Українські народні казки

Як охрестили барана

Українська народна казка Бойківщини

Іван жив близько коло священика. І все любив зайти до священика на вечірки. Та й любив Іван поговорити, а священик не мав коли, бо він брав книжку й читав. Іван збирається додому, а священик говорить:

— Чого так скоро, Іване?

А Іван каже:

— Чого скоро? Я люблю щось побалакати, а ви тілько читаєте й читаєте книжки.

А він йому говорить:

— Я не тільки читаю про свій священий обов’язок. Я читав про то, що ся в світі робить. І я знаю.

— Ну й що, отче, як ви знаєте? Все одно вчений розум не то, що родовитий. Ану, отче, поспорме, чи родовий розум мудріший, чи вчений. Як я програю, то віддаю половину свого господарства.

А Іван багатий був. Священик говорить:

— А як я програю, то половину свого віддам.

Поспорили вони, і так залишилося на два чи три місяці. Думав священик, що Іван то. Але Іван не забував, думав про то.

І задумав Іван убити песятко. І зробив маленьку домовину, та як дитині, і вложив песятко в ту домовину. Та прийшов до священика і заплакав. Питає священик:

— Що лучилось, Іване, що ви плачете?

— Як, отче, не плакати, коди я прожив з жінкою двадцять літ і в мене дітей не було. А в двадцять літ уродила жінка дитину, і то хлопчика, і неживого.

— Ну й що ви хочете, Іване? Кажіть.

— Я хотів похоронити на цвинтарі коло церкви по-християнськи.

— Ну та добре, Іване, добре. Я прийду відправлю парастас.

— Добре.

Та й похоронили песика на цвинтарі, «як положено». Священик запечатав гріб, і на тім закінчилось.

А в Івана був наймит з другого чи третього села. Він поїхав додому і там розказав, що «мій господар поховав на цвинтарі собаку». Люди не звірили. Найшлися такі, що пішли й відкопали. Хотіли подивитися. І побачили, же правильно. Та й тоді звернулися до священика:

— Що ви робите? Вже до того дійшли, що собаки ховаєте на цвинтарі?

Приходить священик до Івана.

— Іване, що ти мені наробив!

А Іван говорить:

— Що я наробив? Та же ви, отче, вчена людина. Треба було подивитися, що ви хороните. А тепер будьте добрі, отче, віддавайте половину свого маєтку.

— Я тобі віддам половину свого маєтку. А як виженуть мене із священика: що я буду робити, Іване?

— Нічого, отче, будете далі священиком.

На тім розійшлися, але священик задумався, що з ним буде. Бо люде написали про ту справу до єпископа.

А Іван говорить до свого слуги:

— Іди впрягай коні і бери коням їсти, щоб було на добу. І бери того маленького барана білого. І файно його вичисти, бо поїдеме в місто.

А слуга питає:

— Чого в місто? Ниська ярмарку нема.

Іван говорить:

— Не питай за ярмарок. Що я тобі кажу, то роби.

Приїжджають до міста. Заїхали до єпископа. Виходить єпископ, Іван поклонився.

— Слава Ісусу Христу!

— Що ви скажете, господарю? — питає єпископ.

А він сказав:

— Первосвященний єпископе, я до вас з великою просьбою приїхав. Я вже більше як двадцять літ господарюю і не можу худоби догодоватись. Все здихає в мене. Тілько ми ся лишив єден баранець. І я всюди ходив, старих людей питав.

А єпископ йому говорить:

— Ви певно й по ворожках ходите?

— Та ні. Зайшов я до одного старого священика. І сказав, же той баранець у мене ся єден зоставив. А він мені сказав, жеби я поїхав до вас і ви мені того баранця охрестили, то в мене бу ся худоба вела.

А єпископ говорить:

— Та ви що, господарю?! Барана хрестити?

А Іван узяв з собою обранець, де був намальований Христос, як він хрестив Іоанна, а Іоанн тримав на руках баранця. Єпископ задумався.

— Я вам заплачу, що ви скажете. Ще більше, як скажете, заплачу.

— Ведіть його до церкви, вашого барана.

Відчитав він там якусь молитву, не як за людину, а як за тварину. І питає:

— А яке йому ім’я дати

— Дайте ім’я Дзікан.

— Най тобі Дзікан.

Узяв єпископ свячену воду, покропив його. А Іван виймає жменю грошей, подає єпископу і дякує. А слуга Іванів був при тім і на то дивився. І говорить слуга:

— Газдо, ви даремно тілько грошей дали. Я в вас тілько служу, ви би мені хоч половину того дали.

А Іван говорить:

— Тихо, я ще й тобі дам. Увидиш.

І повернулися вони додому. А в тиждень приїжджає єпископ з десятьма дзєканами. Та й заїхали на попівську квартиру і радяться, що з тим священиком за атку справу зробити, яку йому кару дати. Вони зачали ту розмову, а Іван усе підбігав слухати, що вони говорять. Та побіг додому, схопив барана і веде туди. І не стукає, заходить в кімнату. Вони видивилися.

Нащо барана привів? А Іван говорить:

— Та ще мій Дзєкан оди. Що він скаже?

А єпископ зразу зрозумів, у чім діло. І скричав:

— Забирайте, господарю, свого барана!

І ніхто з них не знав, у чім діло, тілько єден Іван знав і єпископ. А тоді єпископ сказав:

— Я би сказав так: першу кару дарують скрізь. Подарувати йому ту першу кару. На світі нема людини, яка би хоч раз на віку в чомусь не помилялася. Кожний помиляється.

І священикови подарували. Іван приходить до священика.

— Давайте, отче, половину маєтку. За свій учений розум. Щоб в більше не спорили.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

75 (1805). Як охрестили барана. СУС 1842. 5 липня 1988 р. Марків Василь Теодорович (1912). Львівська область, Турківський район, село Бориня