Українські народні казки

Як місяць свідком був

Українська народна казка Гуцульщини

Був оден купець. Він скуповував по селах корови, телиці. То було дуже давно, ярмарків ще не було. Маржина скуповувалася по хатах. Зайшов купець у одно село купувати маржину. А грошей при собі дуже багато мав. Він худобу чередами скуповував. Іде він одним потоком *. З одного боку ліс і з другого ліс. Дивиться чоловік, а в лісі чоловік обчімхує остріву *. Питається купець у того чоловіка:

— Багато цим лісом треба йти, аби село уздріти?

— Ей, — каже, — небагато. Метрів зо двіста та й уже село. Бо я таки з того села.

— А чи не знаєте, ґаздуню, у кого можна коров купити та телиць? Би ви мене направили.

— Направлю, направлю. В нашім селі кожний хоче продати корови, бички, телиці. Вам багато треба штук купити?

— Ой багато, — сказав купець.

А той подумав собі: «Я тебе направлю. Я тебе зараз тут уб’ю насмерть. А гроші в тебе возьму і собі понакуплюю за твої гроші». Та взяв неназдогадь ту остріву на плечі.

— Іди-ко, неборе, за мною.

А то вже був вечір. Завів його той у глухий кут. Там лиш тільки до неба видко, більше ніде. Вер з плеч остріву та й імив купця за груди. Купець уздрів над собою страх смерти та й сказав йому:

— Чоловіче, я вижу, що ти мене хочеш убивати та й гроші забрати. Віддаю тобі всі гроші, лиш пусти мене живого.

А той сказав:

— О ні, живого я тебе не пущу. Бо як я тебе пущу живого, то ти підеш у місто і повідомиш шандарів. І мене засудять на таку велику кару, що я тої кари не видержу. А так буде ліпше. Ніхто не буде видіти й знати.

Так подумав і купець, бо в глухім куті це було.

Та й зачав той убивати його обухом. І якраз місяць пройшов крізь хмару та й засвітив на то місце, де добивав той купця. Купець уздрів, що ні душки ніде не видко, подивився жалісно на місяця та й сказав:

— Місяцю, будь хоть ти свідком.

А той ще раз ко́втнув * його напослідку, і купець умер. Убивця вибрав від него всі гроші, видер яму, загріб купця в глину, зверху заметав ломом і пішов до хати.

Сховав він гроші. І за ті гроші побудував хати, стайні, обороги, купує поле, маржину, став багачем на ціле село. А такого багача кладе уряд на війта, бо він має чим відповісти, має майно.

Ляг війт собі з жінкою в галєрію спати. Жінка заснула, а чоловік щось не спить. Місяць прокопнувся з хмари та й засвітив просто чоловікови в лице. А чоловік розсміявся. Пригадав собі, як убивав купця. Коли убивав, купець казав: «Будь свідком, місяцю».

А жінка вчула, що він сміється, пробудилася та й питає:

— З чого ти так смачно засміявся опівночі? А він їй каже:

— Та я щось своє пригадав.

— А ти кажи мені, чого ти засміявся.

Він усе таївся, не хотів казати. Але жінка притиснула його і сказала, що не хоче його знати, як він їй того не скаже. А чоловік собі подумав: «Ми з нею так файно жиємо, скажу я їй». Та й зачав розказувати жінці все, як то було. Як убивав купця, як гроші відобрав. А той купець просив у него, аби пустив живого.

—...А то не було нікого з людей, коли я його добивав. І засвітив місяць, і він попросив місяця, аби був місяць йому свідком. А я, жінко, за ті гроші все це майно придбав. Так, що й ти не знала, відки гроші. А тепер, — каже, — присвітив місяць мені в лице, і я пригадав, як той купець у мене просився. І пройшло вже від того часу двадцять років. Але би ти, жінко, це нікому не казала. Бо все одно мене можуть ще за то засудити.

Жінка сказала:

— Та нуждо моя велика! Та кому, та де би я сказала? Та я би це нікому не сказала.

Настала днина, повставали. Війт собі пішов до ґміни урядувати, а жінка до свеї роботи.

Пройшов ще рік. Приходить війт одного разу додому з ґміни. А жінка щось загуталася * з жінками. А корова вийшла із стайні та пішла в конюшину. Чоловік іде попри тих жінок та й каже:

— Ти не видиш, жінко, що корова в конюшині?

— Вижу, вижу, — каже вона. — Я зараз піду та возьму її.

— Та коли то буде «зараз», як корова вже як гора від конюшини?

А жінка каже:

— Ти невеликий пан, можеш вигнати й сам. Бо я ще щось маю говорити з жінками.

А війт ні дві, ні три, свою жінку тріснув у писок.

— Гей, ти вже більше не будеш бити нікого. Ти гадаєш, що будеш зо мною так, як з тим купцем, що ти вбив у потоці?

А жінки цю розмову межи ними чули. Та й собі якась з-межи них мала пізьму * на війта і просто на постерунок. Та й зачала казати постерунковим:

— Та ви поклали того чоловіка на війта! Та він убиває людей. А вони кажуть їй:

— Жіночко, та він двадцять років війтом у селі. Він ще нікого не вбив, ми ще такого не чули.

— Ге, візьміть його в свої руки та притисніть його добре. Та він вам приповість, як він двадцять років тому убив купця в потоці.

Так і зробили шандарі, як жінка казала їм. Взяли нашого війта до лютого признання. І признався війт. І зробили йому суд, і дали двадцять років. І сказали йому:

— Жив ти двадцять років легко і весело. А тепер будеш двадцять років стогнати в тюрмі.

* Поті́к — струмок.

* Остріва’ — кілок зі сучками для просушування скошеної трави.

* Ко́втати — вдаряти.

* Загута́тися — забаритися.

* Пі́зьма — вороже ставлення до когось.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Хутір Калинки́, Косівського району, Івано-Франківської області
1 лютого 1986 року
Оповідач: Колобейчук Григорій Дмитрович (народж. 1930)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Як місяць свідком був

Українська народна казка Поділля

Один чоловік дуже ревнував свою жінку, бив страшно. От і втікала вона від нього. А раз догнав таки і в копиці сіна вбив. Помираючи, бідолаха погрозилася вбивці, що його покарають.

— А хто ж розкаже? — засміявся чоловік.

— А он, місяць, — промовила нещасна.

Ніч тоді місячна видалась.

Одружився чоловік вдруге. Лежить у ліжку, а місяць заглянув у вікно. Згадав погрози покійної і знову зло засміявся. Стала допитуватися його жінка, чого ж він сміється. І таки випитала. А потім не втрималася і розтринькала всім.

Отак взнали люди про давно скоєний злочин. І покараний був чоловік.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

245 (6560). Свідок. СУС —. Записано 2009 року.
Оповідач: Ткачук Любов Олександрівна (1940 року народження) Перемога Козятинський район Вінницька область

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.