Як з’їли панського вола

Українська народна казка Буковини

Їден пан мав вола з золотими рогами. Цінував він того вола дорожче від усього хазяйства. Їде пан на курорт і довіряє того бика попови. Пан поїхав, а до попа приходи циган. — Батюшко, як би ми з’їли того вола? Піп не подається, не хоче їсти пайового вола. Але вони з циганом уже подружилися на панахидах. Де піп, там і циган. Як став циган молити та підмовляти попа, той і погодився. Зарубали вони того вола.

— Батюшко, — каже циган, — ніхто не буде про це знати. Лиш я й бог.

Поділили вони вола, та цигани свою часть скоріше з’їли. Як не стало в цигана м’яса, почав він ходити до попа.

— Дайте того м’яса ще.

Піп давав, давав, а тоді й каже циганови:

— Більше нема.

— Батюшко, як нема, то я скажу панови, що ми таке зробили. Піп сюди, піп туди, а циган усе:

— Батюшко, їйбо скажу.

Вернувся пан, і в їден прекрасний день приходи до него циган. Поздоровкався та й стоїть. А пан їсть білі вареники.

— Що ти так дивишся на вареники? — питає пан.

— Пане, аби-м я покушав того вареника, то вмер би. Як почув це пан, покликав слуг і каже їм:

— Ловіть ’го їден за їдну руку, а другий — за другу. А третій най кидає йому вареники в рот.

Схопили вони цигана і кидають йому в рот вареник за вареником. Циган каже:

— Пане, най їден мене тримає, а два кидають в рот вареники, то скоріше буде.

Нагодували вони цигана, а пан і питає:

— Що ти мав казати мені, мой, цигане?

— Важне діло маю казати.

— Що?

— Пане, ми з батюшкою з’їли того вола з золотими рогами.

А тоді була панщина, панське право було. Пан скликав суд і каже циганови:

— Скажеш на суді так, як мені казав.

А піп ні живий, ні мертвий. Прийшов циган з циганкою до пана. Пан їх нагодував і посадив у бричку, щоб везти в суд. Але стидно було панови, що такий обдертий циган буде з ним у бричці їхати. Та й одягнув його пан у новий костюм. А циганка як побачила свого чоловіка у такому костюмі, то зразу почала його цілувати.

— Пане, такий він мені в цему костюмови милий, як після першої ночі.

Приїхали на суд. Викликали цигана за свідка й питають:

— Як то було? А циган каже:

— Того вола з золотими рогами ми з батюшкою з’їли. Ми його зарубали, а м’ясом поділилися пополам. Лишилася лиш задня кишка. Ми вхопили її в зуби і почали тягнути. Батюшка до себе тягне, а я — до себе. Кишка урвалася та як вдарила мене, то я й пробудився.

— То ти снив це? — питають судці.

— Так, я це снив.

— То пошол вон, мєрзавєц!

І вигнали цигана. Пан тисне батюшці руку і каже:

— Бачите, яка напасть буває.

Бере пан попа в бричку, везе додому, звиняється перед ним. А ввечір приходи циган до попа.

— Батюшка! Щоб ви знали, що ми люди! Показав я вам яму, але не тручав вас у неї.

І далі ходив циган з попом по панахидах.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Вашківці, Сокирянського району, Чернівецької області
1 листопада 1978 року
Оповідач: Михайлюк Максим Григорович (1896)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.