Як обидва брати царями стали

Українська народна казка Буковини

Були чоловік і жінка. І мали вони двох синів. Тато склав для хлопців гроші, так, що й жінка не знала. «Лишу дітям споминку, — думає він, — що захочуть, то й куплять». І вчив старий хлопців, щоб добре поводилися, щоб «добрий день» усім казали.

Помер старий. Лишилися хлопці з мамою, бо були ще малі. А як підросли, мама бере та дає їм гроші.

— Нате, хлопці. Це тато вам лишив. І сказав: що хочете, купіть собі.

Взяли хлопці гроші та й думають: «Що нам купити? Давай купим собі коні». Вони дуже любили їздити верхи. Пішли на ярмарок, ходили цілий день і не найшли таких коней, як хотіли.

Ідуть вони пішки додому. Ідуть, а напроти них іде якийсь дід. Вони були такі засмучені, що пройшли попри того діда і не сказали «добрий день». А як пригадали, що не сказали «добрий день», то їден другому кажуть:

— Давай вернемся назад.

Вернулися вони назад, догонили діда і кажуть:

— Вибачайте, дідусю, забули ми вам «добрий день» сказати. Дід вибачив їм і каже:

— Як ви такі добрі хлопці, то подарую вам по коневи.

Ідуть вони з дідом, вийшли з села на поле і зайшли в ліс. А в лісі — гора. Підійшов дід до тої гори і крикнув:

— Двері, відчиніться!

Двері й відчинилися. А в тій горі — конюшня, і там повно коней, які хочеш. Дід каже:

— Беріть собі, які хочете. А який інтерес ви маєте в конях? — питає дід.

— Ми хочем бути богатирями, щоб були на конях і дуже сильні щоб були.

Зробив їх дід сильними, вибрали вони по коневи, дав він їм зброю, дав шаблі й сідла.

— Спасибі, діду! — сказали вони, сіли на коней і поїхали додому. Приїхали і кажуть мамі:

— Мамо, хочем поїхати і побачити, як світ живе.

Мама не хтіла, не хтіла пускати, а вони таки не слухають і збираються в дорогу. Та й поїхали. Довго їхали, і приїхали туди, де дві дороги розходилися. Проти кожної дороги стояли таблиці. На їдній таблиці було написано: «Хто поїде на цю дорогу, то буде так, як він хоче». А на другій таблиці було: «Хто на цю дорогу піде, то, може, й не вернеться». Старший каже:

— Я піду на цю дорогу, бо хочу найти, що хочу.

А він хотів женитися. Менший лишився на другу дорогу, на ту, що з неї можна й не вернутися. Та й розійшлися вони.

Старший їде, скілко їде, і заїхав у город. Той город був столичний, і в царя була дуже гарна дочка. «Як би заїхати до тої царської дочки?» — думає старший брат. Люди сказали йому, що царева дочка надвечір виходи в сад і там її можна побачити. Вийшла дівчина в сад, а він зліз з коня і пішов туди. Доганяє її і хоче познайомитися. Дуже він сподобався дівчині. Запрошує вона його до себе. Відчинила браму, і він заїхав верхи на подвір’я. Цар був старий. Побачив хлопця і тоже сподобав його. Дівчина погодилася за него йти, і цар був не проти. Зробили вони свадьбу, і став старший брат царем.

А менший довгий час їхав і теж заїхав у город. А в городі — такі смутні люди! Весь народ плаче. І чорні прапори почеплені.

— Що таке, чого так смутно у вас у городі? — питає він. А одна бабка каже:

— У нас таке діло: кожний чоловік має віддати зі свої сім’ї дитину або жінку змійови, і змій щодня з’їдає по їдній людині. А як не дати йому нікого з’їсти, то не пускає нікого до води. А завтра підходи черга віддати цареву дочку. Зато й чорні прапори почеплено.

А хлопець питає:

— Де саме дають змійови їсти людей?

— Отам на полі. Завозь туди для змія дитину, а сам тікай. З’їсть змій дитину і пускає для всіх воду.

Хлопець поїхав туди, де сказала баба, і сховався з конем. Дивиться, привози циган, царський кучер, цареву дочку. Лишив її, а сам поїхав назад. А дівчина чекає смерти. Менший брат сів на коня і під’їхав до неї. Вона плаче й каже:

— Забирайся, бо шкода тебе. Пропадеш і ти зо мною. З’їсть змій і тебе.

А він їй:

— Най перший раз мене з’їсть, а потому — тебе. Я думаю, що не дам тебе.

— Якби так було, то я вийшла б за тебе.

Сидять вони, дивляться, аж тут забушувала вода і виходи з води змій. Забачив їх та й каже:

— Замість їдного маю два. А менший брат йому:

— Побачим, хто кого має.

І почали вони воювати. Змій був триголовий, і з усіх трьох пащ ішов вогонь. Бився хлопець, бився і відрубав дві голови. А їдна ще лишилася. Рубає хлопець третю голову, а вона знов скаче на труп. До того його шабля розпеклася, що годі в руці тримати.

— Давай щось, — крикнув він дівчині, — щоб ручку шаблі замотати, бо пече!

Дала вона йому свій платок. Замотав він ручку платком і знов відрубав змійови голову, та й приколов її шаблею до землі. А змій ще довго бився без голови і потому згинув. Хлопець вирубав з усіх трьох змійових голів язики, замотав їх у папір і поклав у кишеню. Сів на коня і поїхав. А дівчину лишив.

Цар каже кучеру:

— Запрягай коні і їдь позбирай з мої дочки кістки — похоронимо їх. Приїхав циган у поле, а дівчина жива. Вона й розказала:

— Був тут хлопець. Зарубав змія і врятував мене, а сам поїхав. Циган каже:

— Як приїдем додому, то кажи, що я тебе врятував.

— Добре, скажу.

Дівчина так сказала, бо боялася цигана. А циган вирубав у змійових головах обрубані язики і везе дівчину додому. Привіз живу дівчину, і цар втішився. Та й питає:

— Як це ти скапала?

— Це кучер мене врятував, — каже дівчина.

І вирішив цар віддати свою дочку за цигана. Лагодять усе на весілля. А дівчина боїться казати цареви правду.

Цар справляє весілля. Як вчув це хлопець, приїхав він до царя. Дівчина побачила його й вирішила: «Як він врятував мене від змія, то й від цигана врятує». І крикнула:

— От хто мене врятував!

Циган почув це та й починає показувати змійові язики.

— Ось язики! — крикнув він і витягнув їх з кишені.

А в царя були вчені хлопці. Вони подивилися, що в цигана далі відрубано, а в хлопця кінці язиків. Та й ручка його шаблі замотана платком дівчини.

— Чого твій платок у него на ручці? — питають її. А вона бере та й каже, як було. Тоді цар:

— Беріть цигана, в’яжіть до коня і пустіть.

Як прив’язали цигана до коня, то лиш куски з него лишилися. І грали весілля далі, але за молодого був уже не циган, а менший брат. Тиждень грала музика. І вода вже була в них вільна. А після того, як тесть помер, лишився хлопець царем. І обидва брати були царі.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Вашківці, Сокирянського району, Чернівецької області
11 червня 1979 року
Оповідач: Скаженюк Дьордій Степанович (1907)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

Як обидва брати царями стали

Українська народна казка Буковини

Були чоловік і жінка. І мали вони два сини. Тато склав для них гроші. «Лишу дітям, — думає він, — що схочуть, те й куплять». І вчив старий хлопців, щоб гарно поводилися, щоб «Добрий день» усім казали.

Помер старий батько. Хлопці лишилися з мамою. Як підросли, дала їм мама ті гроші. «Це тато вам лишив. І сказав: що хочете, купіть собі».

Взяли хлопці гроші та й думають: «Що б купити? Купимо собі коні». Пішли вони на ярмарок, ходили цілий день, але не знайшли таких коней, яких хотіли.

Ідуть вони пішки додому, а напроти них — якийсь дід. Вони були такі засмучені, що прийшли попри того діда і забули сказати «Добрий день». А як пригадали, що не привіталися з дідом, то один другому сказав: «Давай вернемося назад». Вернулися вони, догнали діда і кажуть:

— Вибачайте, дідусю, забули ми вам «Добрий день» сказати.

Дід вибачив їм і каже:

— Як ви такі добрі хлопці, то я вам подарую по коневі. Ідуть вони з дідом, вийшли з села, довго йшли полем і зайшли у ліс. А в лісі — гора. Дід підійшов до тої гори і крикнув: «Двері, відчиніться!» І відчинилися двері. А там була стайня, і в ній повно коней. Дід каже:

— Вибирайте собі по коневі.

Вони вибрали по коневі, подякували. Дід і питає:

— А нащо вам, хлопці, коні?

— Ми хочемо бути богатирями.

Зробив їх дід сильними і дав шаблі й сідла.

Хлопці подякували, сіли на коней і поїхали додому. Приїхали та й кажуть: «Мамо, хочемо поїздити й побачити, як світ живе». Мама не хотіла пускати, але вони-таки збираються в дорогу.

Їдуть вони, скільки їдуть. І приїхали туди, де розходилися дороги. І проти кожної дороги — таблиці. На одній таблиці було написано: «Хто поїде по цій дорозі, то знайде те, що хоче». А на другій таблиці було: «Хто цією дорогою поїде, то, може, й не вернеться». Старший брат каже: «Я поїду на цю дорогу, бо хочу знайти, що хочу». (А він хотів женитися). Меншому братові лишилася друга дорога, та, що з неї можна було й не вернутися.

І поїхали вони кожен своєю дорогою.

Старший довго їхав і заїхав у город. Той город був столичний, і в царя була дуже красива дочка. «Як би її побачити?» — думає старший брат. Люди сказали йому, що царева дочка надвечір виходить у сад.

Дочекався він вечора і пішов туди. Вийшла дівчина в сад, а він підійшов до неї і познайомився. Та й дуже сподобався царівні. Запрошує вона його до себе. Старий цар забачив хлопця і теж сподобав його собі. Погодилася дівчина за нього піти. Зробили весілля, і став старший брат царем.

А менший брат теж заїхав у город. Бачить, у тім городі такі сумні люди! Весь народ плаче. І чорні прапори скрізь.

— Чого так сумно у вашім городі? — питає він. А одна бабка каже:

— У нас кожна сім’я має віддати одну людину змієві. І змій щодня по одній людині з’їдає. А як не дати йому нікого з’їсти, то не дає змій набрати води. Завтра черга царевої дочки. Тому й чорні прапори почеплено. Хлопець питає:

— Де саме віддають змієві людей?

Бабка розказала. Хлопець поїхав туди і сховався з конем. Дивиться: привозить царський кучер цареву дочку, лишив її, а сам поїхав назад. Плаче дівчина, чекає смерті. Під’їхав хлопець до неї на коні, а вона глянула та й каже:

— Тікай, бо пропадеш і ти зі мною. З’їсть тебе змій. А він одвічає:

— Най спочатку мене з’їсть, а вже потім тебе. Але я не дам тебе з’їсти.

— Якби так було, то я вийшла б за тебе, — каже царівна.

Сидять вони, дивляться, аж тут забушувала вода, і виходить із води змій. Забачив їх змій та й каже:

— Замість одного маю двох.

— А це ще побачимо, — говорить хлопець.

І почали вони битися. Змій був триголовий, і з усіх трьох пащ бухав вогонь. Бився хлопець, бився і відрубав змієві дві голови. Рубає він третю голову, а вона знову скаче до тіла змія і приростає. Шабля хлопцева так розпеклася, що годі в руці тримати.

— Дай щось, — крикнув він дівчині, — щоб рукоять замотати, бо пече!

Дала дівчина свою хустину, а він замотав рукоять шаблі і знову відрубав змієві голову. Та й приколов її шаблею до землі. Змій ще довго бився без голови, поки згинув. Хлопець відрубав з кожної із трьох голів кінчики язиків, загорнув їх і поклав у кишеню, потім сів на коня і зник. Дівчина зосталася сама.

Цар каже кучеру:

— Запрягай коні, їдь і позбирай з моєї дочки кістки. Поховаємо їх.

Приїхав кучер у поле, а дівчина жива.

— Тут був хлопець, — розказує кучеру. — Він зарубав змія. Врятував мене, а сам поїхав.

Кучер каже:

— Як приїдемо додому, то кажи, що то я тебе врятував, а як ні, то зразу тебе вб’ю.

— Добре, скажу.

Кучер надрізав із змійових голів язики і везе дівчину додому. Як привіз її, цар дуже втішився та й питає:

— Як ти скапала?

— Це кучер мене врятував, — каже дівчина.

І вирішив цар віддати за кучера свою дочку. Лагодять усе до весілля, а дівчина боїться казати правду.

Справляє цар весілля. Як учув це хлопець, приїхав до царя. Дівчина забачила його і подумала: «Як він врятував мене від змія, то й від кучера врятує». Та й крикнула:

— От хто мене врятував!

А кучер витяг із кишені язики змія.

— Ось язики! — крикнув він.

Хлопець теж витягає язики. Роздивилися — у хлопця кінчики язиків, а в кучера пізніше відрізано. А рукоять хлопцевої шаблі замотана хустиною царівни.

— Чого твоя хустина на шаблі? — питають її. Вона й розказує, як було. Тоді цар дає наказ:

— Беріть кучера, в’яжіть до коня і пустіть.

Як прив’язали кучера до коня, то лиш дрантя із нього лишилося. А весілля йшло далі, але за молодого був уже не кучер, а хлопець, що врятував царівну і всіх від змія. І музика грала тиждень. Після того, як цар помер, лишився хлопець царем. Так обидва брати царями стали.

Як обидва брати царями стали. Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка. Составитель Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979 3001 Записано 11 червня 1979 року у селі Вашківцях Сокирянського району Чернівецької області від Дьордія Степановича Скаженюка (1907 року народження, молдаванин, родом із села Колінківців Хотинського р-ну. У Вашківцях проживає 30 року Удівець, колгоспний пенсіонер).

Чарівна квітка: Українські народні казки з-над Дністра. Запис, упорядкування, примітки та словник М. А. Зінчука; Художники: Н. В. Кирилова і П. А. Гулін. — Ужгород: Карпати, 1986. — 301 с: іл.