Українські народні казки

Як лисичка Івана Баштанника зробила царевичем

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

У якомусь-то царстві, в якомусь государстві жив собі багатий пан. От треба тому панові наймита — нікому свиней пасти. Посилає пан прикажчика шукать свинаря.

— Тільки, — каже, — з такою умовою, що, як вибуде рік, то дам йому шмат поля на рік, а не вибуде, то нічого не плачу.

Пішов прикажчик по селу, розпитує:

— Чи нема де якого нетяги?

— А там і там, — кажуть, — живе дуже убогий парубок, він піде.

Ото й найняли того парубка. Вибув він рік і дали йому день поля на рік. Іде парубок від пана та й думає: «Служив я,— думає,— рік, вислужив день поля на рік,— що мені з ним робить?»

Думав-думав:«Посію баштан... чи не розбагатію?» Думав-думав: «А чим же я,— каже,— те поле виорю, що в мене ні волів, ні плуга?»

А далі й надумавсь: «Піду до пана». Приходить і каже:

— Пане, — любий, пане, милий! Служив я у вас рік, вислужив день поля на рік, та нічим мені зорать його. Чи не зорали б ви мені? Я б уже вам відробив.

Пан зглянувсь на нього:

— Добре,— каже,— виорю!

Зорали ту нивку, посіяв він баштан. І як уродив же той баштан! Кавуняччя — от таке! А дині — от такі!

Поставив собі парубок курінь серед баштана, там і живе та баштан стереже. Тільки як стали пристигати дині, помічає він, що оце вдень лежала така гарна динька, а на ранок устане: сама шкаралущина! «Ну,— думає,— я ж таки пристережу, хто мої дині переводить,— я йому дам!»

От настала ніч. Сів він у курені, стереже. Коли чує — хрум-хрум! Він потихесеньку туди, аж там лисичка. Він підкрався та — хап її за хвіст! Та й піймав.

— Ага! — каже. — Я тобі дам динь!

Та як замахнеться.

— Ой чоловіче-голубчику, — каже лисичка, — не бий мене, я тобі у пригоді стану.

— А дині їстимеш? — каже.

Та її ціпком... А вона проситься:

— Хоч живу, — каже, — пусти мене, я й то тобі у великій пригоді стану!

Бив-бив, а далі питає:

— У якій же ти мені пригоді станеш?

— Я, — каже, — тобі висватаю царівну!

— Ну, гляди!

Та й пустив: «Ото хитра! — думає. — За царівну сватає...». Побігла лисичка до царя. Там її не пускають, виганяють.

— Треба мені самій царя бачити, пустіть! Я щось йому скажу.

Її гонять, а вона у дворець преться. Цар і пустив.

— Що там за лемент? — питає.

— Та тут, — кажуть, — волоцюга припленталась.

— Впустіть,— каже цар.

Її й пропустили. А вона цареві в ноги:

— Царю-государю, — каже, — змилуйся, що я до тебе з недоброю вістю прийшла!

— З якою недоброю вістю? — питає цар.

— Так і так, — каже, — була я у змія, хвалився він мені, що буде твоє царство воювати — дочку твою візьме за себе. Так я оце прийшла тобі розказати...

— Ох, мені лихо! — ухопився цар за голову. — А в мене ж і військо не готове!

Та на царедворців:

— Га, сякі-такі!.. Мене хочуть воювати, а ви нічого не знаєте!

Лаяв їх, лаяв...

— Кличте раду! — гукнув.

Тут де не взялись генерали, сенатори, панства усякого поназбігалось. Радяться, як їм того змія повоювати? Радились, радились — нічого не врадять: нема війська! А лисичка знов цареві в ноги:

— Царю-государю! Змилуйся, — каже. — Що я тобі пораджу: є в мене цар курінний. Як віддаси за нього дочку, він того змія звоює!

Цар і сюди кинувсь, і туди кинувсь — нічого робити:

— Як звоює, — каже, — то вже віддам!

Прибігає лисичка до куреня:

— Здоров, курінний царю!

— Здорова була, лисичко-сестричко!

— Я тобі добру вість принесла.

— Кажи.

— Була я в царя, за тебе царівну сватала. Так цар сказав: як звоює, змія, то віддам. Ходім воювати!

— Тю-тю, дурна! — каже парубок. — Як же мені його звоювати?

— Нічого, звоюєш, мене слухай, все гаразд буде! Одягайся, ходім.

— А баштан, — каже, — на кого покину?

Вона як почала його вмовляти, то пішли. Ідуть та йдуть: лисичка попереду біжить, парубок позаду йде. Коли назустріч іде змій, так і сипле іскри, так і сяє!

— То, — каже лисичка, — змій їде. Ти, постій тут під копицею (на луці були), а я побіжу вперед до нього.

Став той парубок під копицею, думає: «Пропав же я!» А лисичка побігла до змія.

— Здоров, змійку-братику!

— Здорова, лисичко-сестричко!

— Що я тобі скажу, змійку-братику! — каже лисичка. — Біжу я оце до тебе з недоброю вістю: іде на тебе цар війною; хоче тебе звоювати і все твоє багатство відняти!

— Де ж він? Далеко? — питає змій.

— Якби, — каже, — далеко, а то близько!

— Що ж мені тепер робити? — питає.

— А що робити? — каже лисичка. — Он, під копицею, стоїть чоловік. Віддай йому все своє — і коні, і коляску, й одежу, а сам уберись у його одежу та й іди собі додому, цар тебе не пізнає. А то пропав!

Змій мерщій одежу з себе, а свиту на себе та бігом звідти! «Спасибі лисичці, від смерті врятувала!» — думає.

Тоді той баштанник убрався в золоту одежу,— і такий став гарний, що хоч не схочеш, то полюбиш! Сів у коляску, поїхали з лисичкою.

— Бач,— каже вона,— а ти боявся!

Приїхали до царя. Лисичка цареві в ноги:

— Царю-государю, — каже, — кланяється тобі цар курінний і шле подарунки. Він звоював змія, просить дочку твою за себе!

Цар зрадів, цариця зраділа, царівна теж. Повискакували, беруть його, ведуть. А через тиждень і весілля справили. І я там був, мед-вино пив; у роті не було, а по бороді текло.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

225 (5532). Як лисичка Івана Баштанника зробила царевичем. СУС —. Записав Сорочинський Денис (11 клас) 2008 року. Гудименко Ольга Степанівна (1933). Черкаська область, Кам’янський район, Вербівка