Українські народні казки

Як кугут чоловіка на розум навів

Українська народна казка Гуцульщини

Був чоловік та й жінка, та й файно собі жили. Поїхали вони в ліс за глиною. Набрали собі глини, та й каже чоловік до жінки:

— Ти знаєш що? Най собі коні пасуть, а ми сядьмо трохи та обіскай мене, аби я задрімав.

Він задрімав, та й вона задрімала. Прокинулися вони — коней нема. Він пішов шукати коней, а з-межи колоддя гадина двометрова вилітає і замоталася йому на шию. Та й каже до него:

— Неси мене в зміячє гніздо. А він до неї:

— Я боюся, бо вони мене з’їдять.

— Не бійся, нічого тобі не буде. Вони будуть давати тобі срібло, золото, диямент. За те, що мене приніс. А ти нічого не бери в них, лиш кажи, най тобі дадуть кавалок сухого хліба. Вони не будуть давати, а ти кажи, най таки дадуть.

Він приносить її туди, а вони дають йому все, а хліба не дають. А він нічого не бере, лиш хоче хліба. І дали вони йому кавалок сухого хліба. І сказали:

— Ніде не клади цей хліб, лиш у кишеню коло себе. І нікому правди не скажи, не признавайся, що ти маєш цей кавалок хліба.

І він пішов додому. А жінка сама найшла коней і привезла додому глину.

Іде він лісом, дивиться, стоїть великий дуб. А на дубі два ворони каркають. І цей чоловік зрозумів, що вони говорять. То від того кавалка сухого хліба таке розуміння йому прийшло. Та й каже ворон до ворона:

— Аби цей чоловік знав, що під дубом з правого боку чвертка золота лежить, він би забив там патик та пішов додому, взяв городника * й сапу і роздобув то золото.

Він забив на тому місці патик, та пішов додому, впряг коні, поїхав туди і роздобув золото. Та й сів на віз коло того золота, а жінці дав ліци *.

— Їдь.

Жінка їде. Та й кобила жеребна, а вона б’є кобилу. Кінь іде собі, а кобила каже до коня:

— Я жеребна, а мене б’ють. А я ще й тебе тягну, та й каруцу *, та й чоловіка й жінку, та ще й чвертку золота.

А він тоді встає, бере батіг у руки та й б’є не кобилу, а коня. Бо він мав той кавалок хліба і знає, що вони говорять. Жінка питає:

— Відки ти знав, що там золото?

А він не може це сказати, бо змія сказала: «Якщо ти скажеш, то вмреш». Жінка його довбе й довбе, аби він сказав, відки він це знає. А він мовчав, мовчав та й каже:

— Слухай, як я тобі це скажу, то я вмру. А вона каже:

— Вмирай, але скажи, відки ти це знаєш.

— Як хочеш, би я вмирав, то рихтуй катафальок. І вона рихтує.

— Клади свічку на стіл. Вона несе свічку.

— Зроби мені купіль.

Вона робить купіль. Він помився, вона несе йому смертельне вбрання. Він гадав, що вона спудиться, а вона все несе. Уже зрихтувала все, а він каже:

— Чекай, най я ще дам коням їсти.

Дав коням їсти, а коні не їдять, їржуть. Дає коровам їсти — корови не їдять, ри́чуть. Дає свиням — свині не їдять, лиш кричать. Дає він курям. Набрав миску пшениці, сипле їм, а кури не їдять! І кугут межи ними. Кугут каже до курок:

— Я вас маю сорок, а сорок по сусідах, і правду я вам ніколи не скажу. А ґазда наш зараз іде в землю. Він жінці правду скаже і тому вмирає. Йому катафальок уже зрихтований, свічка в руки зрихтована. Якби він був розумний, він би жінці правди не сказав. Якби він був розумний, він би взяв та жінку добре вибив.

Кугут на розум чоловіка навів. Чоловік так і зробив.

* Горо́дник — заступ, лопата для копання землі.

* Лі́ци — віжки.

* Кару́ца — віз.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Пістинь, Косівського району, Івано-Франківської області
18 травня 1987 року
Оповідач: Третяк Марія Николаївна (1903 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.