Українські народні казки

Як лисиця оженила діда на царській дочці

Українська народна казка про тварин

Жили собі дід та баба. От баба наплодила собі курей повен хлів. От вона як умирала, то казала дідові: «Як хто буде курей красти, так лови та голови одрубуй».

От лисиця унадилась до курей, а дід засів та й піймав її, а вона стала проситься у діда: «Не убивай мене, я тобі принесу панських шапок».

От вона пішла на дорогу, лягла, ноги розкинула, хвіст простягла. А шапочники їдуть та й кажуть: «От славна найда, буде воротник!» Взяли її і скинули на віз. От вона продрала дірку, начала викидати шапки; навикидала, тоді і сама вилізла.

Принесла дідові та й каже: «Дай мені ще одну курочку, я тобі принесу панських чобіт». Він дав їй курочку.

Пішла вона на дорогу, лягла, ноги одкинула, хвіст простягла, будьто нежива. А чоботарі йдуть та й кажуть: «Еге! Славна найда, буде воротник!» Взяли її і скинули на віз. Продрала вона дірку, начала викидати чоботи. Навикидала, тоді і сама вилізла. Принесла дідові та й каже: «Дай мені ще одну курочку, я тобі принесу панських шуб». Дід дав їй курку.

Пішла вона на дорогу, лягла, ноги одкинула, хвіст простягла, будьто нежива. А це йдуть торгачі з панськими шубами. А вона лежить. От первий уздрів та й крикнув: «Ага, ось дивіться, братці, яке добро лежить на дорозі! Буде на могорич». От усі ізійшлись, подивились та й кажуть: «Що ж це таке, не одного щастя, а всіх; возьміть її положіть на який-небудь віз, та десь продамо, та гуртом і проп’ємо». Та й поїхали.

А лисиця продрала дірку і начала викидати шуби. Навикидала, тоді і сама вилізла. Принесла дідові та й каже: «Дай мені ще одну курочку, я піду тобі цареву дочку засватаю». Дід зрадівся, дав дві.

Пішла лиса понад лісом, дивиться — сидять два вовки. «Лисичко-сестричко, куди ідеш?» — «До царя на обід». — «Возьми й нас». — «Цур вам пек! Через вас та й мені не дадуть». — «Ні, возьми!» — «Та йдіть».

Прийшли вони. Посадила вона їх, а сама пішла питаться, де будуть обідати давати. Пішла вона до царя та й каже: «Прислав вам пан два гостинці». — «Які ж вони?» Утаскала вона два вовки в хлів. «Що ж вони їдять?» — «Та вкиньте їм хоть барана».

Прийшла вона до діда, а дід і питається: «Ну, що казали?» — «Та ще щоб і завтра прийшла». Пішла вона понад лісом; сидять два медведі. «Лисичко-сестричко, куди ідеш?» — «До царя на обід». — «Возьми і нас!» — «Цур вам пек! Через вас та й мені не квас». — «Ні, возьми!» — «Та йдіть».

Прийшли вони до царя. Посадила вона їх, а сама пішла питаться, де обідати будуть давати. Прийшла вона до царя та й каже: «Прислав вам пан два гостинці». — «Що там таке за пан, що таких звірів присилає?»

Увела вона їх в хлів. Цар і питається: «Що ж вони їдять?» — «Хліб, булочку та горілочку п’ють. Це пан хоче, щоб ви за його оддали дочку свою». — «Можна за такі гостинці».

Пішла вона од царя. Іде — пасуть череду і табун. Питає: «Чиї ви?» — «Змійові». — «Не кажіть, що змійові, а кажіть, що пана, а то цар як їхатиме, то він вас поріже». Іде дальше — пасуть вівці, свині, індики, гуси і кури. Питає: «Чиї ви?» — «Змійові». — «Не кажіть, що змійові, а кажіть, що пана, а то цар як їхатиме, то він вас поріже».

Пішла вона од їх. Іде дальше — стоять трьохетажні дома. Увійшла вона туда, а там сама змія. Лисиця і каже змії: «Ховайся, а то цар як їхатиме, то він тебе заруба».

Пішли вони із змією в ліс, дивляться — стоїть дуб з дуплом. Змія і улізла туди, а лисиця підпалила дуб, змія і згоріла.

Цар як їхав, то спитався пастухів; вони кажуть, що пана. А лисиця діда перевела в змійові дома, убрала його; він став молодий. Цар приїхав до домів, аж і в його не такі. Вони повінчались та й живуть.

Як лисиця оженила діда на царській дочці. Н. П. Андреев, Указатель сказочных сюжетов по системе Аарне. Издание государственного Русского географического общества, Л., 1929. — 545/В. Зап. П. Іванов у с. Сеньків Куп’янського пов. Харківської губ. від М. Духовської. Час запису не зазначений. Відділ рукописів Інституту етнографії ім. М. М. Миклухо-Маклая АН СРСР (Москва)., ф. 22, од. зб. 331, арк. 134—136.

Казки про тварин (Українська народна творчість) — Київ: Наукова думка. — 1976 — 575 с.