Українські народні казки

Як оженився найменший брат близнюк

Українська народна казка Гуцульщини

В одного царя було три сини-близнюки. Вони служили, як звичайно, в армії. Відслужили три роки і прийшли додому. І сказав їм цар женитися. А вони кажуть: — Ми будемо женитися, але ви нам знайдіть три сестри-близниці.

Тоді цар дав розшук по державі. Рік шукали і сказали, що є по дві, а трьох дівок-близниць ніде нема. Наймолодший серед близнюків сказав:

— Дайте нам, тату, по коневі і бесаги з грішми й продуктами. І ми самі поїдемо в світ шукати трьох дівок-близниць.

Дав їм цар то все, і вони поїхали.

По дорозі надибали старого чоловіка. І він їм сказав:

— Я знаю, куди ви їдете, але то дуже трудна справа. Коли ви приїдете до берега моря, там буде стовп із мармуру, написаний на штири сторони. Як хто з вас прочитає все, що написане на тому стовпі, то морем має приїхати пором і забрати вас.

Прийшли вони до того стовпа, розташувалися недалеко від нього. Послали старшого читати на стовпі. Той прочитав два боки і ще трохи. І вернувся. На другий день пішов середній. Трохи не дочитав третю сторону і теж вернувся. А на третій день пішов найменший і прочитав усі чотири сторони. І приїхав за ними пором. Посідали вони на пором і переїхали на другу сторону моря. Зійшли з порома, посідали на коней і далі пішли у мандрівку, а пором лишився.

Пішли вони степом і побачили дім. Приходять до того дому, приси-люють коней до паркана, а самі йдуть на подвір’я. Ніде нікого нема. Відтворяють двері і зайшли в сіни — нікого нема. Відтворяють другі двері і зайшли на кухню. А там файна дівчина. Старший каже:

— Це буде моя жінка.

А вона заплакала і каже:

— Хлопці, хто вас сюди привів? Мій пан — змій. Він вас вимордує всіх.

— А що ж нам робити? — питають.

— Ви, — каже дівчина, — маєте зброю. Він там нагорі спить. Ідіть і відрубайте йому всі три голови.

Пішли вони, відрубали сонному змійови голови і вернулися вниз. А вона помила старшого брата, сказала йому одягтися в чисте і каже:

— Ми двоє будемо жити, а ці два хай шукають собі жінок. Відпочили два брати, зібралися і пішли далі. Уздріли вони в пустелі ще один дім. Кажуть:

— Хтось тут має бути, бо дім є.

Прийшли вони, позлазили з коней, прив’язали їх. Зайшли в сіни — нікого нема. Відкривають двері на кухню, а там файна дівчина. Середущий каже:

— Це буде моя жінка. А вона плаче:

— Мій пан — змій з двома головами. Він вас, хлопці, вимордує.

— А що ж нам робити? — питають.

— У вас, — каже, — є зброя з війська. Змій спить на двадцятім поверху. Ідіть відрубайте йому голови.

Вони пішли і відрубали змійови обидві голови. Та й вернулися вниз. Вона сказала середущому братові помитись, перебрала його.

І стали вони жити. А наймолодший не має нічого. Іде він самий у дорогу. Шукає собі жінки. І найшов ще один дім у глибокій пустині. Зайшов у сіни — нікого нема. Відтворив двері на кухні, а там дівчина файна сидить. І каже:

— Хто тебе сюди пустив? Мій пан — змій з одною головою. Він спить на двадцятому поверху. Відрубай йому голову, і будемо двоє жити.

Забив він змія і зійшов кривавий надолину. Купає вона його, пере-діває і каже:

— Що очима бачиш, все будеш мати. Це все наше.

Прожили вони обоє кілька тижнів, і зажурився він. Вона до нього говорить:

— Чого ти журишся?

— У мене два браття. Вони лишилися, і я не знаю, що з ними. Може, вони повмирали?

А вона каже:

— Не журися, я піду до них і понесу їм їсти.

— Як ти понесеш, то вже звідти не вернеш.

Вона наварила, напекла, напакувала і понесла тим двом браттям і тим своїм сестрам. Подибалася вона з ними. Та й пішли до моря, сіли на пором і поїхали. А третій брат остався самий там, де вона його лишила.

Ті вернулися до тата й мами. Зробили вони собі свадьби. А третю дівку дуже хотів узяти царевого брата син.

А дім третього брата разом з ним потав у землю. А він сувається на ліктях і колінах по кожній цимбрі. І находить під столом дзвінок. Задзвонив тим дзвінком. Чує — хтось іде по підлозі: троп-троп-троп. Зайшов слуга.

— Що вам треба, найясніший царю?

— Мені треба до моря. А спочатку мені потрібне сонце і ясний день.

І піднявся будинок з-під землі. Він поклав дзвінок у кишеню і вийшов з того будинку. І знову подзвонив. Приходить слуга і питає:

— Що вам треба, найясніший царю?

— Я ж уже сказав: мені потрібно до моря.

І ось він уже коло моря. Став та й думає, як йому перейти на той бік. І задзвонив знову в дзвінок. Приходить знову до нього хлопчина:

— Що вам треба, найясніший царю?

— Треба, щоб через це море був міст.

І зробив через море міст. Пішов він тим мостом. І йшов, аж поки не перейшов на другий бік. І знову задзвонив у дзвінок, прийшов хлопчина:

— Що вам треба, найясніший царю?

— Треба, щоб цього моста тут уже не було. І міст пропав, не стало моста.

Заходить він до села і міняє своє воєнне вбрання на селянське. Вбрав штани, сорочку, капелюх солом’яний. Вбрався так — та й до царя, тата свого, в столицю. І проситься, аби наймили його за наймита. А йому сказали:

— Ми тебе наймемо. Будеш кормити й доїти корови. І він наймився до корів.

А його братанич не дає супокою третій дівці. Тій, що лишила його на пропалий дім. Каже братанич:

— Давайте за мене цю челядину, бо піду на вас із своїм татом війною.

А цар плаче. Через дівку має бути війна. А наймит питає царя:

— Чого ви плачете?

А цар і розказує йому про своїх трьох синів. Каже, що два вернулися та й привели дівчат, а третього нема. Братів син хоче брати третю дівчину за жінку, а вона не хоче. Вона каже: «Піду заміж за того, хто покладе мені на стіл такий перстень, що сам скочить мені на палець». Слуга каже:

— Що дасте мені за такий перстень? Я вам його дістану.

— А що ти хочеш?

— Празничок мені зробите, щоби люди наїлися і напилися.

— Добре, — сказав цар.

Подзвонив наймит у свій дзвінок. Прийшов слуга.

— Чого хочеш, найясніший царю?

— Хочу, щоб був тут перстень. Такий, щоб сам скочив на палець.

І з’явився йому такий перстень. Поклав він його перед царем. Цар дав його женихові. А жених поклав перед нею на стіл, і вона увиділа, що це не цей його знайшов. Зрозуміла, що це її чоловік зробив. Та й сказала тому женихові:

— Чим ти мене будеш везти до шлюбу?

— Царськими кіньми й царською бричкою.

— Ні, — каже, — я хочу, щоб були золоті коні й золота бричка.

— А де я тобі таке візьму?

— А ти, — каже, — запитай, відки цей перстень. Та й відти будуть коні й бричка.

Знов плаче цар. Підходить до наймита і каже, яка справа. А той на те:

— Я тобі все це зроблю, а що ти мені зробиш?

— А що ти хочеш?

— Я хочу, щоб був зроблений такий празник, щоб з усієї держави люди ся наїли й напили. Щоб пам’ятали, що в царя такий наймит був.

І цар сказав, що зробить це. І пішов цар геть, а він узяв та й задзвонив. Приходить слуга і питає:

— Що треба, найясніший царю?

— Постав мені такі стайні, щоб були золоті підлоги, а перед кожною коровою дзеркало.

— Добре.

І зробилися стайні з золотими підлогами і дзеркалами. А корови полякалися, рикають. Тоді сказав цар слузі:

— Зроби, щоб стайні були такі, як звичайно стайні бувають.

І стали стайні, як звичайно бувають. І цар зрозумів, що можуть бути в него за тиждень і золоті коні й бричка. Минув тиждень. Подзвонив наймит у дзвінок. Прийшов хлопчина.

— Чого хочеш, найясніший царю?

— Хочу, щоб тут були золоті коні і золота бричка.

І стоять уже золоті коні й золота бричка. І повно народу. І як вона це увиділа, то вже знала, що він тут є. Прийшла вона і сіла в ту бричку. І каже:

— Хай сідає, котрий має бути жених. Але справжній жених.

Сів син царевого брата — коні не йдуть, сів другий — не йдуть. Усі легіні сідали, а коні не йдуть. Вона питає:

— Хто тут ще є з легінів?

— Нікого, — каже цар, — нема, лиш той наймит, що коло корів.

— То хай і він сідає.

Прийшов цар до того слуги. А він каже:

— Тату, я ваш син.

— Казала молода, щоб ти прийшов.

— Прийдете, — каже, — за мною за годину.

Цар пішов, а він подзвонив у дзвінок. Прийшов хлопчина.

— Чого треба, найясніший царю?

— Треба мені, щоб був мундур до царських палат. І для тата мого такий.

— Он воно все на ліжку лежить, — каже хлопчик-слуга. Приходить тато-цар, а син каже:

— Тату, вбираймося.

Зібралися файно обидва, пішли д’молодій. Сів син коло молодої в бричку, коні почали перебирати ногами і прясти вухами.

— Ось, — каже вона, — жених.

І поїхали вони до шлюбу. І поженилися, і ще нині живуть.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Верхній Березів, Косівського району, Івано-Франківської області
26 лютого 1984 року
Оповідач: Підгородецький Микола Матвійович (1913 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.