Українські народні казки

Як котик Голику допоміг

Українська народна казка Бойківщини

Був собі дуже бідний чоловік. Називався Іван. І такий був бідний, що навіть хати не мав, а мав курінь, жив у курені. І мав кота. Пішов Іван десь у село і дістав сала. Приніс він то сало додому, а кіт його з’їв. Іван бив кота, бив. Набив його, і пішов кіт. Іде, а назустріч заєць.

— Де ти, зайчику, йдеш?

— А йду до царя. А ти де йдеш? — каже.

— Я йду до царя скаржити Івана Багатого. Він мене так, — каже, — бив, що я два дні за куренем лежав. Встав і йду.

— Добре. І я йду. Нас теж б’ють. І мисливці вбивають, і пси їдять. То я йду.

— А скільки вас?

— Сто.

— Заклич, — каже, — всіх, щоб усі разом пішли.

— Добре.

— І всі зайдемо, як овечки до кошари.

Приходять вони всі до царя, а там стоять вартові. Котик вийшов наперед, підійшов до вартових та й каже:

— Я до царя.

— Чого?

— Сто зайців йому в дарунок Іван Багатий прислав. Викликали царського завгоспа. Той прийшов та й каже:

— Най усі зайці заходять тут.

Зайці зайшли. Завгосп пішов і повів цареви.

— Добре, — сказав цар.

А котик пішов. Прийшов додому, а Іван ще відкись сала дістав. Кіт і то сало з’їв. Іван знов набив, набив кота, і кіт знов пішов. Іде, а назустріч дикий кабан.

— Де ти йдеш, котику?

— А ти де йдеш?

— А я знаю? Котик каже:

— Я йду до царя скаржити Івана Багатого, — каже. — Набив мене, і я майже тиждень лежав під куренем. А сьогодні встав і йду.

Каже кабан:

— І я йду до царя. Нас теж б’ють. От!

— А скільки вас є?

— Сто.

— Щоб ви всі разом заходили.

— Добре.

Пішов кабан і всіх диких кабанів закликав. Приходять до царя на прохідну. Викликали завгоспа, і сказав йому котик, що Іван Багатий прислав цареви сто кабанів диких. Завгосп їх впустив і закрив. Та й доповів цареви:

— Іван Багатий прислав вам сто диких кабанів у дарунок.

— То добре, — сказав цар.

І пішов котик. Прийшов додому — знов є сало. Він то сало з’їв, а Іван набив кота, набив. І кіт пішов. Іде, а назустріч йому вовк.

— Де ти, вовче, йдеш?

— А ти де йдеш?

— Я йду до царя, — каже, — скаржити Івана Багатого. Набив мене, що я більше, як тиждень, лежав за куренем.

— Та й я йду до царя. Нас теж б’ють.

— А скільки вас є?

— Сто.

— Ви збирайтеся всі в купу, би-сьте всі разом заходили.

— Добре.

Прийшли вони до царського двору. Кота пропустили на прохідній, він пішов, там поговорив. Повів цареви, що сто вовків йому прислав у дарунок Іван Багатий. А цар каже:

— Ти скажи Іванови, щоби до мене приїхав. З моєю донькою вжениться.

Прийшов котик додому і розповідає Іванови, що сказав цар. Іван каже:

— Та як я поїду? Я не маю в чім їхати, я голий.

— Нічого, якось буде.

Але поїхали вони. Їдуть, уже недалеко до того царства. Котик скочив на Івана, обдряпав, обдряпав його. Іван весь у ранах, у крови. І пішов котик до царя сам. Та й каже:

— Не приїдем. Нас у дорозі злодії здибали, відобрали коні, а Івана так обдерли, що Іван у крови лежить у степу.

Цар сказав:

— Взяти найкращі коні, взяти найкращий костюм, вбрати його і привезти сюди.

Поїхали, привезли. Погостилися в царя. І вженився Іван на царівні. Та й каже цар:

— Ну, а тепер їдем до нашого зятя.

Ідуть вони, а котик побіг наперед. Іде, а пастух пасе корови.

— Чиї корови пасеш? — питає котик.

— Змійові, — каже пастух.

— Змійові? Кажи «Івана Багатого», бо тебе грім уб’є.

Їдуть цар з царівною, дивляться, пасе пастух корови. Питає царівна:

— Чиї корови?

— Івана Багатого.

— Видиш, — каже, — які в нашого зятя корови? У нас таких нема. Побіг котик далі. А позаду їде цар з царівною і військо йде. А пастух пасе коні.

— Чиї коні? — питає котик.

А тоти ще не видять тих коней, вони ззаду їдуть. Попереду котик.

— Пасу змійові коні, — каже пастух.

— Кажи, що Івана Багатого коні, бо грім тебе вб’є.

— Добре, — каже. Над’їхали цар з царівною.

— Чиї коні?

— Івана Багатого.

— Видиш, які в нашого зятя коні. В нас таких нема.

Їдуть далі. Котик біжить далеко попереду, дивиться, пасе пастух вівці.

— Чиї вівці пасеш? — питається котик пастуха.

— Змійові.

— Як надійде військо, ти не кажи, що змійові, а кажи, що Івана Багатого, бо грім тебе вб’є.

А ті над’їхали та й питають:

— Чиї вівці?

— Івана Багатого.

— Видиш, які в нашого зятя вівці, — каже цар. — У нас таких нема. Давись, яка на них вовна гарна.

Ну а як же йому їхати з ними до себе додому? Там же нічого нема. Навіть хати нема, тільки курінь. А вони їдуть. А в Змія такі палаци. Котик прибігає до тих палаців, а там варта. Питають його:

— Де ти йдеш?

— До Змія.

— Чого тобі до Змія?

— Бо військо на нього йде. Прийшов котик до Змія та й каже:

— Ви забирайтеся, бо буде сильний грім. І військо велике йде на вас — вас тут уб’є.

— А де ж мені йти?

— Он, — каже, — на ту темну гору.

Тоти наближаються, над’їжджає й військо — все. Приїхали там, дивляться, а в Івана такі палаци! Цар каже царівні:

— Ти бачиш, які в нашого зятя палаци. І в нас таких нема. О! А ми ж ще весілля не справили. То тут справимо весілля, та й най вони тут собі живуть.

І справили вони весілля та й осталися там жити. І котик з ними жив. Іван Голик узяв царівну і живуть і понині. А Змій уступився, пішов відтам геть.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Головське (присілок Матиця), Турківського району, Львівської області
22 серпня 1990 року
Оповідач: Бонтей Іван Васильович (1938)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.