Українські народні казки

Як лис учив вовка діставати рибу

Українська народна казка про тварин

Голодна лисиця, побачивши в полі мужика, котрий їхав на санях з поклажою, почала за ним слідкувать. Мужик од холоду так закутався, що один тіко ніс видно було; бачив перед собою тіко свого коня, а на боки і назад він не дивився. Лисиця наздогнала мужика, понюхала в сани і почула носом, що він рибу везе. Плигнуть на сани зараз же і шарудить лапами в рядно лисиця побоялась, щоб не почув мужик. Вона подумала трохи і пустилась по яру обганять мужика. Забігла наперід, лягла на дорозі, ноги виправила, хвіст одкинула, зуби вискалила і лежала нерухомо, дух притаїла. Мужик став доїжджать до лисиці, кінь захріп і звернув з дороги. Мужик одвернув воротник свого сіряка, подививсь наперід і побачив, що на дорозі лежить лисиця. Він подумав, що вона жива, разів з два свиснув і тюкнув. Лисиця лежала нерухомо. Мужик зліз з саней і пішов до неї. Взяв лисицю за задні ноги і каже сам собі: «А, голубушка, догулялась! Похоже — охотники тебе підстрілили! Ну, ладно, буде старусі воротничок на шубу».

Підійшов мужик до саней, розгорнув рядно, положив лисицю на сани, укрив її рядном, а сам сів на передок і поїхав далі.

Лисиця просунула з-під рядна голову і почала викидать з саней рибу. Викидала по одній рибині, поки викидала всю дочиста. Потім вилізла сама з-під рядна і сплигнула з саней. Коли мужик од’їхав од неї далеченько, лисиця почала підбирать рибу і зносить її в одну купу. А вже як підобрала всю до одної, тоді вигребла в снігу яму, зложила туди рибу, загребла снігом, а сама почала останню уминать. Лежить неподалеко од дороги і трощикує рибку.

Біг мимо неї вовк, побачив, що лисиця щось їсть, остановивсь і пита: «Що ти їси?» — «Рибу». — «Дай же і мені хоч одну». — «Піди собі налови». — «Та я не вмію, як її ловить. Навчи мене, спасибі тобі». — «Мудрость невелика; піди до річки, умочи хвіст у полонку і сиди дожидайсь, поки начіпляється до хвоста риба. А ти сиди і причитуй: «Ловись, рибка, маленька і велика!»

Вовк подякував лисиці за науку і подавсь мерщій до річки. Найшов там свіжу ополонку, умочив туди свій хвіст, сидить собі і бурмоче: «Ловись, рибка, все велика та велика! Рибка, чіпляйсь скоріш велика та велика!» А мороз був крещенський; вовк посидів з четь години, хвіст його так прикувало, що він уже не в силах був його висмикнуть. Смикав, смикав — не тут то було: хвіст приріс до криги.

Лисиця, досить наївшись рибки, побігла провідать вовка. Прибігла до ополонки, а вовк сидить, з досади зубами клаца. Вона підійшла і даже: «Ну, що ж ти так довго ловиш, хочеш всю рибу забрать?» — «Та я ніяк не вирятую свого хвоста». — «Ех ти, сірий дурень, попівські в тебе очі! Ти б витягав потрохи та почастіш, а то, бач, хотів всю доразу забрать». — «Та я ж не знав. Поможи мені, голубочко». — «Та тепер я з голими руками нічого не можу подіяти; посидь трохи, я збігаю за сокирою, а то твій хвіст уже примерз».

Лисиця побігла на село, промчалась по вулиці і прокричала: «Ей, люди добрі, біжіть на річку бить вовка!» Люди вгарячах похватали хто що попав і побігли до річки. Вовк побачив, що біда, почав рваться дужче; скіко він не натуживсь, а хвіст ні з місця. Добігли мужики до вовка, почали його лупцювать, хто куди попаде. Вовк зібрав останні сили, рвонувсь, одірвав собі хвіст і побіг чимдуж без оглядки, куди очі бачуть.

Вибіг в поле, дивиться, та сама лисиця лежить неподалеко од дороги, рибу умина. Вовк підійшов до неї і каже: «Підвела ти мене, сестро, під монастир, слід тобі оддячить за такий пакосний вчинок». — «А чим же я винна? Було б тобі не жадничать, через тебе і мені дісталось на оріхи од мужиків. Як пішла я добувать сокири, так мене мужики замалим не вбили, ледве вирвалась і насилу втекла. Досі ребра болять». — «Ну, добре, на цей раз я тобі прощу, тіко дай мені хоч трошки риби душу одвести, черв’яка заморить». — «Я рада б тобі дать, та у мене у самої нема, послідню доїдаю». — «Та що ж ти брешеш? Тоді казала послідню доїдаєш і тепер». — «О, тії риби давно і запаху нема; це я знов добула собі». — «А де ж ти добула?» — «Та я одурила мужика. Він віз з города рибу, а я прикинулась неживою, лягла поперек дороги, він мене підняв, положив у сани, а я рибку викидала з саней і сама утекла». — «А коли ж вспіла поїсти всю рибу?» — «Так там її трошки було. Ти попробуй сам одурить; ось скоро буде їхать іще один мужик».

Вовк пішов по дорозі. Мужик, якого одурила лисиця, приїхав додому, увійшов у хату і каже: «Старуха, іди одпряжи ти шкапу, а то я замерз, руки як граблі». — «А що ж, ти привіз риби?» — «Привіз, там на санях тобі іще й подарочок привіз». — «Який?» — «Та там побачиш, воротник тобі на шубу привіз».

Баба миттю очутилась біля саней; кинулась туди, аж там нема ні риби, ні воротника. Баба увійшла в хату, почала діда тисячувать: «Що ти, сякий-такий, смієшся з мене! Де твоя риба? Ти, значить, всі гроші пропив, а тепер ще й насмішку твориш з мене? Зараз же вертайсь в город, щоб мені к завтрьому риба була, де хочеш бери. А то завтра гості приїдуть, чим я буду їх потчувать?»

Дід не повірив бабі, вийшов до саней, коли й справді на санях нема нічого. Він не міг собі ума приложить, що б воно значило, а далі догадавсь, що це його лисиця одурила. Почухав потилицю,, увійшов у хату, обогрівсь трохи і знов поїхав в город по рибу.

Накупив риби і мерщій вернувсь додому. Вовк, побачивши, що мужик іде з поклажою, забіг наперід, ліг на дорозі, виправив ноги, очі заплющив, зуби вискалив і лежить, не шевельнеться. Мужик став доїжджать до вовка. Кінь захріп, кинувсь з дороги. Мужик глянув наперід і побачив на дорозі вовка. Тюкнув разів два — вовк лежить нерухомо. Мужик подумав собі: «Ні, брешеш, тепер не піддамся на обман. Лисиця мене одурила, іще й ти хочеш одурить? Годі балуваться!» Достав з саней сокиру, підійшов до вовка, розмахнувсь, як торохнув його по лобу — вовк і з місця не встав, тіко ногами задрибав і кончивсь. Мужик положив вовка на сани і повіз його додому. Лисиця побачила, почала сміяться: «От так одурив мужика! Не з твоїм носом, сірий дурень, дурить людей. А ще лагодивсь мені оддячить, а я тобі скоріш оддячила!»

Як лис учив вовка діставати рибу. Н. П. Андреев, Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне. Издание государственного Русского географического общества, Л., 1929. — 1, 2. Зап. П. Тарасевський у м. Шебекіно Бєлгородського пов. Курської губ. від Д. Фесенка. Час запису не зазначений. Українські народні байки (звіриний епос). Т. І—II. Зібрав Володимир Гнатюк. — «Етнографічний збірник», т. ХХХVІІ-ХХХVІІІ, Львів, 1916., стор. 118—121.

Казки про тварин (Українська народна творчість) — Київ: Наукова думка. — 1976 — 575 с.