Українські народні казки

Як найменший брат золотого птаха шукав

Українська народна казка Гуцульщини

Був цар і мав три сини. Два старші були розумні, а самий менший був дурний, у попелі грався. І в них була золота яблінка. На ній були золоті яблука, і ті яблука пропадали. Хтось уночі їх крав. Одного разу каже цар до своїх синів:

— Сини, вас два є і я один (за третього не кажу, бо він дурний). Нам треба ці яблука достерегти. Хто ж це приходить до нас яблука красти?

Каже найстарший син:

— Тату, я цеї ночі піду до яблінки і дізнаюся, хто це яблука краде.

— Пішов старший син, ліг під яблінкою спати, захропів. Прийшла дванадцята година, налетів птах, забрав яблучко і втік. Хлопець встає — яблука на яблуні нема. Приходить він до батька.

— Ну як, сину, достеріг?

— Ні.

Каже другий син:

— Е, ти не міг встерегти. Я встережу.

Пішов він і довго не спав, а потім заснув. Приходить дванадцята година, той птах прилітає, рве яблуко і знов тікає. Цей пробуджується — одного яблука нема. Приходить той до тата і каже, що не досокотив. А наймолодший син, той, що в попелі грався, каже:

— Тату, я йду і я досокотю. А тато каже:

— Два розумні не досокотили, а ти досокотиш? Грайся в попелі.

— Ви мені дозволяйте, не дозволяйте, а я йду, — сказав найменший брат.

Бере він сокиру, іде в ліс, рубає в’язку гли́жя *, приносить до яблуні і робить на яблуні з того гли́жя гніздо. І сідає в то гніздо. І лише задрімає та подасться, глиг уколе, і він прокинеться. Нараз чує, щось гуде. І таке світло зробилося, що все видно. Прилітає птах і якраз йому над головою сідає рвати яблуко. А він того птаха ловить за пір’я. І пір’я лишається йому в руках, а птах тікає.

Він приходить до тата й каже:

— Видите, тату, вони не достерегли, а я достеріг. У нас краде яблука золотий птах. Ось пір’ячко з него золоте.

Каже тато:

— Тепер треба йти за цим птахом, треба його шукати. Найстарший брат каже:

— Я піду, тату. Давайте мені файного коня і їсти на кілька днів. І я поїду за птахом шукати.

Набрав він їди і поїхав.

Їде він, що їде, доходить до роздоріжжя. А там таблиця, а на таблиці написано: «Підеш вправо — в неволі лишишся, підеш вліво — вода тебе потопить, підеш просто на полуднє — вовк тебе з’їсть». І він собі подумав так: «Вовк буде їсти мене — біда, втопитися — біда. Іду я туди, де неволя. Я маю при собі гроші і з неволі викуплюся». І повертає він направо. Дивиться, будинок стоїть. Виходить з будинку дівчина і каже:

— Прошу пана до нас їсти. Якщо пан мене переїсть, то пан собі вільно піде, куди має йти, а якщо я пана переїм, то пан лишиться з конем і всім своїм добром у цій неволі.

А цей собі думає: «Я би вовка з’їв, такий голоден». Ну та й що? Засіли їсти. Вона вже під’їла та й сказала:

— Я хочу води пити.

Та й вийшла пити води, а друга така сама дівчина увійшла (їх було кілька таких, на вроду однакових) та й його переїла, та й він залишився в неволі. І тягає воду візком. Довгий час проходить, а його нема. Приходить до тата другий син та й каже:

— Ну, тату, нема нашого брата старшого, буду я йти. Давайте мені файного коня, рихтуйте їди, і буду я пускатися в дорогу. Шукати за своїм братом і за золотим птахом.

І приходить і він на то роздоріжжя, до тої таблиці. На тій таблиці то саме: «Підеш вправо — в неволі лишишся, підеш наліво — вода тебе потопить, підеш на полуднє — вовк тебе з’їсть». А він думає так: «Вода потопить — біда. Вовк з’їсть — теж біда. А з неволі я викуплюся». І він пішов у правий бік. А там знов виходить панєнка та й каже:

— Ходи, пане, їсти. Якщо пан мене переїсть, то возьме собі свого брата і братового коня. І поверне собі додому. А якщо я пана переїм, то лишиться пан у неволі, як і його брат.

Засідають вони їсти. Він голоден, він їсть. І вона їсть. І каже вона:

— Я хочу води пити.

І знов вона виходить, а приходить така сама друга. Та й поїла все, та й його переїла, і він лишається з своїм братом. І тягають удвох візком воду.

Ждуть дома, ждуть — нема нікого. А цей третій син каже до свого тата:

— Я поїду їх шукати. А тато до него каже:

— Доста вони вже пішли та й пропали. Ще ти підеш, та й я лишуся без нікого.

— Не журіться, тату, — каже він. — Давайте мені ту стару кобилу, щонайгіршу, рихтуйте мені їсти.

А мама плаче та й каже до него:

— Синку, ті два розумні були та не вернулися, а ти, — каже, — нічого не знаєш та й пропадеш. Та й ми лишимося без нікого.

А він каже:

— Не бійтеся, я не пропаду. Та зібрався й пішов.

Приходить він на те саме роздоріжжя, а там знов та сама таблиця: «Підеш направо — в неволі лишишся, підеш наліво — вода тебе потопить, підеш на полуднє — вовк тебе з’їсть». Він думає так: «Вода потопить — біда, неволя — біда. А вовк — не біда. Буде мене їсти, то дам йому цю кобилу». Та й рушив на ту дорогу, де мав його вовк з’їсти.

Іде він, що йде, дивиться, біжить вовк. Каже вовк до него:

— Я тебе з’їм, бо я голоден. А він до вовка каже:

— Вовчику-братику, не їж мене. Я тобі дам цю кобилу, ще й затримаю її, би ти їв.

Вовк бере їсть кобилу та й каже до него:

— Що ти за це хочеш, що я так собі файно попоїв?

— Я, — каже, — хочу, щоби ти мене доніс до золотого птаха. Вовк каже йому:

— Ти знаєш що? Волів би я не їсти цю кобилу. То дуже далеко. Але нічого, сідай на мене.

Їдуть вони, що їдуть, і вовк привозить хлопця там, де є золотий птах. А птах у золотій клітці, і коло него є сторожа. Але дуже втішився хлопець, що добився до золотого птаха. А вовк каже до него так:

— Ти не тішся. Як ідеш його брати, то бери без клітки, бо якщо возьмеш з кліткою, то дзвіночок задзвонить до сторожа і тебе ймуть.

Цей приходить до клітки, а клітка ще краща від птаха. Та й думає він: «Що птах варт без клітки? Де я буду його тримати, як я його возьму, а клітку не возьму?» І раз! І взяв птаха з кліткою. І дзвоники задзвонили, і його ймили.

Солдати ведуть злодія до царя. Приводять його, а цар каже:

— Ти чого йшов красти? А він розказує:

— Цей птах приходив до нас золоті яблука красти, і мене післав дєдя за ним шукати.

А цар до него каже так:

— На третім царстві є золотий кінь. Якщо ти мені приведеш того золотого коня, тоді я тобі дам золотого птаха.

Цей виходить до вовка, а вовк питає:

— Що є?

Він йому розказує. Вовк каже до него:

— Видиш, я тобі казав, щоб ти не брав птаха з кліткою. Але нічого, сідай на мене. Поїдемо за конем.

І поїхали вони. Приїхали туди, а вовк знов йому каже:

— Аби ти не брав коня з капейстрою. Бо коло коня є осторога. Дзвоник задзвонить і знов тебе ймуть.

Хлопець підходить до коня та й думає: «Що варт кінь без капейстри?» Та за капейстру коня, а дзвоник задзвонив, і його знов ловлять солдати. Приводять його до царя, а цар йому каже:

— У мене є син. А там, на четвертому царстві, є панна, дочка царя. Якщо ти мені приведеш ту панну, то я тобі дам коня.

Цей виходить до вовка та й каже це вовкови. А вовк каже:

— Видиш, як ти мене не слухаєш. Але нічого, сідай на мене. І поїхали вони.

Їдуть вони, що їдуть. Не доходять того царства, і каже вовк до него:

— Там буде сад царський. Та панна спацірує в нім. Якщо вона є в саду, будем мати щастя.

Приходять вони до того саду. Панна якраз є. Каже до него вовк:

— Ти сиди тут, коло фіртки, а я йду з другого боку, щоб панну напудити. Я завию позад неї, вона дуже напудиться, а ти би звідси крикнув: «Не бійся, я гезде, я тебе врятую».

Вовк як завиє, а вона як спищить, зґвавтує! А він тоді:

— Не бійся, я гезде, я тебе урятую. А вона йому каже:

— Тепер ти мій, а я твоя.

Вовк обійшов і другим боком підійшов до него. Сіли двоє на вовка і поїхали. Під’їха́ють до того царства, де кінь, а вовк каже до него:

— Ти знаєш що? Іди бери горівки, бо тобі треба осторогу коло коня напоїти. Бо як ти цего не зробиш і будеш брати коня з капейстрою, то і ти, і панна, і все лишиться в цего царя.

Він набрав горівки і лізе на стрих. І вертить дірку навпроти слуг, які стережуть коня. Та й сипле на них згори горівки, а ті один другому кажуть:

— Щось капає. Пахне горівкою. Ану давай стакана. Це таки горівка.

А той згори доливає. Та й ті понапивалися, полягали й заснули. І нічого не чують. Тоді хлопець відчіплює коня від дзвоників і коня забирає. Та панну садить на коня, а сам сідає на вовка і їдуть, Їдуть до золотого птаха.

Приїхали туди, і він так само напоїв осторогу горівкою і бере золотого птаха з кліткою, з усім. І дає птаха панні на коня, і їдуть.

І доходять вони до того роздоріжжя, де вовк їв кобилу. І прощається він з вовком. Вовк йому говорить так:

— Я тобі відплатився за те, що з’їв твою кобилу. А тепер ми прощаємося. І щоб ти ніколи не викуплював з-під шибениці живе м’ясо. Добре собі це пам’ятай.

І йде він далі. Та й зголоднів, та й собі думає таке: «Повертаю я на ту дорогу, де має бути неволя. Може, мої брати страждають у неволі». Приходить до того будинку, а відти виходить паня та й каже до него:

— Ходи, пане, їсти. Якщо пан мене переїсть, то забере своїх братів і це все добро і повернеться додому. А якщо я пана переїм, — то пан лишиться тут з конем, панною і своїм птахом. І буде возити воду, як возять його брати.

І засідають вони їсти. Паня їсть, що їсть, і каже до него:

— Я хочу води пити.

А він багато не думає та й каже:

— Кельнер *, донеси води!

Та й не пустив її ніде. Кельнер приніс води, вона напилася і вже не могла їсти. І каже до него так:

— Іди забирай собі свої брати і їх коні і їхай собі додому.

А брати як увиділи, що він здобув усе та ще й їх визволив з неволі, то зачали межи собою радитися, що з ним робити.

— Ми його мали за дурного, а він здобув усякого. А ми з чим до тата прийдемо?

І вбили його. Та й каже старший до середнього:

— Я собі беру панну та й цего коня, а ти собі бери птаха.

Вони його вбили і викинули в яр. І як його вбили, то все засмутилося. Перше панна була весела, птах співав, а кінь їржав, а тепер все заніміло.

Приїхали брати додому і сказали, що все це вони здобули. А тим часом вовк ішов понад яр і завидів, що він там лежить убитий. А воронята прилітають і вбитого довбуть. Вовк притаївся коло його тіла. Ворон прилетів, зачав довбати, а вовк лиш зубами цап ворона. А ворон каже:

— Вовчику, не їж мене, я тобі придамся в пригоді. А вовк каже до него:

— Я тебе пустю, але ти принеси мені води цілющої й живущої. Тоді ворон каже:

— Є в мене в дуплі така вода. Я тобі принесу, лиш мене пусти. Вовк його пустив, і той приніс йому воду. Вовк помазав хлопця цілющою водою, і він зцілився, помазав живущою, і він ожив. Здригнувся та й каже до вовка:

— Ой як я довго спав. А вовк каже йому:

— Ти вже файно спав. Я ж, — каже, — тобі говорив, щоби ти живе м’ясо з-під шибениці не викуплював, бо біда буде. Але, — каже, — нічого. Уставай і йди додому, бо вже з твоєю панною весілля готують твойому старшому братови.

А як він ожив, то все повеселіло. Кінь зачав їржати, птах зачав співати. А панна теж зачала співати. А всі здивувалися. Що сталося?

Приходить найменший син додому та й зачинає татови розповідати, як то було. І тоді сказав тато:

— То ви його вбили і ще мені брехали?

Ще й панна підтвердила, як було. І сказав тато вивести двох моцних коней і старших братів присилити до кінських хвостів і пустити в поле. А цему зробив весілля, і жили вони, і жили.

Та пішли в місто, купили горнець. Та й байці конець.

* Гли́жя — глід.

* Ке́льнер — офіціант.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Старі Кути, Косівського району, Івано-Франківської області
10 лютого 1985 року
Оповідач: Фединчук Марія Григорівна (1925 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.