Як звірі літо шукали
Українська народна казка Кіровоградщини
Жив собі за селом у полі бичок Марко. Влітку ходив собі полем та пасся. А коли настала зима, він мерзнув і думав: «Як тільки настане літо, подамся я в теплі краї».
Але пролітало літо за літом, а Марко все гнувся на холоді. Одного разу, коли почали йти холодні дощі, вирішив бичок все-таки піти в теплий край. Іде він та й іде. Зустрічає його півень та гуска, і питають:
— Куди ти прямуєш?
Бичок сказав, що йде літа шукати. Попросилися птахи до нього та й пішли вони разом. Півень сів на спину бикові, а гуска його ззаду підганяла. Ідуть та й ідуть собі. Коли це їм назустріч вибігає кіт Мурко. Побачив їх і спитав:
— А куди це ви йдете, панове?
Розказали йому звірі про свою біду, а кіт і каже:
— Візьміть і мене з собою.
— Добре, коли хочеш, ходімо. Гуртом веселіше буде.
Довгенько йшли наші мандрівники, аж ось дійшли до лісу. А в лісі холодно, ще й сніжок почав іти.
— Треба щось робити, — сказав кіт, який полюбляє тепло.
Втомилися усі звірі, бик аж ратиці підбив, гуска лапи поморозила, а півень захрип. Тоді бичок Марко й каже:
— Давайте гуртом хатку збудуємо.
Наносили вони швиденько хмизу, замісили в болоті заміс. Поставили хмиз стіною, обіпили болотом та й вийшли стіни. А зверху вкрили гіллям, листям та сухою травою. Наносили в хатку сухої трави для півника, підвісили до сволока. Бичок Марко лягав посередині, а кругом нього мостилися друзі.
А коли настали холодні зимові дні, кіт лягав на Маркову спину і солодко спав.
Одного разу приїхав до лісу дід Іван із села. Побачив незвичайну хатку, заглянув всередину, а там ціле господарство. Жаль стало дідові тварин, забрав він їх додому. Бичка до саней прив’язав, півня на хмиз посадив, гуску поруч себе вмостив, а кота Мурка в пазуху під кожух поклав. Так вони й дісталися дідової хати.
Зраділа баба, що в них з дідом таке сімейство з’явилося. Розмістили їх усіх у хлів, де було тепло, затишно і не голодно. Тільки Мурко часто грівся на лежанці, співаючи стареньким свою дивовижну котячу пісеньку.