Українські народні казки

Як лихий пан у біду потрапив

Українська народна казка Гуцульщини

Був у однім селі дідич. Та й мав собі доброго хлопця-кучера. Але цему кучерови вже надоїло стільки пана возити. А що мав робити? Як пан казав, так мусив робити. Каже одного разу кучер панови:

— Скрізь ми вже проїхали і все бачили. Але є в однім місці така природа файна, такі пташки файні, що не можна налюбуватися.

Дідич дуже зрадів це видіти й послухати та й каже кучерови:

— Поїдем.

Вибрав дідич день — а то була неділя — та й каже кучерови:

— Впрягай коні.

— А ви, пане, беріть грошей на дорогу.

— Нащо грошей? — каже пан. — Ми на купецтво не їдемо.

— А, пане, по дорозі знайдуться такі люди, що їм треба приплатити, аби вони пропустили на ту природу подивитися.

Пан каже:

— Ми не їдемо в другу державу, ми по своїй державі їдемо. А в нас за таке не платиться.

— Е, пане, є такі люди, що можуть примусити заплатити. Та й де подіємося, як ми в таких лісах будемо?

І взяв пан у кишеню грошей.

Сів пан у бричку, їдуть, їдуть, зближаються до лісу. Нараз при дорозі вилазить старенька бабця з рівця. Та й спирає кучера:

— Стань, хлопче. Озми мене в бричку та й підвези кавальчик. Дивись, які в мене ноги в ранах. Я підбилася, бо боса йшла.

Каже кучер:

— Кажіть панови. Панські коні і панська бричка, а я слуга. Пан каже бабі:

— Йди ти, огидо, геть. Сором мені, би я тебе брав у бричку. Та й сказав кучерови:

— Жени коні вперед.

А та бабка ззаду чіпнулася за бричку, що пан і не замітив. Та й їдуть усі разом. Проїхали кавалок дороги, з рівця вилазить дідок старенький. І також просить пана, би приймив його під’їхати. Пан каже.

— Маєш, друга огида чіпляється до мене. Гони, Іване, коні вперед. А дідок також чіпнувся за бричку коло бабки та й їде. А пан того не увидів.

Заїхали в ліс. А в лісі, знаєте, дорога для брички дуже вузенька. То лиш тільки люди проходили тою стежкою. Аж тут нараз показалася широка, файна й весела дорога. І великі милі в’їхали вони лісом.

Дало панови в цім лісі великий страх. А кучер веселий. Співає, свище, мов би в парку їхав. Пан каже кучерови:

— Завертай коні, додому вертаємо. Кучер каже:

— Не можу, пане, сперти коні, вони йдуть чимраз буйніше. Пан перештрик на місце кучера та й узяв самий у руки лі́ци *. Та й обернув коні. Коні вбернулися на ту дорогу, відки вони приїхали, а то вже нікуди не поїдеш, бо сама скала. Пан каже:

— Рятуй, Іване, мене відци.

— Я вже не годен вас порятувати. Ви немилосердний чоловік. Ви не взяли по дорозі ту бабу нещасну та й того діда, у котрих були ноги підбиті дорогою. І ще й назвали їх огидами. Що вони вам були винні?

А дід з бабою все чують, що кучер говорить. Каже дід потихоньку до кучера:

— Ти милосердний, хлопче, чемний. Ми цего пана затримуємо тут і беремо його з собою. Тобі отворяємо файну дорогу. Сідай собі в бричку та й їхай почерез цей ліс на інше село. Твої коні, твоя бричка та й панські гроші твої. А пан наш. Ми його беремо до свеї печери. Він буде жити в нас в огидній хаті, а не в панських покоях. Більше йому не видіти нанських покоїв, як свині неба.

Кучер поїхав собі селами, проминув не одно село. Пан навіть добре не увидів, як микнув кучер від него.

А пана дід та й баба взяли попід ручки, як у парк його вели. І завели в свою печеру. А пан каже до них:

— Де це я находжуся?

А дід з бабою йому кажуть:

— Ти, пане, находишся в огиді.

І зарикав пан тяжко, бо не видко було йому білого світу, а лиш тільки кавальчик неба. Не чув він ні пташок, щоб співали, та й ніяких звірів не видів. Лиш тільки видів муки свої тяжкі.

А тот кучер поселився собі в однім селі, поставив хату файну, справив собі файне весілля, має жінку файну, файно жиють. Можливо, що й сьогодні жиють, якщо не повмирали. А пан теж, може, ще жиє, якщо привик до біди.

* Лі́ци — віжки.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Хутір Калинки́, Косівського району, Івано-Франківської області
22 березня 1986 року
Оповідач: Колобейчук Григорій Дмитрович (народж. 1930)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.