Як перестали старих людей убивати
Українська народна казка Чернігівщини

Колись давно був такий звичай: коли людина постаріє, її вбивали, бо вона вже не могла працювати. За виконанням цього закону суворо стежили в селі. Якщо хтось не хотів вбивати батьків, його суворо карали.

В одному селі жив один молодий чоловік з сім’єю і був у нього старенький батько. От прийшов час, коли його треба було вбивати. А син дуже засмутився, бо любив батька . Думав, думав і вирішив його заховати. Зробив сховище, носив батькові туди їсти та так і жили. Але сталася у той рік дуже велика посуха. Не зібрали люди ніякого врожаю, все вигоріло.

Прийшов син до батька та й журиться. А батько йому й каже:

— Не журись, сину, ори ниву і знімай із стріхи солому. Клади потроху в борозенку, бо не може бути, щоб там не було зерна.

Послухав син батька, так і зробив. Через деякий час його нива зазеленіла. Здивувалися люди і визвали чоловіка на сільську раду. Стали питати, як він до цього додумався. А син і каже:

— Якщо не вб’єте мене — розкажу, а інакше — ні.

Дали йому слово, що не будуть чіпати. От він і розказав, що залишив батька живим і батько дав таку пораду.

З тих пір більше ніколи не вбивали старих людей. Бо зрозуміли, що без порад старших не буде існувати світ.