Українські народні казки

Як закопали смерть

Українська народна казка Гуцульщини

Колись давно ходила смерть селами. І кожний бачив, що вона ходить. І вона мала з собою свої інструменти, мала воду, ніж, вогонь і воловід. Бо деякі люди топилися, другі від ножа гинули, треті горіли на вогни. А були й такі, що вішалися.

Раз сімейний чоловік робив коло хати. Нараз дивиться, іде з одної вулиці смерть. І повертає в другу вулицю, до него додому. І каже йому:

— Ти йшов почерез друге село до брата. Там при дорозі є на полі хати, і там горять свічки. Котра дитина тільки народилася, то її свічка лиш починає горіти. А котра середня людина, то свічка її згоріла до середини. А котрий старий, його свічка вже блимає. А ти зайшов, подивився, що твоя свічка блимає, та й її підновив. Ти чого її підновив? Хто тобі так сказав робити? Тепер я буду тебе потинати. Маєш умерти. Закажи своїй рідні, най роблять гроб. І третьої днини тебе мають ховати.

Сказала це смерть і пішла далі, потинати інших людей. Жінка плаче, діти плачуть, що вже чоловік умре і не буде в дітей тата.

Пішов він до столярів і сказав зробити дубове деревище *. І щоб було на скобах і на колідку замикалося. Пририхтував він його файно, третьої днини люди зібралися на похорон. У другій годині вже він лежить на катафейці *. Всі плачуть. Іде смерть і входить у хату його потинати. А він лежить і деревище коло него.

— Ти готов, — каже, — ґаздо?

— Готов.

Витягає смерть ніж і острить на брусі, щоб його потинати. Він сказав:

— Пані, я зробив замалу домовину. А ви знаєте, що як чоловік умирає, то на два-три центиметри натягається.

А вона каже:

— Я вища від тебе та й грубіла, і то на мене це деревище було б завелике.

Він каже:

— Ану попробуйте.

Смерть взяла воду, ніж, вогонь і воловід і лягла в домовину. І каже:

— Дивись, на два пальці мені в голові свобідно і в ногах свобідно. А чоловік встає і віком її накрив, бо деревище було на завісах. І замкнув він її на колідку. І сказав людям:

— Розходіться, я вже не вмираю.

Люди розійшлися. А він найняв чотирьох копачів, і коло його хати викопали яму. Десять метрів глибоку. Спустили домовину в ту яму і загребли.

Та пішов він у ліс, взяв з дуба ожулюд * і посадив на ту могилу. І від того часу не чути було, би хтось умер. І війни нема, і поміру * нема.

Пройшло одно століття — ніхто не вмер, пройшло друге — ніхто не вмер. А народ плодиться. Пройшло п’ятсот років, і дуже багато народу намножилося. Народ уже спить на полі, спить купами в лісі. Уже не має сили земля всіх людей прогодувати. І люди забули про смерть. Чоловік, що закопав смерть, має більше, як п’ятсот років. І жінка його стільки років має. Сказав той чоловік своїм правнукам:

— Виведіть мене надвір, би я побачив сонце.

Дали йому кусок хліба, він їсть, а горобці сідають йому на пальці і той хліб довбуть.

Уже доходило йому до тисячі років, і він нагадав собі, що він закопав смерть. Скликав він людей і каже:

— Люди, я закопав смерть.

— Що за смерть? Яка смерть?

Люди здивувалися, бо ще не чули такого.

— А де та смерть?

— Там, — каже, — за хатою закопана.

Пішли люди за хату. Взяли діда на руки і принесли на то місце, де колись був дуб. Того дуба, що він колись ожулюда посадив, уже давно зрубали, і пень уже зогнив. Взяли люди роскалі й копають. Копають метер, копають два, копають три — нічого нема. Дід каже:

— Копайте глибше.

Укопали вони ще три метри — нічого нема.

— Ще копайте, — каже дід. Вкопали вони вже дев’ять метрів.

— Нема нічого, діду. А дід каже:

— Іще метер вкопайте і вже більше не будете копати.

А народу зібралося! Все село прийшло. Всі хочуть знати, що то за смерть. Вкопали десятий метер і кажуть:

— Тут щось бубнить, тут якесь дерево є. Сказав дід:

— Потихенько обкопайте і витягайте воловодами наверх.

А домовина зітліла, і такі стали стінки тоненькі, як у коробочки. Вибрали її наверх. Відкрили її, а там лежить смерть. Жива! Встає вона і каже:

— Хто мене відкопав? Сказали чотири люди:

— Ми.

— Хто відкривав?

— Ми відкривали, — сказали ті чотири. Вона їх відсунула набік.

— Ідіть собі додому.

Встає вона, бере свій ніж, воду, вогонь та й воловід. Тут надходить ангел-хоронитель і Ілія, який веде громи в о́блаках. Каже Ілія до смерти:

— Іди, тебе Божа сила кличе на виправдання, де ти була. Пішла вона туди, а бог каже:

— Де ти такі великі роки була? Ти знаєш, що в мене доба, а на землі сто років?

— Знаю.

— Тепер я тебе заклинаю. І тебе буде видіти лиш одна людина з тисячі. Іди тни людей. Роблю тобі помір, висилаю тобі війни. На допомогу тобі даю чуму й голод. І потинай людей, поки сонця та світу.

* Дереви́ще — труна.

* Катафе́йка — смертне ложе.

* Ожулю́д — жолудь.

* Помі́р — велика смертність; мор, пошесть.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Старі Кути, Косівського району, Івано-Франківської області
8 квітня 1984 року
Оповідач: Федюк Ярослав Федорович (1920 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.