Як лінива жона пшеницю жала
Українська народна казка Закарпаття
Було що не було, жили у одному селі чоловік та й жона. Чоловік робив у фабриці, а жона вела домашнє господарство.
Настало літо, жнива. Люди жали жито, пшеницю і складували в копи. Від зорі до темної ночі на нивах трудився народ.
— Небого жоно, — каже чоловік, — час би уже і нам братися за жнива...
— Та ж пшениця нікуди не втече.
— Не втече, не втече, айбо зерно обсипалося і лишиться нам пуста солома...
— Ну, завтра і піду жати, — пообіцяла ґаздиня.
І на другий день вийшла на поле. На сім полі росли два дерева — дичка і грушка. Жона серединою ниви серпом вижала таке, як стежка аж до дички. Пригріло сонечко, і вона сіла в тінь, попоїла собі і лягла...
Вечір чоловік звідує:
— Чи ти щось нажала?
— Нажала, аж до дички...
— Та досить, бо дичка майже на половині ниви...
Рано жона знов наладила собі їсти й пити і вийшла на поле. Жне, жне й приспівує собі. Вижала путь до груші, сонечко припекло, і вона сіла в тінь, наїлася, напилася і лягла в зелену м’яку траву спати.
Проспала до вечора, і як челядь після тяжкої роботи рушилася по хижах, і вона прийшла додому...
— Ну, жінко, чи много ти днесь нажала?
— Чи много? Аж до груші!
— Та досить, бо до груші дві третини ниви...
Чоловік впорав на дворі худобу і видить: захмарилося. Може, вночі дощик буде. Питає жону:
— Небого, чи ти добре склала снопи у копи, бо на дощ збирається?
— Я не в’язала пшеницю...
— Чому?
— Бо не встигла...
Чоловік цілу ніч не міг заснути, все думав про пшеницю: змокне й погниє... Завтра треба буде і мені вирватися на поле і помогти жоні.
І, справді, відпросився з фабрики й побіг на ниву. Позирає — боже ти мій! — пшениця майже уся стоїть, лише посередині вижата доріжка до дички і груші. А жона в тіні смачно спить, аж слина їй потекла з рота...
Під деревом ще з минулого року валялося старе шумелиння, листя з кукурудзяних качанів. Чоловік заплів шумелиння сплячій жоні у волосся і пішов собі, проклинаючи свій гіркий світ.
Жона пробудилася, втямила на своїй голові біле волосся й дихати не може, так спудилася. Сама з собою говорить:
— Коли я лягала, не така я була... Ба чи це я? А далі подумала:
— Зараз прийду додому: якщо пес на мене почне брехати, не пізнає мене, та то не я...
Вхопила серп — і додому... Заходить у свій двір, а пес скочив на неї, виє як на злодія...
— Ну, то не я... Нічого мені в цім дворі шукати, — сказала собі жона, минула свою хижу і йде далі. Вже й ніч настала.
Жона, блудячи по селу, якось попала в попів бджолинник. Залізла межи вулики, на один лягла, а другим прикрилася...
Пізно вночі прийшли злодії красти мед. Вони взяли ті вулики, що були найважчі, замотали у верету і несуть. Несуть і радяться, де будуть вбивати бджоли і мед виймати.
— За селом, на тім і тім полі будемо вбивати... Заспаній жоні причулося, що її хочуть вбити і не своїм голосом заревіла:
— Йой, не вбивайте мене! Я чиста душа!
Злодії настрашилися — і під себе ноги! Біжать, біжать, а жона за ними...
Почало зоряти. Злодіям навновало бігти і оглядаються назад. Видять: за ними біжить якась жона з білим волоссям.
— Причекаймо її і взнаємо, що за одна... Причекали. Жона сповіла їм свою біду. І злодії пожаліли її.
— Іди з нами, будеш нам за кухарку.
І розказали їй накопати і напекти крумплів, доки вони роздобудуть м’яса, вкрадуть теля...
Жона взялася за роботу, почала теребити картоплі... На ото прийшов польовий сторож...
Позиркує: щось в жінськім платті, але з білим до землі волоссям вигрібає картоплю на поповій ниві...
Сторож страшенно злякався і, що лише мав сили, побіг прямо на фару.
— Йой, отче духовний, біда!
— Яка біда?
— Нечисте... чорт...
— Яке нечисте, де?
— На вашій ниві, нищить картоплю...
Піп дав задзвонити, як на вогонь. Народ збігся до церкви.
— Чесні християни, — каже піп, — нечиста сила напала на наше поле і губить урожай... Беріть завіси і священну воду і йдемо в царину...
Пан превелебний був хромий, тому люди поклали його на носилки і понесли...
Процесія помалу наближалася до поля, де піп посадив картоплю. Усі співали: «Господи, помилуй!»
Жона здалеку почула много голосів і подумала, що вертаються злодії. Пооглядалася і видить: щось несуть.
— Ага... несуть теля...
І з радощів, бо голодна вже була, загойкала:
Хоч помилуй, не помилуй, — несіть його сюди, хай його заріжу і будемо смакувати м’ясо з печеною картоплею!
Народ се вчув. Піп перший скочив з носилок і почав тікати... Люди за ним. А пелехата жона з білим волоссям доганяє їх...
Прибігла в село і в свою хижу... Тут чоловік, сміючися, розтолкував їй, що сталося... І жона після цього вже не лінувалася робити...