Українські народні казки

Як лінюх на царській дочці женився

Українська народна казка Бойківщини

Був господар, багач на ціле село. І тільки єдного сина мав, Івана. А як був єден син, то його в армію не брали. Ходив він у школу, файно ся вчив. Коли скінчив шостий клас, сказав:

— Тату, більше я в школу не піду.

Батько питає:

— А що ж ти будеш робити?

— Піду, тату,в івці пасти, а до школи ходити не буду.

То батько його й післав:

— Паси вівці!

Але батько думав, що то йому набридне, і він лишить ті вівці та піде в школу. А він не лишав. Вижене вівці, заграє собі в пищавку.

Але батько все був не задоволений тим, бо він усе думав, що з його Івана щось буде, що буде священником або інженером. Не пастухом овецьким. Пішов батько радитися до директора школи.

— Що мені робити з моїм Іваном? Бо то вже пройшли роки, час уже й женитися йому, а він вівці пасе.

А директор говорить:

— Ви знаєте що? Ви дайте його в армію, з нього будуть люди.

І пішов батько до капітана, щоби його сина забрали в армію.

Забрали його в армію. Беруть на заняття. Коли командир дає команду «направо», Іван повертається наліво. Коли той говорить «наліво», він направо. Так мучились з ним, мучились, і ніяк не можна було з ним дійти толку. Шапку обертає засувом назад, все навиворіт. Хлопці йдуть на заняття і карабіни несуть штиками догори, а він усе вдолину обертає.

Докладує його командир полковникови: що з ним робити? Бо він йому вже надоїв. А полковник сказав:

— Що з ним робити? Давайте йому мітлу, най він замітає коло коней і коло касарні. Оце буде його робота.

І післали його замітати.

Одного разу стоять офіцери і дивляться, і говорять.

— Цей солдат такий рослий і файний. Чого він такий оферма?

Кличе його єден офіцер до себе:

— Ходи сюди!

Він приходить і стає «смірно» перед офіцерами, як положено. І офіцери йому говорять:

— На тебе не пасує, жеби ти був таким офермов.

І видять по нім, що він завстидався. І питають’го:

— Кого ти маєш дома?

А він говорить:

— Батька й матір.

— Більше нікого?

— Нікого, — говорить.

— А чого ж тебе в армію взяли? Ти пішов охоче чи тебе післали в армію батьки?

— Батько післав.

— Ти щось сильно провинився, що тебе батько пілсав у армію?

— Я не хотів ся учити, а пішов пасти вівці.

— А ти багато тих овець пас? — питає офіцер.

— П’ятсот штук.

— А чиї то вівці були? — питає офіцер.

А він говорить:

— Мого батька.

— Що, твій батько, такий багатий? — питає офіцер. — Так багато овець має?

Він говорить:

— Так.

А офіцер питає:

— Як він стілько має овець, то скілько він має коней, твій батько?

А він каже:

— Вісім пар.

— А корів скілько? — говорить офіцер.

— Шістдесят.

— Як твій тато такий багатий, то чому він тобі нічого не посилає з дому? Пиши додому, щоб батько тобі щось послав.

А Іван говорить:

— Беріть пишіть ви.

І рішили офіцери писати батькови листа. І написали від нього: «Дорогий батьку, пришліть мені сто коров, бо я вже сержантом і йду в офіцерську школу». Батько дістає того листа і зразу посилає сто коров. А він зразу закликає офіцерів, роздає їм гроші, а собі лишає тілько десять корон.

Пройшов місяць, знову закликають його офіцери.

— Іван, пиши додому, щоб знов прислав батько грошей.

Він говорить:

Пишуть вони знову: «Дорогий батьку, пришліть мені двіста корон, бо я вже лейтенантом». Батько прислав гроші, а він знову роздав офіцерам, тілько собі лишив п’ятнадцять корон.

Гроші минаються, офіцери говорять:

— Пиши, Іване, додому знов.

— Пишіть самі.

Пишуть знову:

«Дорогий батьку, пришліть мені триста корон, бо я вже капітаном».

Батько посилає йому вже триста корон. І знову він роздав офіцерам. А як гроші скінчилися, офіцери знов кажуть:

— Пиши, Іване, знов батькови, би прислав грошей.

— Пишіть самі.

І знов написали вони: «Пришліть п’ятсот соток, бо я вже майор». Коли батько одержав того листа, він зрадувався і пішов до директора школи.

— Дивіться, директоре, мій Іван уже майор. Ви мене добре нарадили.

Тоді директор сказав:

— Знаєте, що я вам скажу? Ви поїдьте туди і подивіться.

Бо директор розумів, що він не міг так скоро вийти на ма йора.

Батько зібрався, наладував сумку і поїхав до сина. Приїжджає туди, в той полк. А якраз у той час цілий той полк вийшов на маневри. Тільки пара солдат лишилися. Батько звідаться вартового:

— Де такий і такий молодий майор? Фамілія така-то.

А вартовий говорить:

У нас такого майора нема. Є з такою фамілією солдат, називається Іван.

— Покличте мені його.

А вартовий говорить:

— Заждіть, бо він тепер якраз вбиральню чистить.

От тобі й майор!

Коли вартовий пішов закликав його і батько увидів, як його син виглядає, то з жалю заплакав. Та й нічого не говорив. Обернувся і поїхав додому. Приїжджає додому, жінка питає:

— Ну що там? Видів ти нашого Івана?

А він говорить:

— Видів, видів. А ти якби ввиділа, то зразу померла б.

І перестали Іванови посилати гроші.

Повернули офіцери, сказали їм про ту справу, а вони говорять:

— Коби лиш ми були, як батько приїхав, були би-мь ми так Івана убрали, що батько б не спізнав. А так уже все.

Та й кажуть офіцери:

— Що ж, Іване, грошей уже нема.

А Іван говорить:

— Не журіться, щось буде.

І почав ходити Іван у царський город, де було багато різних овочів. І почав носити з царського городу грушки, сливки, різні овочі і годовати офіцерів і солдатів.

Єдного вечора зайшов він у царський сад і виліз на грушку високу. І якраз того вечора гуляла в саду царева дочка з молодим полковником. І якраз сіли собі обоє під ту грушку відпочивати і балакати собі. А він усе чув, що вони говорили. І вна сказала йому:

— Ти заходи в мою кімнату.

— Там вартові стоять, — говорить він.

— Та тебе вартові пропустять.

— Добре, завтра буду на одинадцять годину вечора.

І договорилися вони.

А Іван приходить’т капітану і говорить:

— Якби ви мені дали полковницьке вбрання, то ви би ввиділи, що би було.

Капітан говорить майору:

— Знаєш, що Іван сказав? Же він хоче вбрання полковника.

Почали сміятися.

— Що він задумав?

Викликали старшину і сказали:

— Принеси з магазину новеньке вбрання полковника.

Убрався Іван, офіцери подивилися і сказали:

— Івану пасує бути полковником.

Не ждав Іван одинадцятої години, а пішов до царської дочки о десятій. Пощастило Іванови пройти в її кімнату. А вона десь вийшла на той час і кімнату свою не замкнула. Він знайшов її золотий полярос, золотий годинник і багато інших дорогоцінних речей. Забрав то все і пішов.

Вона прийшла на ту годину, коли прийшов той полковник. Побула вона з тим полковником, а на другий день дивиться, що їй багато речей бракує. І говорить вона на другий день тому полковникови:

— Чого ж ти забрав у мене все? Ти віддай мені.

А він став сильно відпиратися. Говорить:

— Я в тебе нічого не видів і нічого не брав. Чого и до мене причепилася?

Вона думає: «Що ж то зробилось?»

А Іван зразу пішов на базар і продає годинник царської дочки. І полярос продає. Продав, приніс гроші, роздав офіцерам.

— Дивіться, гроші є. і ще будуть.

Лишився тілько єден перстень. Брало грошей, треба продати й перстень. Виніс він той перстень на базар. І якраз на тім базарі була царська служниця, котра ходила коло царської дочки. Прибігає вона й каже:

— Панночко, я спізнала ваш перстень. Якийсь солдат продає на базарі.

А вна їй дала гроші і каже:

— Біжи бігом і той перстень купи. Що він за нього схоче, дай йому. І добре подивися, щоб ти спізнала того солдата.

Служниця прибігла і того солдата найшла. І питається:

— Ви вже перстень продали?

Він говорить:

— Ні.

— Продайте, — говорить, — мені.

— Купи.

— Скільки дати?

— Триста корон.

Вона зразу й дала триста. І добре до нього придивилася, щоб спізнала. Та прибігає й говорить:

— Панночко, я спізнала того солдата. Солдат високий, красивий. Тілько недобре вбраний.

Тоді що царева дочка робить? Підходить до свого батька і говорить:

— Тату, я би хотіла, щоби вишикували цілий полк, всіх солдатів. Би я перейшла й подивилася, і всіх солдатів увиділа.

А цар сказав:

— Дочко, таке може статися й завтра.

— Добре, тату, зробіть це.

І сказав цар:

— На завтрашній день вишикувати всіх солдатів.

Вона перейшла із служницею перед строєм, і солдата того вони не увиділи. І тоді вона питає батька:

— Чи всі солдати були вишикувані?

Питає цар командира полку:

— Чи всіх солдатів вишикували?

Полковник говорить:

— Та не всіх. Там є три оферми, що їх ніхто не бере в строй. Що то за оферми беруть у армію!

А тоді царева дочка каже:

— Я хотіла видіти й тих офермів.

І по приказу царської дочка пішли викликали тих трьох солдат. А вона дивиться й говорить тому полковникови:

— Дивіться, отой солдат не оферма. Він вродливий хлопець. Я кажу вам, забирайте його в офіцерську школу. Як я приїду до вас у часть, щоби він був уже хоч капітаном.

Забрали його по приказу царської дочки в офіцерську школу. Йому добре там попало, в ті школі. Ганяли, учили. І за рік виучили його на офіцера і дали звання полковника.

Коли він вернувся в полк полковником, викликає його царева дочка домів у свій кабінет. Культурно вона з ним обійшлася, гонорово.

— Сідайте, полковник.

Тоді йде, втворяє шафу, бере пістолет і говорить йому:

— Тепер ти говори всю правду. Одно слово побрешеш, і я тебе вб’ю. а коли скажеш усю правду, я за тебе виходжу заміж.

Бідний Іван подумав і став розповідати всю правду. Сповідався, як перед священиком. Розказав, як він підслухував, коли вона договорилася з полковником. Як він зайшов у її кабінет і там усе забрав. І розказав, яких він родичів, як він у армію пішов. Тоді вона йому говорить:

— Пиши до своїх батьків, най приїжджають на весілля, бо я буду виходити за тебе заміж.

А він говорить її:

— Пиши ти сама, бо батько мені ніколи не повірить. Бо я вже перед своїм батьком пробрехався.

І зробили весілля. Приїхав батько, приїхала мама. І я там був, на тім весіллю. Їли, пили, але не всім у рот попадало.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

74 (1806). Як лінюх на царській дочці женився. СУС (-855). 5 липня 1988 р. Марків Василь Теодорович (1912). Львівська область, Турківський район, село Бориня