Як пан маєток втратив
Українська народна казка Покуття

Був хлопець і служив у війську. Але давно, пане, служили по двадцять і п’ять років. Служив той хлопець, служив і вислужив двадцять і п’ять років. Відслужився і вже йде додому. Іде та й думає собі: «Я двадцять і п’ять років відслужив і не видів царя. Іду подивлюся на царя». І йде не додому, а до царя. Прийшов він до царя, а там скрізь вартові. Питають його:

— Де ти йдеш?

— Іду, — каже, — до царя. Я служив йому двадцять і п’ять років чесно, вірно, а його не видів. Хочу на него подивитися.

А вартові не пускають. Кажуть:

— Де такого лахабунду пустити до царя!

Та й не хотять пустити. Він свариться з ними, а вони сваряться з ним. А цар ходив по подвір’ю та й зачув цисю сварку. Питається:

— А що там за гамбараш? Кажуть вартові:

— Гозди лахабунда рветься до вас, а ми не пускаєм. Цар каже:

— Пустіть його. Раз він хоче йти до мене, най іде. І пустили його до царя.

Цар питає, в якій справі він прийшов до него. А той каже:

— Служив я вам чесно і вірно двадцять і п’ять років. І не видів вас. То прийшов, монархо, на вас подивитися.

Цар приймив його в гості. Каже:

— Добре, що ти служив чесно і вірно. Хотів ти подивитися на мене і віддати мені честь — подивися. І скажи мені, що тобі дати, бо я тебе так дурно не пустю.

— Я, — каже, — нічого не хочу, нічого мені не треба. Але як ви такі ласкаві і хочете мене нагородити, дайте мені старе сідло, що вже нікому не потрібне.

Каже цар:

— Та нащо тобі старого сідла? Що ти з него зробиш? Я дам тобі золота, дам тобі то, дам тобі то.

— Я нічого не хочу, лиш старе сідло дайте. Цар каже своїм прислугам:

— Ідіть на стрих, найдіть там старе сідло та й дайте йому — як уперся, то най бере його.

Взяв він то сідло та й каже:

— То не штука, монархо, брати, але випишіть мені на него документ. І прибийте печатку.

Цар каже:

— Та нащо на старе сідло таке писати? А він:

— А якби мене на дорозі хто здибав з цим сідлом та й сказав, що я вкрав? Як я буду мати документ, то я йду з ним, куди хочу.

Цар написав, прибив печатку і дав йому той документ. Він цареви подякував, сідло на плечі й пішов.

Сідло по дорозі він десь кинув, бо нащо йому того сідла? А з документом у кишені йде до пана дідича, до двора. Маєток того пана називався Старе Сідло. Каже він панови:

— Пане, забирайтеся геть з цего маєтку. Я служив цареви двадцять і п’ять років, і цар мені цей маєток подарував.

Пан каже:

— Це не може бути. Куди я буду йти з свої діднини? В мене жінка, діти. Ти, — каже, — жартуєш чи брешеш? Як я буду йти?

А він витягає з кишені документ і показує панови.

— Дивіться, цар мені на то печатку прибив. Старе Сідло моє. Пан видить, що нема жарту, збирається і виїжджає з свого маєтку.

А цей залишився на господарці. А пан куди буде їхати? Їде до царя скаржитися, що цар з ним таке зробив, вигнав його з маєтку. Той здивувався. Він не сподівався, що до такого дійде. Але написав — пропало.

Стали цар з тим паном та й думають. Та й радяться, як би той маєток від него відібрати, як би то його вигнати відти. Каже цар:

— Я буду робити велику забаву. Закличу багато людей і закличу того, що на твому маєтку засів. Посаджу, — каже, — його коло себе. А ти трошки далі будеш сидіти...

А то така була мода, що як пили і як напився оден до другого, то й дав йому в лице. Каже цар:

— ...Я посаджу його коло себе. Він буде до мене пити і дасть мені в лице, а тоді я відберу в него цей маєток. Бо як то, — каже, — царя бити?

А пан каже:

— Добре, най буде.

Як цар сказав, так зробив. Написав афіші, аби всі йшли до него на забаву. Посходилися, прийшов і той, що на маєтку сів. Прийшов і вигнаний з маєтку пан. Цар посадив коло себе того, що сів на маєтку, а пан трошки далі сів. І пили оден до другого. Хто до кого випив, то все давав йому в лице. Дійшла черга й до того, що коло царя сидів. Вже має пити до царя і дати цареви по писку: насипали йому горівки, а він дивиться в келішок і не п’є, цей Іван. А цар йому каже:

— Та що ти думаєш? Чому не п’єш?

— Е, — каже, — монархо. Ви знаєте, що я думаю? Мій дід їхав волами за дровами та й поїхав направці, аби борше додому. Приїхав до якоїсь великої річки. Ані річку обминути, ані в річку їхати. Дід шкодує волів, аби не потопилися, і не знати, — каже, — що він мав робити. Що йому було робити?

А цар каже:

— Можна було обминути. Поїхати навколо дорогою, але річку обминути.

І як цар сказав, що можна обминути, цей бере свій келішок, минає царя і аж до другого п’є. Та й каже:

— Дай, Боже, здоров’я!

І тоді дав тому по пиці, а царя обминув. А цар каже:

— Що ти зробив? Як то так, що ти мене обминув?

— Монарха сказали, що можна було обминути. І я обминув. Нічого не виграв пан — маєтку йому не вернули. І пішов він далі.