Українські народні казки

Як найменший брат царським зятем став

Українська народна казка Бойківщини

Був цар і мав хіба єдну дочку. І він оголосив по свої державі, щоби приходили хлопці. Чи то цигани. Чи то селяни, чи то міщани, чи барони — щоб усі приходили. І хто буде перед ним годину часу брехати, і цар признає, що то таки брехня, то віддасть за нього свою доньку.

—… А як я, — мовить, — не признаю тото за брехню, то дам тому двадцять п’ять буків на зад і гони.

І сидить він з донькою, приходять хлопці і говорять свою брехню. То таке говорить, той таке. Та й дивиться, вже година перейшла. І цар признає тото все за правду, і дали йому двадцять п’ять буків і нагнали. Та й так єден, так другий, так третій, четвертий…І вже вся черга минається, вже лиш зрідка хто остався.

А єден чоловік мав три сини. Пішов єден — дали йому двадцять п’ять буків. Пішов другий — дали йому двадцять п’ять буків. А третій мовить:

— Тату, ану йду я. ви все мовили, що я брехар, умію брехати. Ану піду я та буду брехати цареви. Може мені ся вдасть, що я буду царським зятем.

А тато мовить:

— Та мені все єдно. Як тих двох виходжу після буків, так ітретього побитого буду виходжувати.

Та й пішов собі той до царя, став у чергу. Підходить він, а цар мовить:

— Що, сину, прийшов по буки, хочеш двадцять п’ять дістати?

— Нє, царю, — мовить, — я не прийшов до вас по двадцять п’ять буків. Я прийшов по вашу доньку, а не по двадцять п’ять буків.

— Ну добре, говори.

— Нас було, — мовить, — три сини. І ми не мали господарки великої, ми мали хіба дві кози. Більше ми нич не тримали. Їхала, — мовить, — машина і загрузла. І тоту машину витягали то трактором, то ще чим і не могли витягнути ніяк. Тоді я взяв свої дві кози, як-им запряг, як-им рухнули тоти дві кози, витягнули машину з баюри…

Цар мовить:

— Таке було. Таке могло статися.

А хлопець мовить далі:

—…Потому тоти кози наробили нам гною, так багато, що годі. Ми вивезли той гній у поле. А то була зима. Не виділи-сьмо, поки наша ділянка, а поки сусідська. Ми вивезли гній і все. А навесні вийшли дивитися і гній розкидати. Ми дивимося, а ми вивезли гній на сусідську ділянку, а не на свою. А ми взяли землю попід руки, перенесли на свою ділянку і перевернули. І розкидали гній по своїй ділянці, приорали і посіяли на тій ділянці сортову пшеницю. Та й десь-колись виходимо подивитися. А там замість пшениці посходили, — мовить, — самі молоді дуби, такі красні дуби, що годі. Цілий ліс виріс.

Та й пішли ми в той ліс на польовання. Ходим, дивимося, летить олень. А я мав стрільбу і не мав кулі, але мав зернята з черешні. І я стрілив тими зернятами оленеви межи роги.

А десь-колись дивимося ми, а той самий олень надлітає. І такі крони великі на рогах в нього уросли, такі черешні. І ми черешні поїли, а того оленя пустили.

Пішли ми на польовання другий раз. Ходим, ходим, дивимся. А тоти такі великі виросли, що годі, а на дубах така жолудь велика повиростала так, що аж дуби понагиналися. Ходим ми, дивимося, біжать дві свині. Молода свиня наперед, а стара позаду. І стара їмила молоду писком за хвіст і так за нею біжить. А ми стрілили в тоти свині. Передня свиня втекла, а задня стала і не йде. Ми дивимся, що з нею ся стало, а вона сліпа. Вона трималася свої доньці за хвіст і донька водила по лісі. І так вони собі ходили. А ми думаємо: «У нашому дубовому лісі жолуді багато, нам треба там свиню мати».

І забрали ми тоту сліпу свиню з панського лісу в свій. А потому вернулася і тота молода, бо їй жаль зробилося за своєю мамою. І тоти дві свині були в нашім дубовім лісі. І попоросилися вони там, і за якийсь ас у нас уже було дванадцятеро свиней. Та й до тих свиней треба свинаря…

Парубок розказує царю, а цар слухає та й усе мовить:

— Ну-ну, повідай далі.

—…Ми ходили, ходили, глядали свинаря, глядали. І найшли-сьмо статочного,файного чоловіка до свиней…

— А то, — мовить, — хто був?

— То був ваш дядьо.

— Ну та як, — мовить. — мій дядьо, — мовить, — з роду в рід цар з царів. А ти таким словом виразився! То неправда. Як хочеш, то тобі кат зараз голову відрубає!

А парубок мовить:

— Я думаю, що ви, царю, зі свого слова не уступите. Ви казали, що як ви не признаєте мою брехню за правду, то я маю бути вашим зятем.

І цар мусів узяти його за зятя, і на тім ся скінчило.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

117 (2333). Як найменший брат царським зятем став. СУС порівн. 1920Н. 26 серпня 1990 р. Драч Антон Григорович (1909). Львівська область, Турківський район, село Ісаї