Українські народні казки

Як присудив суддя

Українська народна казка Покуття

Було два брати: оден багач, а оден бідний. Приходить бідний до багача і каже:

— Дай мені, брате, на годину, на дві коней. Най виорю та посію грядку пшениці.

— Та що тобі з того, як дам на годину, на дві? Ходи до мене шість день на роботу, а на семий день прийдеш, і я тобі дам коні на цілий день.

Іде бідний до багача на роботу шість день. І все, що йому кажуть, робить. Пройшло шість день, на семий має йти до багача за кіньми. А як же йти, як семої днини неділя? Бідний каже:

— Ніхто в неділю не оре й не сіє, бо то гріх.

Йде бідний до багача за кіньми в понеділок рано, бо він йому вже відробив шість день.

— Чого ти прийшов? — каже багач.

— Та, — каже,- щоби дав коней. Щоб посіяв трохи пшениці. А багач йому:

— Ти скажи, а як ми договорилися? Ми договорилися, би ти шість день відробив, а на семий прийшов за кіньми. А зараз уже не семий, а осьмий день.

— Та як я мав іти, як семий день була неділя?

— Що мене обходить, що неділя? Ми договорилися за семий день. Іди пороби мені ще шість день, а на семий прийдеш за кіньми.

Що робити бідному? Іде ще шість день робити. А семої днини, хоть то й неділя була, іде вже за кіньми. І брат дав му коней.

— Іди собі, ори, сій.

Ну та й виорав він собі грядку, той бідний, та й посіяв. Скінчив свою роботу, і вже сонце над заходом. Бере плуг, борони, склав на фіру та й рихтується додому. Сів на фіру, махнув на коні батогом. А коні крок уперед, крок назад, попадали одно на одного і погинули. Що робити? Напудився він, плаче. А на полі були польові, вони пішли до багача та й розказали, що погинули його коні. Багач прийшов, подивився та й каже:

— Та як же? Я ж тобі дав здорові коні.

Іде багач і бідного позиває. Прийшли виклики з суду. Багач набрав купу свідків. Закликав їх до хати, нагодував, напоїв, заплатив їм, аби вони добре свідчили, що коні були здорові, аби бідний йому за коні заплатив. Сіли на фіру і їдуть до суду. А бідний іде до суду пішки.

Устав він ще темно та й іде до суду, а вони їдуть та й здогонили його. Їдуть попри корчму. Багач каже фірману:

— Стань та щось перекусим у корчмі.

Фірман став, та й ціла купа свідків позлазили і йдуть до корчми. Багач їх годує, щоб добре свідчили. А тут надійшов бідний. Став і стоїть коло корчми. Грошей не має, аби щось купити. Стояв, стояв, змерз та й думає: «Іду до корчми та трохи загріюся». І пішов бідний до корчми.

Увійшов у корчму та й стоїть. Ті їдять, п’ють. А бідний журиться. Орендарева жінка подає їсти, а дитина плаче в колисці. Жінка каже до бідного:

— Ідіть, добродію, та поколишіть дитину. Та й помастила йому маслом кавалок хліба.

— Нате, вкусіть трохи.

Він їсть і колише дитину. А дитина таки кричить, плаче. Він дав дитині в писок кришку хліба. Потому ще дав кришку. А дитина мала. Забило їй дих, та й вона вмерла.

Орендар почав кричати. Тепер що робити? Іде з ними й орендар позивати бідного. Брат іде й орендар іде — вже два ідуть його позивати. Ті поїхали, а бідний іде попри церкву та й думає: «Ідуть мене два позивати. Вже знаю, що програю. Йду до церкви та хоть висповідаюся». Пішов до церкви та й на амбонію виліз. Зазирає вниз. А там ксьондз правив. Закрутилося бідному в голові, та й упав він ксьондзови на голову. Та й скрутив ксьондзови в’язи.

Тепер іде вже й ксьондз того бідного позивати. Йдуть позивати три.

Прийшли до суду. Насамперед багатий брат розказує своє, що погинули коні. А бідний розказує, що він йому робив дванадцять днів. А суддя каже:

— Ти нащо змушував його орати в неділю? То не можна робити, тому й коні погинули. Тепер дай свому бідному братови межи діти корову. І дай корові на зиму їсти, бо він не має чим її годувати.

Бідний виграв справу, а багач програв.

Тоді орендар каже за свою справу. Каже, що через цего бідного дитина вмерла. А бідний каже, що він того не хотів і він не винен. Орендар своє, а бідний своє. Суддя вислухав і сказав так:

— Ти, орендарю, віддай свою жінку цему ґазді, і най вона буде в него, аж поки в неї не народиться дитина. І з тою дитиною вернеться до тебе.

Орендар взлостився та й каже:

— Я не хочу, щоби він брав до себе мою жінку. Даю йому сто злотих, аби мою жінку не чіпав.

Бідний виграв і цю справу.

Тепер уже ксьондз підступає із своїми в’язами, обернутими назад. Розказує, як той на него впав. А цей каже, що він не хтів. Суддя вислухав того й того та й каже:

— Іди, чоловіче, і ставай там, де ксьондз стояв, а ви ставайте на амбонії, де цей чоловік був і скочите з амбонії йому на в’язи. Та й буде добре.

А ксьондз каже:

— Я не хочу скакати з амбонії. Даю йому сто золотих, аби я не скакав.

Ксьондз дав бідному сто золотих та й пішов до лікаря лікуватися. Бідний пішов додому і взяв у багача корову. І вже мав дві сотки й корову. Бог за него не забув.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Пробабин, Городенківського району, Івано-Франківської області
24 грудня 1989 року
Оповідач: Дуб’як Катерина Дмитрівна (1908 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.