Українські народні казки

Як осел з товаришами в артисти ходили

Українська народна казка Бойківщини

Давно люде справляли весілля. І везли на весілля від молодої до молодого куфер. А в селі був єден дядько, що тримав осла. І все його кликали везти на весілля куфер чи шафу. Весільні люде виходили, давали тому ослови хліба. А молоді свати виносили ослови горівку і сміялися з того, як він пив. І той осел навчився ковтати ногою, гейби в бубон бив.

Поїхав ґазда тим ослом по дрова. Привіз дрова і скидає коло хати, а син виходить з школи, з четвертого класу. І питає тато:

— Яку ти маєш нині оцінку? А син каже:

— Я дістав двійку. А тато йому:

— Двійку дістав? Ти осле дурний! Чому добре не вчишся? А осел почув то, подумав та й каже:

— Та що? Я вожу сіно, я вожу дрова, я орю, я все роблю. А він каже синови, що осел дурний. То я дурний, що так роблю?

Ґазда вигнав його на вигін і спутав. А осел перекусив путо і розв’язався. Та й каже сам до себе: «Не буду я вже робити в того ґазди. Я їздив на весілля і навчився бубнити. Піду в артисти».

Іде він у артисти, але не знає ще, куди йти. Надійшов попри якійсь хаті, а там лежить під воротами пес. Питає осел пса:

— Чого ти тут лежиш? Каже той:

— Мені господиня не дає їсти, бо я вже старий. Я голоден і буду тут здихати.

Осел каже:

— Ти дурний. Ходи зо мною в артисти. Умієш грати? А пес відповідає:

— Та вмію.

— Ану давай спробуєм, як ми будем грати.

Пес гарчить, осел до воріт копитом лупить — вже є музика. Ідуть вони, а за єдною стодолою кіт лежить. Каже осел:

— Чо’ ти, Гриню, лежиш?

— Ґаздиня не дає мені молока, бо я вже не годен миші ловити. Буду тут здихати.

— Що ти, — каже, — дурний? Ходи з нами в артисти. Умієш грати бандурки?

Каже кіт:

— Умію.

Якраз там стовп був. Стали вони коло того телефонного стовпа і грають. Пес гарчить, кіт мурчить, а осел по стовпі копитом б’є. А стовп дзвонить, і ціла музика з того стала.

Хотять вони йти на друге село, але треба йти через ліс. Підійшли на хутір, а там хата, і стоїть на воротах кугут. Питає осел:

— Чого ти тут на воротах стоїш?

— У мого господаря іменини, і казала ґаздиня, що буде мене рубати.

Осел каже:

— То ходи з нами. Умієш грати?

— Не, — каже кугут, — я вмію співати.

А там була коло воріт конюшня. Став осел коло дверей тої конюшні.

— Будем пробувати грати.

І грають. Пес гарчить, кіт мурчить, осел у двері копитом б’є, аж замки на дверях дзвонять. А кугут співає і кудкудакає. Каже осел:

— Файна музика. Можемо йти на друге село.

І пішли через ліс. Настала ніч. Осел видить, пес видить, кіт видить, а кугут уночі не видить. Сідає кугут на осла і їде. Кугут високо на ослі і побачив у лісі якесь світло. Каже осел до кота:

— Лізь на дерево і придивися добре, де тото світло. Кіт виліз на дерево, подивився і каже:

— До того світла буде сто метрів. Питає осел:

— Що ти там ще видиш?

— Виджу хату.

Злізає кіт з дерева, і рушили до тої хати. Підійшли — двері закриті, а вікно дуже високо. Став осел під вікно, на осла виліз пес, на пса кіт, а на кота вискочив кугут і дивиться крізь вікно. Питає осел кугута:

— Хто там є в хаті?

А кугут уміє рахувати лиш до дванадцяти. І каже ослови:

— Тут є дванадцять чоловік. Питає осел:

— А жін там нема? Каже кугут:

— Нема жін.

— Як нема жінок, то то сватанки, — каже осел. — А якби було весілля, то були б і жінки. Заграємо.

І почали вони грати. Кіт мурчить, пес гарчить, кугут співає, а осел так по стіні копитом б’є, що аж шиби падуть. А там було дванадцять розбійників. Якраз вечеряли. І всі із страху геть повтікали, бо не знали, що то є.

Двері поотворювані, в хаті світить світло маленьке. Зайшли вони в хату, а там всього на столі повно. Що хоч’, то їж. Осел відразу хапає хліб, пес — м’ясо, а кіт хапає ковбасу. А кугут горошок з майонезом хапле. Кожний своє окреме їсть. Кугут ходить по столі і трохи недовиджує. Зап’яв бутлю з горівкою, та й перевернув. Трилітрова бутля горівки виллялася на підлогу. Осел п’є горівку з підлоги, пес хлепче, кіт собі горівку п’є, а кугут собі, бо наївся гороху. І всі п’яні.

П’яний кіт заледве виліз на піч спати, п’яний пес дійшов до порога, під порогом ляг спати. Осел вийшов надвір і ляг на оборі. А п’яний кугут виліз на ворота.

А ті розбійники радяться в лісі.

— Що ми такі дурні? Повтікали-смо і не знаєм, від кого.

Але всі бояться туди йти. І вибрали свого найстаршого. Приходить він до хати, дивиться, світла нема, бо свічка впала й загасла. Місяць світить крізь вікно і трохи видно. Подивився він на стіл — а там порожньо.

А кіт лежить на печі і дивиться на него. Злодій увійшов до хати, подивився, що в кота очі світяться, і не знав, що то є. Та й дюґнув кота пальцями. А кіт скочив і зловив його лазурями за твар. Та й тримає.

Злодій із страху зачав утікати і став ногою на пса, а пес вхопив його за ногу та й тримає. Старший розбійник вискочив надвір та й зап’яв осла. А осел його копитом межи плечі як увалить! І він дуба пішов. Розбійник утікав та й зап’яв ворота. А кугут напудився та й зачав кудкудакати:

— Я ти дам! Я ти дам!

А той давай тікати, злодій. Утік межи свої товариші та й каже:

— Будем ся перебирати на інший ліс, бо в цім лісі нечиста сила. А тоти музиканти в тій хаті й донині живуть. А я сів на столець, та й ті байці конець.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Сопіт, Сколівського району, Львівської області
19 грудня 1919 року
Оповідач: Бренич Федь Іванович (1912)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.