Українські народні казки

Як парубок царським зятем став

Українська народна казка Гуцульщини

Була в царя дочка. Дуже нефайна була, і ні один царевич не хотів її взяти. Дуже цар наважився її віддати. У кожну державу їхав до царів та скликав царських синів, аби його дочку взяли заміж. Котрий царський син приїде до цего царя та подивиться на його дочку, то аж собі очі закриває. Та й тікає геть. Цар уздрів, що зрікаються його дочки, та й пустив чутку по всіх сторонах світу до царів: хто би з царського плеча взяв його дочку, то підписується передати на него своє царство. І це не помогло. Скликав цар на нараду своїх міністрів.

— Порадьте мене, що я маю робити. Кожний цурається моєї дочки.

Думали, думали міністри та й кажуть цареви:

— Та ви, преславний царю, пересватали всіх царських і королівських синів, та й ні один не хоче вашої дочки? Ви давайтеся по бідних людях.

Цар думав, думав. Тяжко йому було таке робити, бо він хотів мати зятя з дуже високого гербу. Рада душа в рай піти, коли гріхи не пускають. Нещасна дочка це все перевиділа * та й сказала свому татови:

— Не шукайте ви гербів, віддавайте мене заміж за такого, котрий би мене хотів та й любив.

І сказав цар:

— То вибирай собі, дочко, сама, кого хочеш.

Одного разу пішла дочка у свій парк прогулятися. А там прибирала в квітнику бабка старенька. Та й каже вона царівні:

— Дочко, чого ти така смутна ходиш?

А вона їй розказує все, як то є. Бабка каже:

— Не журися, я тобі такого жениха найду, що й твій тато не повстидається перед міністрами та й перед другими царями.

Бабка дуже любила царівну, бо царівна була прихильна до бабки.

— Мені, дочко, треба далеко їхати, аж за море. І відти, — сказала бабка, — я тобі привезу жениха.

А та бабка мала брата, і той брат мав сина. Той хлопець був дужий та спосібний, такий дужий, що побивав зміїв. Та й на вроду був дуже файний. Але з найбіднішого роду. Нічого не було в него, лиш то, що на нім.

Сказала бабка тому хлопцеви, що за него хотіла би піти царівна. Але то багато часу пройшло, бо море велике було, поки переїхала, часу багато пройшло. І нарешті привезла бабка того хлопця до царя. Заховала його в саду, а сама з’явилася перед царської дочки. Та й каже їй:

— Хочеш видіти свого жениха?

— Хочу, хочу, бабочко, покажіть. Повела її бабка до того куща.

— Виходи відти, парубче!

Парубок вийшов, подивився на царівну та й здригнувся. Дивиться вона на него, він на ню. Бабка каже.

— А що, молодята, сподобалися ви одно другому? Царівна зразу сказала, аж підштрикла вгору:

— Сподобався він мені, бабко!

— А тобі, синку?

— Так, бабко, сподобалася вона мені.

Але йому в голові не та гадка, та не хотів бабці волю ломити. Сіли вони собі на лавку розмовляти, а бабка пішла до свеї роботи. Сказала царівна парубкови:

— Посидь тут, на лавці.

А сама побігла до свого тата та й хвалиться, що вже має жениха. Тато здивувався. Відки жених появився у його дочки? Та й питається:

— Відки твій жених?

— Ади, з неба впав. Ідіть у сад, будете видіти.

Цар узяв паличку у вигляді змії та й пішов у сад дивитися на жениха дочки. На вроду жених цареви вдався. Та й питається в него цар:

— Ти боїшся оцего, що я маю в руках?

Та й пхає йому попід ніс гадячу палицю. А він йому каже:

— Царю пресвітлий, я вбиваю зміїв, що мають по дванадцять голів. А не вашої палички дерев’яної боятися мені.

Цар каже:

— Агій, який ти є! Будемо видіти, що ти за борець проти дванадцятиголового змія. Бо в моїй країні розвелося їх дуже багато, і не годне їх моє військо понищити. Їх так багато розплодилося, бо в мене дуже теплий край.

— Давайте, царю, я вам привезу вбитого змія. Та й увидите. Цар сказав:

— Хотів би видіти.

— Давайте мені дванадцять пар волів з возами.

— Все буде тобі заготовлено, — сказав цар.

Пішов хлопець до коваля, і зробив йому коваль булаву й меч. І сказав він цареви:

— Дайте мені таких людей, котрі знають, де змії живуть. Цар дав людей, котрі знали, та й поїхали вони волами. Показали йому люди здалека:

— Отам, на тих горах, де сонце припікає, отам змії вигріваються. Та й сказали вони:

— Шкода тебе, хлопче. Ти ще молодий, тобі жити, а не братися до таких зміїв.

— Не журіться мною, — сказав їм хлопець, — я вже не одного змія вбив. Та й тут уб’ю. Та повеземо показати цареви.

Взяв булаву на плече, меч у руку та й подався на гори.

Надибає він одну змію, що вигрівається на піску. Заходить покрадьки до неї ззаду та й іде по ній від хвоста до голів. Луснув її по найстаршій голові булавою і зробив з голови фляк. Ударив другу голову, і так бив далі, і лиш дві голові лишив живі, одну з одного боку, а другу — з другого. Та повитягав з тих зміїних голів язики, і вони вже не мали сили укусити людину. Тоді крикнув з гори на долину до тих людей:

— Давайте сюди воли та й линви!

Зав’язав линвами змії десять ший та й волами з гори стягає. А на долині склали змію на вози та й привозять до царя перед столиці.

Цар і всі міністри як подивилися на то чудо, так засторопіли. Бо лиш на малюнку виділи змію, а живу ще не виділи. Вона мала ще дві живі голові і була ще жива, лиш не мала сили їсти людей. І сказали всі міністри цареви:

— Не шукайте на світі царських синів, а віддайте свою дочку за цего хлопця. Бо котрий би цар не напав на нашу державу, то цей хлопець може його звоювати.

І цар погодився на це. І остався той хлопець у царя за зятя. І від того року повбивав той хлопець у тій країні всіх зміїв. І ходив побивати їх по других країнах. І був він героєм на цілий світ. І відтоді й по сьогоднішній день нема зміїв. Ні триголових, ні шістьголових, ні дев’ятьголових, ні дванадцятьголових. Лиш тільки одноголові змії лишилися.

* Переви́діти — передбачити.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Хутір Калинки́, Косівського району, Івано-Франківської області
17 березня 1986 року
Оповідач: Колобейчук Григорій Дмитрович (народж. 1930)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.