Як перестали старих людей одвозить
Українська народна казка Чернігівщини

Колись був такий звичай, що старих людей вивозили з села та залишали на смерть.

Один син так любив батька, що коли прийшла пора, то не зміг його вивезти і залишити напризволяще. То він вдень про людське око вивіз батька, а вночі повернув його назад додому.

Настав такий час, що був великий неврожай. Стояла засуха і люди не мали що посіяти. От він і питає:

— Тату, що робити?

— Ото роздирай сарай. Там я клав немолочене жито. Поріж його на сікарні і з половою посій.

Син так і зробив. Їде полем король, дивиться, а всі поля пустують, тільки на одному зеленіється жито.

— Чиє це поле? — питає король.

Ну йому сказали чиє. Приходить він до того чоловіка і питає, хто йому таке порадив. Той не мав куди діватися та й розповів усю правду.

Вислухав це король і наказав нікуди не дівати старих людей, а поважати їх і слухати. Відтоді і перестали старих людей вивозити.