☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Як лінива жона пшеницю жала
Українська народна казка Закарпаття

Було що не було, жили у одному селі чоловік та й жона. Чоловік робив у фабриці, а жона вела домашнє господарство.

Настало літо, жнива. Люди жали жито, пшеницю і складували в копи. Від зорі до темної ночі на нивах трудився народ.

— Небого жоно, — каже чоловік, — час би уже і нам братися за жнива...

— Та ж пшениця нікуди не втече.

— Не втече, не втече, айбо зерно обсипалося і лишиться нам пуста солома...

— Ну, завтра і піду жати, — пообіцяла ґаздиня.

І на другий день вийшла на поле. На сім полі росли два дерева — дичка і грушка. Жона серединою ниви серпом вижала таке, як стежка аж до дички. Пригріло сонечко, і вона сіла в тінь, попоїла собі і лягла...

Вечір чоловік звідує:

— Чи ти щось нажала?

— Нажала, аж до дички...

— Та досить, бо дичка майже на половині ниви...

Рано жона знов наладила собі їсти й пити і вийшла на поле. Жне, жне й приспівує собі. Вижала путь до груші, сонечко припекло, і вона сіла в тінь, наїлася, напилася і лягла в зелену м’яку траву спати.

Проспала до вечора, і як челядь після тяжкої роботи рушилася по хижах, і вона прийшла додому...

— Ну, жінко, чи много ти днесь нажала?

— Чи много? Аж до груші!

— Та досить, бо до груші дві третини ниви...

Чоловік впорав на дворі худобу і видить: захмарилося. Може, вночі дощик буде. Питає жону:

— Небого, чи ти добре склала снопи у копи, бо на дощ збирається?

— Я не в’язала пшеницю...

— Чому?

— Бо не встигла...

Чоловік цілу ніч не міг заснути, все думав про пшеницю: змокне й погниє... Завтра треба буде і мені вирватися на поле і помогти жоні.

І, справді, відпросився з фабрики й побіг на ниву. Позирає — боже ти мій! — пшениця майже уся стоїть, лише посередині вижата доріжка до дички і груші. А жона в тіні смачно спить, аж слина їй потекла з рота...

Під деревом ще з минулого року валялося старе шумелиння, листя з кукурудзяних качанів. Чоловік заплів шумелиння сплячій жоні у волосся і пішов собі, проклинаючи свій гіркий світ.

Жона пробудилася, втямила на своїй голові біле волосся й дихати не може, так спудилася. Сама з собою говорить:

— Коли я лягала, не така я була... Ба чи це я? А далі подумала:

— Зараз прийду додому: якщо пес на мене почне брехати, не пізнає мене, та то не я...

Вхопила серп — і додому... Заходить у свій двір, а пес скочив на неї, виє як на злодія...

— Ну, то не я... Нічого мені в цім дворі шукати, — сказала собі жона, минула свою хижу і йде далі. Вже й ніч настала.

Жона, блудячи по селу, якось попала в попів бджолинник. Залізла межи вулики, на один лягла, а другим прикрилася...

Пізно вночі прийшли злодії красти мед. Вони взяли ті вулики, що були найважчі, замотали у верету і несуть. Несуть і радяться, де будуть вбивати бджоли і мед виймати.

— За селом, на тім і тім полі будемо вбивати... Заспаній жоні причулося, що її хочуть вбити і не своїм голосом заревіла:

— Йой, не вбивайте мене! Я чиста душа!

Злодії настрашилися — і під себе ноги! Біжать, біжать, а жона за ними...

Почало зоряти. Злодіям навновало бігти і оглядаються назад. Видять: за ними біжить якась жона з білим волоссям.

— Причекаймо її і взнаємо, що за одна... Причекали. Жона сповіла їм свою біду. І злодії пожаліли її.

— Іди з нами, будеш нам за кухарку.

І розказали їй накопати і напекти крумплів, доки вони роздобудуть м’яса, вкрадуть теля...

Жона взялася за роботу, почала теребити картоплі... На ото прийшов польовий сторож...

Позиркує: щось в жінськім платті, але з білим до землі волоссям вигрібає картоплю на поповій ниві...

Сторож страшенно злякався і, що лише мав сили, побіг прямо на фару.

— Йой, отче духовний, біда!

— Яка біда?

— Нечисте... чорт...

— Яке нечисте, де?

— На вашій ниві, нищить картоплю...

Піп дав задзвонити, як на вогонь. Народ збігся до церкви.

— Чесні християни, — каже піп, — нечиста сила напала на наше поле і губить урожай... Беріть завіси і священну воду і йдемо в царину...

Пан превелебний був хромий, тому люди поклали його на носилки і понесли...

Процесія помалу наближалася до поля, де піп посадив картоплю. Усі співали: «Господи, помилуй!»

Жона здалеку почула много голосів і подумала, що вертаються злодії. Пооглядалася і видить: щось несуть.

— Ага... несуть теля...

І з радощів, бо голодна вже була, загойкала:

Хоч помилуй, не помилуй, — несіть його сюди, хай його заріжу і будемо смакувати м’ясо з печеною картоплею!

Народ се вчув. Піп перший скочив з носилок і почав тікати... Люди за ним. А пелехата жона з білим волоссям доганяє їх...

Прибігла в село і в свою хижу... Тут чоловік, сміючися, розтолкував їй, що сталося... І жона після цього вже не лінувалася робити...

Як лінива жона пшеницю жала. «Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Сост. Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979.» — 1370Е **. Друкується вперше. Варіанти: Плешинець — «Як чоловік відьму підкував, а кішку вчив працювати: Закарпатські народні казки. Гумор та сатира / Запис текстів та впорядкування П. Лінтура. — Ужгород: Карпати, 1966.», с. 93 — 97; Бочко — Архів П. В. Лінтура.; Васько — Архів П. В. Лінтура.

Зачаровані казкою: Українські народні казки Закарпаття в записах П. В. Лінтура [Упорядники І. М. Сенька та В. В. Лінтур; вступна стаття, примітки та словник І. М. Сенька; післямова П. В. Лінтура; Редколегія: В. І. Данканич, О. І. Дей, П. К. Добрянський та ін.; Художник М. М. Дем’ян]. — Ужгород: Карпати, 1984. — 528 с, іл. (Бібліотека «Карпати»).