Українські народні казки

Як звірі хату будували

Українська народна казка про тварин

Обридло волові всю зиму тремтіти на морозі. Не раз він думав собі: «Не хочу я жити в холодній країні; переживу сю зиму, перелітую, і як тільки птиця почне летіти до вирію, подамся і я до теплого краю».

Пролетіло літо, як один день, не встиг віл оглянутися, як уже настала осінь, мокра та холодна. Віл гнувся, гнувся в загороді й згадав про теплий край... Настав день, віл піднявся і пішов з двору на городи. Побачили його півень та качка й питають:

— Куди ти йдеш?

— Та тікаю від зими, йду шукати літа.

— І ми підемо з тобою.

— Що ж, ходім, гуртом веселіше буде.

Вийшли вони з двору, а на воротях сидить кіт; побачив їх і спитав:

— Куди се ви йдете?

— Тікаємо від зими; йдемо шукати літа.

— Візьміть і мене.

— Ходім, коли хочеш, гуртом веселіше буде.

Пішли вони далі. Аж у полі їм зустрівся баран. Порівнявшись із ними, спитав:

— Куди йдете, земляки?

— Ходи, коли хочеш, гуртом веселіше буде. [Пішов і баран з ними. А далі й свиня пристала до гурту.] Пішли. Дорогою вже й підтоптались, а до літа ще далеко. Аж ось випав сніг, вдарили морози, занесло дорогу... Далі йти не сила. Зайшли вони до лісу, забилися у затишок і стали, тулячись один до одного. А далі віл і каже:

— Давайте, братці, збудуємо собі хату, перебудемо в ній до тепла, а потім підемо далі.

Як давай, то й давай. Гурт не малий...

— Треба ж місце добре відшукати, — каже кіт. А качка й собі:

— Ходім, найдем таке місце, де б вода була недалечко. Пішли, найшли таке місце, взялися до роботи.

Віл зі свинею риють, качка воду носить, свиня місить, півень глевки робить, а баран із котом мастять. Поклали вони хату, а качка й каже:

— Коли поклали хату, то ще викопаймо у хаті таку яму, щоб вода була; як прийде зима, щоб мені не ходити далеко.

Свиня вирила таку яму, й качка наносила її повну води. А кіт каже:

— Коли поклали хату, то покладімо ще й піч, щоб мені було де в зимі погрітися.

А півень і собі:

— Коли поклали хату, то покладімо ще й жердку, бо я не призвичаєний на голій землі спати.

Та й як уже вони ту жердку та піч поклали, тоді баран каже:

— Що ви хотіли, то вже маєте; зробіть же тепер постіль, щоб я на голій землі не ночував.

Пішли вони до лісу, наносили багато листа, зробили постіль і Для барана, й для свині, для вола. Тоді віл каже:

— Тепер ходім, назносім собі всякої поживи.

Порозходилися вони всі, кожде взялося роздобувати поживи для товариства. Волові та баранові — кукурудзи сухої, сіна, соломи просяної дістали; свині — картоплі, буряків нарили; качці — буракового листа наносили, ячменю, проса багато; котові — мишей ловити допомогли, горобців; півневі — зерна поназбирували ріжного, хробаків усяких. Наносили вони всього того досить, зробили собі сани та й стали складати. Що на сани покласти не можна було, на себе взяли. Віл із бараном тоді запряглися, кіт уперед побіг, підстрибуючи, качка на сіно та лист вгніздилася, а свиня з півнем слідом їдуть, господарства спільного доглядають.

Поскладали вони все те в порядку, посідали та й сидять у теплі та добрі. Кіт на печі сидить та мурчить, півень на жердці виспівує, качка в воді хлюпощеться, а свиня простяглася на постелі, лежить і рохкає. Надворі мороз та шквиря, а в них затишок і їсти є що.

Аж ось бігла повз їх хату лисиця, вчула, як півень виспівує «кукуріку», «кукуріку», й захотілося їй курятинкою поласувати. Зупинилась, кортить її, та в хату піти боїться, бо чути, що там не один півень, а крім нього ще хтось гомонить. Метнулася тоді вона по лісі, найшла медведя та вовка й каже:

— Я надибала цілий скарб. До нашого лісу забрела ціла ватага тварин із села — там чути голос півня, качки та й ще когось... Так ходім, розділимо їх проміж собою. Я возьму півня та качку, а ви вибирайте собі, кому що до вподоби.

— Ну, ходім; ми з ними розправимося по-своєму. Підійшли вони до хатки й почали турбуватися, кому поперед іти в хату. Лисичка подумала й каже:

— Якщо йти, так не кому іншому, як медведеві. Він найдужчий і найхоробріший. Іди, медведю, а ми тут постережемо.

— Як іти, то й іти, — каже медвідь і посунув до хати.

А тут його тільки й ждали. Віл як кинувся на нього, довбнув його рогами і почав перти до стіни. Баран розігнався й ну штовхати медведя під боки; свиня кинулась його гризти; кіт стрибнув медведеві на голову, щоб очі видряпати; півень як закричить що є сили: «Ку-ку-рі-ку!»

Медведеві й в очах потьмарило. Зібрався з силою, рвонувся з хати та й побіг у світ за очі, не оглядаючись. А лисиця й вовк бачать, що непереливки, та за ним... Тільки їх і бачили.

А віл зі своїми тваришами ще довго жили в хатці, гуртом працюючи та про спільне добро дбаючи.

Як звірі хату будували. Н. П. Андреев, Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне. Издание государственного Русского географического общества, Л., 1929. — 130. Час і місце запису ке зазначені. Світ дитини. Ілюстрований часопис для українських дітей та молодіжі, Львів, 1920—1939., 1926, ч. 6, стор. 134—138.

Казки про тварин (Українська народна творчість) — Київ: Наукова думка. — 1976 — 575 с.

Як звірі хату будували

Українська народна казка Полтавщини

Жив собі один-однісінький віл. Зимою змерз він та й вирішив:

— Не хочу я жити в холоді, подамся до теплих країв.

Пройшло літо, як один день. Не встиг віл оглянутися, як прийшла осінь, мокра та холодна. Він гнувся, гнувся в загороді та й згадав про теплі краї. Пішов віл з двору на город. Побачили його там півень і качка та й питають:

— Куди ти зібрався?

— Та тікаю од зими, іду шукати літа.

— І ми підемо з тобою.

— Ну що ж, ходімо, разом веселіше буде.

Вийшли вони з двору, а на воротах сидить кіт. Побачив їх та й питає:

— Куди ви мандруєте?

— Тікаємо від зими, йдемо шукати літа.

— Візьміть і мене з собою.

— Ходім, як хочеш, разом веселіше.

Пішли вони далі. Аж у полі їх зустрів баран та й питає:

— Куди йдете, земляки?

— Тікаємо од зими, йдемо літа шукати,

— Візьміть і мене з собою.

— Ходім, коли хочеш, гуртом веселіше.

Пішов і баран з ними. А далі вони стріли свиню, вона теж пішла з ними.

Ідуть вони, дорогою підтопталися, а до літа ще далеко. Тут випав сніг, затріщали морози, замело дороги. Йти нема мочі. Зайшли вони до лісу, забились у затишок і стали тулитися одне до одного. А далі віл і каже:

— Давайте, братці, хату будувати. Перезимуємо якось, а там підемо далі.

Звірі погодились і пішли місце шукати. Знайшли підходящу місцину та й почали хату будувати. Віл із свинею риють, качка воду шукає, свиня глину місить, півень вальки качає, а баран з котом мастять. Побудували вони хату, а качка й каже:

— Давайте в хаті вириємо таку яму, щоб вода була.

Свиня вирила яму, качка наносила води. А далі кіт веде мову:

— Давайте піч будувати, щоб мені було де кістки погріти.

А півень і собі:

— Будуймо жердку, щоб мені було де спать.

Прилагодили піч та жердку. Тоді баран каже:

— Зробіть тепер і мені постіль, бо я на голій землі спать не вмію.

Пішли вони до лісу, наносили багато листу, поробили собі постелі. Тоді віл і каже:

— Ходімо тепер назносимо собі всякої їжі.

Порозходилися вони, кожен шукає собі поживу. Віл та баран дивляться кукурудзи, сіна, соломи трохи знайшли. Свиня знайшла картоплі, буряків, качка — гички, проса, ячменю. А кіт мишей взявся ловити, півень різного зерна повишукував.

Наносили вони всього багацько, поскладали, посідали та й сидять у теплі та добрі. Кіт на печі мурчить, півень на жердці виспівує, качка у воді плещеться, свиня вивернулася на постелі, лежить рохкає. Надворі мороз та віхола, а в них затишок та тепло, і їсти є що.

Аж ось бігла повз їхню хату лисиця. Почула, як півень виспівує, та й захотілося їй курятини попробувать. Стала, їсти кортить, а в хату йти боїться, бо чує, що там ще хтось гомонить. Метнулась вона до лісу, знайшла ведмедя, вовка та й каже їм:

— Я надибала поживу. До нашого лісу прибилися тварини свійські. Чула я там голос півня, качки та й ще когось. Тож ходімо, поділимо їх між собою. Я візьму собі півня та качку, а ви вибирайте, що хочете.

Пішли вони до хати та й почали вимірятися, кому першому йти. От лисичка й каже:

— Хай ведмідь іде, він найдужчий, найсміливіший. Іди, ведмедю, а ми тут постоїмо.

— Як йти, то йти, — каже ведмідь.

А тут його вже й ждали. Віл як кинувся до нього, довбонув рогами і почав підпирати до стіни. Баран ведмедя в боки штовхає, свиня кинулась його кусати, кіт стрибнув ведмедеві на голову, а півень давай кричати:

— Ку-ку-ріку!

Тут вже звірям їсти не схотілось, давай тікати подалі від дружної компанії.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

1 (4616). Як звірі хату будували. СУС — 130D**. Записав Слобідський Євген (6 клас) 2008 року. Галабуцька Клавдія Петрівна (1926). Полтавська область, Лохвицький район, Лохвиця