Українські народні казки

Як мати зозулею стала

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

В одної жінки було троє дітей. Мати їх дуже жаліла, все сама робила, а діти по цілих днях гралися, перекидалися. Тільки прибіжать до хати:

— Їсти!

Мати дає їм їсти, миє їхнє взуття, сушить одежу брудну і мокру. Одного разу мати тяжко заслабла. Лежить слаба, нема кому їй водички подати. А діти граються, прибігли з вулиці, а мати просить:

— Хоч хтось води подайте.

Діти не чують, а лиш кричать:

— Хай менший подасть! Хай менший подасть!

Одного разу прибігли діти з вулиці, дивляться, а їх мати встала, взяла дошку з полика, на якому спала. А та дошка стала в неї хвостом приростати. Взяла рядно, накрилась, а воно крилами стало. Перстень на руці був, перетворився на дзьоб. Тіло стало покриватись пір’ям і мати почала вилітати з хати. Діти побігли слідом, плакали, просили:

— Вернись, мамо, ми будемо слухатись, подамо тобі водички!

А мати стала зозулею і прогукала:

— Пізно, дітки, пізно!

І полетіла. Діти бігли за нею, падали, плакали. Порвалося їхнє взуття, позбивалися ноги, але мати не вернулась.

І там, де бігли діти по траві, де капала дитяча кров з побитих ніжок, ростуть червоні ягідки. А зозуля не висиджує пташенят, а підкидає свої яйця в чужі гнізда.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

58 (5241). Як мати зозулею стала. СУС —, низка варіантів. Записано 2008 року.
Оповідач: Ситник Лідія Василівна (1939 року народження), село Степівка, Монастирищенський район, Черкаська область

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Як мати зозулею стала

Українська народна казка Полтавщини

Давно це було, ще як моря були глибокі-преглибокі, а гори такі високі, що сягали своїми шпилями аж до самого неба. Ось у ті часи жили собі чоловік з жінкою і мали вони аж четверо дітей. Виживала сім’я за рахунок риболовлі.

Чоловік брав сіті, сідав у човен і плив у відкрите море ловити рубу. Якось він застудився, довго болів, а невдовзі й помер. Гірко плакала жінка, промовляючи

— Ой Боже, Боженьку мій! Нащо ти забрав у мене чоловіка, а в дітей — отця і годувальника?! Та чим же ми завинили перед тобою?

Нічого було робити, прийшлося вдові замість чоловіка нести тяжку ношу. Стала вона виходити у синє море та ловити рибу. Не мала спочинку ні вдень, ні вночі. Тягла лямку, як могла. Усе робила, аби діти не були голодними. Удень ловила рибу, цілий вечір справлялася з хазяйством. А вночі, коли на небі з’являться зірки, тяжко зітхала, сідала коло сплячих дітей і любувалася ними.

Глибокі зморшки порізали її ще молоде лице, а руки зашкарубіли і потріскалися од вітру та солоної води. А ще глибші борозни утворилися в її душі. Вони ятрили серце, завдавали невимовних душевних мук.

Та незабаром і жінка застудилася і злягла в постіль. Лежить у лихоманці, а дітей немає чим погодувати. У неї пересохло в горлі. Тоді вона ледь стиха мовила до дітей:

— Діточки, діточки, подайте мені води, бо не дам собі ради, а пити так хочеться.

— Нема в хаті води, — одказують діти.

— То ж візьміть з мисника глечик, — відмовляє матінка, — та підіть до криниці та й наберіть води.

Обізвався старший хлопець:

— У мене нема чобіт, нехай іде сестра

Мати до дочки:

— Доню, то ти піди.

А донька відказує:

— У мене немає хустки, щоб запнутися. Нехай іде менший брат.

Просить мати меншого сина:

— Піди, Івасику, принеси мені холодної водички.

— Я не маю в що вдягнутися і взутися, — одказує той.

Так ніхто і не приніс хворій матері води. Пішли діти надвір гратися, а мати в хаті з полу ледве підводиться, обгортається пір’ям. Найменший хлопчик саме вбіг в хату й бачить, що мати стає зозулею. Став гукати до брата і сестри:

— Брате, сестро! А йдіть-но сюди скоріше! Наша матінка на зозулю перетворилася, хоче відлетіти від нас. Скоренько біжімо по воду їй!

Схопили діти з лави хто кухоль, хто глечик, хто відро та й кинулись мерщій до криниці. Набрали води, біжать і навперебій кричать:

— Мамо, мамочко, матусенько, пий воду, холодну, криничну!

Та мати вже сизою зозулею одлітала од хати:

— Куку-куку! Пізно, діти, ку-ку, пізно!

Зозуля летить, а діти біжать босоніж, збиваючи по грудках ноги до крові.

І на тому місці виріс мох з червоними краплинами. Кажуть, то краплини крові, що стікали отоді з ніг дитячих. А мати назавжди одцуралася рідних дітей і донині літає зозулею. Несе яйця, підкладає іншим птахам і тужливо співає «куку-куку», сумуючи за своєю долею.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

34 (4635). Як мати зозулею стала. СУС —. Записала Маєр Аліна (5 клас) 2008 року.
Оповідач: Маєр Ольга Максимівна (1947 року народження), Романиха, Лохвицький район, Полтавська область

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.