☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Як нерозумний женився
Українська народна казка Покуття

Були чоловік і жінка. Мали вони одного сина. Той син був трохи дурнуватий. Чоловік пожив, що пожив і не в довгім часі вмер. А вдова ся лишила. Та й каже йому: — Синку, варт, аби-с уже женився. А він каже:

— Та хто, мамо, за мене піде?

— Е, іди, — каже, — якоїсь бідної шукай, кидай очима на ті дівчата, дивися, аби-с ся женив.

— Добре, мамо. І пішов він.

Прийшла неділя, мама його вбрала файно. А він пішов до овець, повидовбував їм очі, взяв у торбину і пішов до церкви. Виходять люди з церкви, а він кидає в дівки тими овечими очима. Кидав, а дівки тікають від него геть. Бояться дурного. Але була там одна, така бідна, нещасна. Він кинув у ню.

— Та й чого ти в мене кидаєш? — питає вона. А він питає:

— Ей, та ти підеш за мене? А вона каже:

— Та піду! Але очима кидати в мене? Ходи зо мною до мене, я тобі дам дарунок, як хочеш женитися зо мною.

— Най буде.

Пішли вони до неї. А вона йому каже:

— Ти знаєш що? На тобі голку. Затни її в капелюх, аби-с мав. Це перший раз я тобі даю, аби-с мав з чим іти додому.

Іде він, іде вже від неї. І так ся тішить, що вже має дівку. А якийсь чоловік везе сіно. А дурний у то сіно затнув свою голку. Той чоловік хоче повертати до себе у ворота, а дурний каже:

— Гов!

— Та що є? — питає той чоловік. А він каже:

— Чекайте, вуйку, бо я тут поклав голку.

А той його батогом вибив, вибив. Та й каже:

— Ти мені кладеш у сіно голку? Іди, би я тебе не видів.

Той пішов плачучи додому. Приходить.

— Мамо, мене так якийсь вуйко бив.

— Та за що?

— Молода дала мені голку. А я поклав тому вуйкови в сіно.

— Та чого ти такий дурний? Та чому ти не поклав у капелюх? Аби-с був затнув і приніс додому. Хто ж таке робить?

— Я вже, мамо, другий раз буду так робити, як ви кажете. Я йду до молодої.

— Іди.

Приходить він до молодої, а вона каже:

— Я бідна, я все тобі віддам, що маю, а відтак уже й сама піду до тебе. Та й будем робити весілля.

— Най буде.

І дала вона йому маленьке поросятко. Та й каже:

— Бери його додому та й відтак ще прийдеш.

Він узяв то порося та прив’язав собі до ноги. Та й «ціку-ціку, ціку», — кличе то порося. Але подумав собі: «Та мама казала, аби я поклав за капелюх». Та задушив то порося і поклав за капелюх. Та й іде, і кров цебенить з того поросяти. Приходить додому.

— А що є? — питає мама.

— Та дала молода поросятко.

— Та де те поросятко?

— Я поклав за капелюх... як ви казали. А вона каже:

— Та й чо’ ти такий дурний? Та й доки я тебе буду вчити? Та з розумом усе роби.

— Я вже буду, мамо, так робити. Що ви скажете, я буду робити. Пішов він знов до молодої. Прийшов, а вона каже:

— Я маю шар сала. Та й бери його додому. Та буде, — каже, — на весілля.

Дала вона йому то сало, він узяв його. А то вже вечір. Він прив’язав сало собі до ніг та й кличе: «Ціку-ціку, ціку-ціку». Та й тягне то сало по дорозі. А пси збіглися та й то сало з’їли, та й ще його за литку вкусили. І йде він додому та й плаче. І сала нема, і нога болить. Приходить додому плачучи, а мама питає:

— Та що є?

— Та дала мені молода, — каже, — сало...

— Ну та й де то сало?

— Та я, — каже, — прив’язав до ноги, та й пси роз’їли мені сало та й за ногу вкусили.

— Ну та й що, ти вже таки чисто дурний? Як ти маєш ся вженити?

— Мамо, кажіть. Як ви скажете, так я буду робити. Приходить він знов до молодої.

— Мама казала, що то сало треба було принести та й у банти покласти. Та й би було воно. А я взяв та й поклав під ноги. Вже буду робити так, як мама каже.

А вона йому:

— Ади, я ще маю це телятко маленьке. На тобі це телятко, а відтак уже й я прийду. Я більше не маю нічо’.

Забрав він то теля, привів додому та й хоче вішати в хоромах на банти. Мама чує, щось гримає та й ковтає. Вийшла та й питає:

— Ти що робиш?

А теля вже задушене, вже висить на бантах. Та й взялася мама до него, та й вибила його. А він каже:

— Мамо, та я так буду робити, як ви будете казати.

— Було привести телятко, прив’язати його до жолоба, дати йому їсти сінця. А не, — каже, — таке робити.

Іде він до молодої знов. Приходить туди, а вона каже:

— Я вже тепер сама йду, бо вже я все видала. Іду до вас та й будем готуватися до весілля, будем все робити.

— Най буде.

Та й прив’язав він її на мотузочок, та й веде. А вона лиш дивиться. А то вже ніч.

Привів він її додому і прив’язав до жолоба. Та входить у хату й каже:

— Мамо, я вже привів молоду.

— Та де ж вона?

— Та я, — каже, — прив’язав її до жолоба. Так, як ви казали. А вона каже:

— Ї-ї-ї, та же було привести ї’ до хати та й дати вечеряти. Та й уже вона тут має бути.

Пішов він та ввів її до хати. Та й вже вони лагодяться на весілля. А мама каже:

— Боже, Боже, як ти маєш женитися, як ти такий дурний?

— Ей, мамо, якось буде, — каже.

Злагодилися на весілля, уже все готове. Пішли до шлюбу, якось уже взяв він з нею шлюб. Прийшли додому, а мама каже:

— Я вже це господарство здаю на вас. Бо я стара і не годна вже робити.

А він ще пожив трохи, заслаб і вмер. А мама каже:

— Ти вже, невістко, віддавайся, за кого хочеш, це все твоє. І будете зо мною жити.

Та й трафилися їй файні люди, і вона віддалася другий раз.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Снятин, Снятинського району, Івано-Франківської області 26 жовтня 1986 року Козьмик Калина Михайлівна (1906)