Українські народні казки

Як парубки до сліпої дівки ходили

Українська народна казка Гуцульщини

В однім селі була сліпа дівка. Але на вроду була файна, дуже делікатна була. Що й ні в казці сказати, ні на папері змалювати. Хлопець з сусіднього села побачив ту дівку та й подумав собі: «Я би цю дівку взяв. Усі би хлопці здивувалися, якби побачили таку файну дівку». Але він мав дуже доброго товариша. Каже той парубок до свого товариша:

— Ідім, братчику, проспацируємося вулицею. Ідуть, та й говорить оден до другого:

— Знаєш, братчику, що хочу тобі сказати? У тій хаті, що файно білена, що гніздо бузькове на даху...

А той каже:

— Знаю, знаю. Там дуже файна дівка є.

— Я би хотів її взяти, лиш коби пішла за мене. А цей другий каже:

— Мой, я чув, що вона сліпа.

— Е, братчику, я проконтролюю її.

Але як вони це балакали собі на вулиці, за парканом стояли дівчина з хлопцем та й щось собі тихенько говорили. Та й дівчина вчула, що на вулиці говорять про сліпу дівку. А цей собі далі говорить до свого товариша:

— Піди зо мною завтра ввечір до цеї дівки.

— Піду, чого ні. Ми товариші.

Та й розійшлися хлопці, оден собі пішов додому, а другий собі. А та дівчина, що стояла з хлопцем і все чула, теж пішла додому. Та й рано палить до тої сліпої дівчина на сусіднє село.

— Юстинко, що ти мені даш, як я тобі скажу щось веселе? Ти з радощів аж підштрикнеш.

А ця питається:

— Ти скажи, що таке.

— Та має до тебе сего вечора прийти файний хлопець. Хоче сватати тебе. Я стояла за плотом із своїм хлопцем, а два парубки говорили про тебе. Ти одному з них дуже вдалася.

— Любко, дам тобі таку хустку файну, що е́йде!

— Рихтуйся, — каже, — на вечір.

— Та добре.

Розповіла сліпа дівка свої мамі, що їй та наказала. А мама каже свої дочці:

— Сядеш звечора за стіл, а я тобі подам шиття, вуставку шити. Ти будеш собі затикати иглою, витягати. Парубок не буде розуміти, що ти не видиш. Повірить, що ти видиш та й шиєш. А другу иглу подам тобі в руки, і ти затичеш її собі на нозі в капець. І нараз ти цю иглу з шиття аби пустила на землю. Та й скажеш: «Мамо, мамо, мені игла впала з рук». А я скажу тобі: «Та й що, маю тобі шукати иглу? Шукай собі сама». А ти собі з капця иглу возьмеш та й собі далі тич у вуставку.

— Добре, — сказала дівка мамі.

А парубок файно зібрався і повернув до свого товариша.

— А що, підемо до мої дівки?

— Підемо.

Та й прийшли до тої хати, отворили двері.

— Добрий вечір, матінко, — кажуть парубки. Відповідає домашня ґаздиня:

— Доброго здоров’я, славні хлопці. Сідайте на лавицю.

Посідали хлопці. А дівка «шиє» за столом. Жених штуркає свого товариша в бік та й шепче йому потиху, щоб ніхто не чув: «Видиш, які брехливі люди. Брехали, що дівка сліпа. А дівка шиє. Ця дівка буде моя».

Сидять хлопці, жартують. Мама дівки така рада, дівка теж. Дівка впустила иглу, та й сама полізла під стіл, та й знайшла її. Не сліпа дівка, брехали люди.

Посиділи хлопці, побалакали та й додому йдуть. А жених каже свому товаришеви:

— Іди наперед і там би мене чекав. А мама каже дівці:

— Вийди за хлопцем у хороми.

Та й пішла дівка в хороми, а там хлопець чекає на неї. Та й обіймає його, та й цілує. Націлувалася, та й хлопець пішов собі. Вернулася дівка в хату, а мама питає її:

— А як там, Юстинко?

— Та нічого, мамочко, тільки в лице дуже повний він. Але то байка.

Задоволена мама донькою, усім задоволена. А жених підбіг до свого товариша на вулицю. Той питається в жениха:

— А як дівка тобі? Вдалася?

— Ні, братчику. Як казали люди, що сліпа, та й таки сліпа.

— А як ти її сконтролював?

— Я розболікся, а вона цілувала мене, куди не треба.

Та й не взяв парубок дівку, бо сконтролював, що вона таки сліпа.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Хутір Калинки́, Косівського району, Івано-Франківської області
9 лютого 1986 року
Оповідач: Колобейчук Григорій Дмитрович (народж. 1930)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.