Як козак дідька лисого перехитрив

Українська народна казка Чернігівщини

Посадив раз Бог на своїй нивці бурячок. А троньки насіння осталося. Ось й потягнув те насіння дідько лисий. Поволшебствував над ним, поколдував та й собі крапнув в потайнім місці.

Ось Бог восени той бурячок зібрав, в погрібець склав. І нечистий те ж робить. Насмикав цілу кошулю редьки, давай на зуб пробувати. А воно таке гірке, хоч „рятуй” кричи. Та хоч не хоч, а їж, бо ж зима.

Коли ж став Господь помічати, що то було нечистий ледве ковиляє на ратицях козячих, а то прямо вибрикує, пече. Таке став витворяти, що прямо спасу від нього немає.

Та це не тільки Бог запримітив, а й козаки, що окремішньо проживали. А був у них на Запорожжі козак Микита, Лиха Свита. Пугачем гукнув і вже пугач. Вовком завиє — вовк. Лисом задзявулить — лис. Отакий-то мав талант.

Так ото раз і каже йому чи то сотник, чи то, може, й сам полковник:

— Та якби ти, братику, про той дідьків бурячок все розізнав, то добрий би від мене мав гостинець, а від товариства славу!

— Що ж, — кланяється Микита, — хоч слава й лукава, та за товариство я розіб’юся, а розізнаю, що нечистий на городі садить, що козлом вибрикує та капості нам робить.

Ось пугукнув Микита пугачем. І був козак при вусах, а став птах при хвості. Та й полетів. Летить, летить, аж бачить на перехресті два чорти в карти, грають. Так він покрутився, знов чоловіком зробився, та й підступає.

— Помагай, молодці, нечистому до біди! — кланяється.

Давай вони його приглашать. А він і одвічає:

— Ваша карта щось мені, хлопці, непонятна, — каже, — а в мене ось дуже занята. Тут і гетьман, і всяка старшина, і нечиста сила страшна. Лишень карти у мене нові, а у вас пазурі здорові, подряпаєте к лиху. Хіба що їх повипрямляю.

Вони й погодилися. Так Микита руки докупи їм пов’язав, дубину добренну взяв.

— Ану кажіть, сатанині душі, де у вашого дідька город?!

Вони ні в яку. Так він їх по зашийку раз, вдруге, втретє. Давай нечисті проситися. Там, мовляв, і там. Пугукнув тоді Микита та й полетів.

А дідько лисий саме в холодочку лежав та кислички жував. Глядь пугач на грушині моститься. Як вихопить він пістоля з-за пояса.

— Це ти? — питає, — Микито?! Злазь, бо поможу!

Тому нікуди діватись. Знав, що хоч за сто верстов, а вцілить пуля, бо заклята, в смагльовій крові гартована. Бух обзем та й каже:

— Я до вас. А іду по ділу, а ви мене лякати, в піт вгонити!

Та й розповів чого його товариство послало. А дідьку одне на умі: як би овоч стосильний не віддати, а козацьку душу собі заграбастати, та зирк ненароком на грядку.

— Так, а душа ж твоя должна весь вік тоді мені слугувати, вино

подавати, ще й козачок гарненьких! — регоче на те дідько.

Почухав на те Микита потилицю, але нічого робити, киває головою.

— Ну, так ходім в чистеє поле, покличемо чорного ворона, перо позичим , клятву підпишем кров’ю.

Дідько скаче, а козак за ним мало з ніг не падає.

— Та дайте ж мені, — кричить, — хоч якусь шкапину, — бо згину при такій біжбі.

Нечистий тільки нокнув, так зразу кінь до Микити підбігає лисенький, худенький. Дідько далі скаче, а козак щось з коником ворохобитись почав. А тоді вороном крикнув, в самого себе з крила перо смикнув й назад на козака обернувся. Та коника легенько шабелькою під гузном чирк.

— Гей ! — кричить, — вертай! Ось перо, а ось і кров, я вже готовий.

Дідько козакові грамоту підставляє та ще не знає, що зараз з ним случиться. Микита тілько конячою кров’ю грамоту підписав так дідько зареготав.

— Чия оце кров, в тому я до самої смерті тепер і буду!

Як підстрибне та так коневі в гузно й загув, тільки ратиці мелькнули.

А козак того овочу набрав стосилого, на Запорожжі посадив. Того-то козака ніколи й не хворіли. Того й ми маємо чорну редьку.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

156 (4511). Як козак дідька лисого перехитрив. СУС —. Записав Просяник Іван Герасимович. Просяник Герасим Дмитрович (1896-1981). Чернігівська область, Бахмацький район, Курінь