Як кошеня з хвостиком посварилося
Українська народна казка Чернігівщини

Зібралися якось звірята на поляні і стали у хованки грати. Було серед них маленьке кошеня. Причаїлося воно в траві й ні шелесь. Все було б добре, якби пухнастий кошачий хвостик не смикнувся. Зайчик ніби того й чекав, скік-скік — прямісінько до кошеняти. По хвостикові знайшов. Довелося жмуритись.

Надулось кошеня на свого хвостика. День минає, другий, а воно жодної уваги на непослуха не звертає. І не миє його, й не чеше. А тільки-но хвостик почне підскакувати, кошеня вкусить його і той затихне.

Одного ранку задрімало кошеня на осонні. Чує, що хтось його за хвостика торсає.

— Що таке? — розплющило одне вічко.

Розплющило друге, аж то лисичка.

— Чий це такий гарний хвостик? — запитала рудохвоста у звірят.

— Нічий! — відповіли їй в один голос звірята. — Колись він був хвостиком цієї киці. Але вони з ним посердились і тепер хвостик нічий.

— Як-то нічий? — аж підскочило кошеня. — Це мій хвостик!

Прийшлось йому, хочеш не хочеш, з хвостиком миритися. Кошеня помило його, розчесало і під пузце примостило, щоб лисичка не забрала.

З тих пір кошенята зі своїми хвостиками не сваряться, а навпаки, дуже люблять гратися з ними.