☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Як пропав багач
Українська народна казка Покуття

Жив собі бідний чоловік. Мав він кришку поля, а не мав ні коней, ні плуга. Не мав своє поле чим виорати. Ходив до багачів і наймав коней, аби виорати той кусок землі. За то, що багач йому виорав поле, він мусив іти до багача відробляти, сапати йому, жати. Але одного разу чоловік каже до жінки:

— Куплю я собі коня, щоб не йшов відробляти багачам за те, що виорють мені поле.

Пішов він одного вівторка на ярмарок і купив собі коня й шлею. Але в него не було ні воза, ні борін, ні плуга. Оден кінь. І пішов бідний до багача, щоб стати в супрузі, бо в багача був віз, борони й плуг. Стали вони в супрузі. Але багач дає одної днини одного свого коня, а другої другого, і оден кінь у него все відпочивав. А бідний свого дає щоднини. У багача на зміну йшли коні, а в бідного кінь замучився, замордувався і згинув.

Обдер бідний шкіру з мертвого коня, поніс на ярмарок і продав за кілька злотих. Повернувся додому та й посилає дівчину до того багача позичити ґарнець, бо то давно міряли зерно ґарнцем. Прийшла дівчина та й каже:

— Вуйку, казали тато позичити нам ґарнця, бо вони хотять гроші міряти.

Дав багач дівчині ґарнець та й до жінки говорить:

— Відки цей бідний має такі гроші, що хоче ґарнцем міряти? Піду, — каже, — подивлюся.

Прийшов багач на подвір’я до бідного, а дівчина вже йому ґарнець несе. Здибаються двоє. Взяв багач ґарнець, приніс додому та й каже жінці:

— Диви, — каже, — він міряв гроші, а дно було мокре, і гроші наліпилися. Він навіть їх не витряс.

Прийшов багач до бідного та й питає:

— Відки ти стілко грошей мав, що аж ґарнцем міряв? А бідний йому відповідає.

— Здох мій кінь, я шкіру здер, відніс на ярмарок та й продав. Та й хотів поміряти, скілко я ґарнців грошей узяв за шкіру.

Пішов багач додому та й до жінки говорить:

— Він узяв за одну шкіру пару ґарнців грошей. А в нас є двоє коней. Як я їх уб’ю та здеру шкіри, то буду мати зо два мішки грошей.

Каже жінка:

— Не треба бити коней. А він їй:

— У нас двоє дітей. Скілко накупим поля за такі гроші!

Побив багач коні, обдер шкіри і поніс на ярмарок. Хто запитає: «Що за шкіру, вуйку?», він каже: — Мішок грошей.

На ярмарку з него посміялися, просидів він до вечора і не продав шкір. Прийшов додому злосний та й до жінки говорить:

— Обдурив мене той бідний. В него багато дітей, а я його вб’ю. Я знаю, його жінка спить з дітьми на постелі, бабка на печі, а він на лавици коло вікна. Я озму сокиру і його цеї ночі зарубаю.

А того бідного дитина гралася з дітьми багача і це все чула. Прийшла додому і татови розказала:

— Багач має зарубати вас сокирою через вікно, за те, що ви його обдурили.

Бідний це вислухав і каже свої старенькі бабці:

— Бабо, ви би не могли цеї ночі лягти на лавици, а я на печи?

— Чого ні? — каже баба. — Ти лізь на піч, а я цю ніч ляжу на лавицю.

А вночі багач прийшов з сокирою і бабу через вікно зарубав. Прокинувся рано бідний — баба зарубана. Він зібрав бабу, узяв у сусіда коней, посадив бабу на віз і везе в ліс ховати, бо давно не було цвинтарів. Їде він, а під горою корчма. Повертає він до тої корчми. А там торгував жид. Сказав бідний жидови, би дав йому горівки і їсти. Сів та й їсть. А корчмарів хлопець каже:

— Чуєш, вуйку, ти сам їш, п’єш, а чого жінці не даєш? А вуйко:

— Як тобі жаль, то віднеси їй їсти, а я заплачу.

Жид дав хліба й ковбаси і кружечку кави, і хлопець поніс. Прийшов до воза та й дає вуйні булочку, а вуйна в него не бере. Він їй до рота, а вуйна впала у віз. Вертається він до корми та й каже вуйкови.

— Чуєш, вуйку, твоя вуйна вже нежива. Не їсть, не п’є. А вуйко каже жидови:

— Ти отруїв мені жінку. Вона сиділа, а тепер уже впала. Що ти давав їй їсти й пити? Я зараз іду в поліцію.

А той каже:

— Чоловіче, не йди в поліцію. Я тобі добре заплачу, і хай це буде між нами. Дам тобі штириста злотих.

— Добре, — каже, — давай гроші. А я жінку відвезу в ліс і закопаю.

Відвіз бідний бабу в ліс, закопав і повернувся з грішми додому. Відігнав коні до сусіди та й ходить по подвір’ю. А багач із свого подвір’я подивився та й до жінки каже:

— Дивися, мой, я цеї ночі його зарубав, а він уже по подвір’ю ходи. Піду його запитаю, що це таке.

Пішов багач та й питає:

— Я тебе цеї ночі зарубав, а ти ходиш? А цей йому каже:

— Ти дурний. Ти не мене вбив, а мою бабу зарубав. А я взяв у сусіди коней, відвіз ї’ в місто, здав у аптеку на ліки та взяв за неї три мішки грошей.

Багач повернувся додому та й до жінки каже:

— Я тебе, жінко, вб’ю. Він узяв у аптеці три мішки грошей за стару бабу. А я за тебе озму штири мішки, бо ти молода. У нас двоє дітей, та й я щось їм куплю.

А жінка каже:

— Що ти, чоловіче, з розуму зійшов чи що?

А він того не слухав, жінку вбив, посадив на віз, повіз до аптеки, став кіньми, зайшов у аптеку та й каже до аптекарки:

— Ви вчора приймили стару бабу на ліки, а я сьогодні привіз вам молоду. Вбив і привіз.

Вони на него подивилися та й кажуть:

— Ми не приймаєм на ліки ніякі баби.

Та й уже посилають повідомити поліцію. Він бачить, що біда, живо сідає на віз і тікає додому. Та й по дорозі каже:

— Шлях того бідного трафить. Озму його в мішок і втоплю. Приїхав він додому, поховав жінку, підстеріг того бідного, запхав його в мішок і несе в річку топити. Несе він, несе, уже лишилося метрів двадцять до річки, а йому в роті висохло, гине води. Кладе він бідного в мішку на дорозі і біжить пити води. За той час, що він бігав і пив воду, наймит гонив панську худобу. Він напоював її в річці та й вигонив з’під мосту. А худоба дуже бігала: Наймит каже:

— Боже, Боже, де моя смерть? А той бідний у мішку каже:

— Я тут.

Наймит підходить до мішка і розв’язав його. А той каже:

— Лізь у мішок.

Наймит заліз у мішок, він його зав’язав, а сам пігнав худобу.

А багач напився води, прийшов, узяв мішок на плечі й поніс. Приніс до моста, кинув його у воду та й вернувся додому. А бідний пігнав панську худобу не до пана, а до себе додому. Поприв’язував її навколо хати, на подвір’ю. Багато худоби! Багач вертається додому і ту худобу побачив. Каже він сам до себе: «Я цего бідного втопив, а він уже дома. І такої худоби нагнав. Піду його спитаю, що це таке». Питає він, а бідний йому відповідає:

— Е, ти дурний, ти мене вже пізно ніс топити. Якби ти був мене раненько втопив, то я би ще тілко коней пригнав, а ти мене пізно втопив, то я лиш худобу маю.

Каже до него багач:

— То неси мене завтра топити, але так рано неси, щоби я застав і коні, і худобу.

— Добре, — каже бідний.

Приходи багач досвіта, бідний взяв його в мішок, відніс до річки і втопив. І не було ні худоби, ні багача.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Ганьківці, Снятинського району, Івано-Франківської області 22 червня 1987 року Джиґолик Василь Іванович (1933)

Як пропав багач
Українська народна казка Бойківщини

Були два браття, багач і бідний. Бідний мав одного коня, а багач штири. Бідного жінка каже:

— Іди до брата, би він пішов нам орати.

Пішов він до брата, до багача, і каже:

— Ходи, брате, до мене орати.

— Я тобі піду орати, але треба в мене тиждень робити.

Пішов той тиждень відробив, багач бере тих штири коні і йде до брата орати. Оруть вони, той бідний тішиться, що оруть. Та й каже:

— В’є, в’є, мої коники!

А брат каже:

— Як ти ще раз скажеш: «В’є, мої коники», я твого коня заб’ю.

Та йдалі оруть. А той забув, що брат його попередив, би так не казав. Та й ще раз казав:

— В’є, в’є, мої коники!

А брат взяв топір та й його коня вбив. А свої взяв і пішов додому.

Приходить бідний додому та й каже:

— Гой, брат забив нашого коня. А свої коні забрав і вже нема орання.

Жінка каже:

— Що зробиш? Бери та хоч злупи з коня шкіру, би вона не пропала, би там її ворони не роз’їдали.

Він пішов облупив коня, приніс домів шкіру, прибив на стіну, шкіра висохла. Тоді жона каже:

— Бери ту шкіру та віднеси її на базар, може, якийсь грош за неї озмеш.

Взяв він ту шкіру і поніс на базар. А то було далеко, не міг він за день зайти. Прийшов увечері на єден хутір, заходить до хати і проситься на ніч. Жінка каже:

— Нікого на ніч не прийму. Іди геть.

Вийшов він надвір. Куди буде йти? А перед хатою була стайня. Вилізв ін. на стрих тої стайні. А у фронтоні стайні віконце було і з того віконця видно було до вікна хатнього.

Сидить він на тому стриху, вночі дивиться у віконце, а в хаті чоловік якийсь п’є з газдинею горівку, їдять собі. А він на то все дивиться. А чоловіка тої жінки не було, він поїхав у місто. Приїжджає чоловік, розпрягає коні. Вона мовить:

— Ой, мій чоловік приїхав.

— Де мені дітися? — каже той.

Вона каже:

— Іди в скриню, я тебе замкну. Чоловік піде давати коням їсти, а я тебе випущу.

І вона так зробила, сховала його в скриню. Чоловік її випрягає коні, заводить до стайні, заходить до стодоли за сіном. Учув, що той чоловік на стриху шелестить у сіні. Каже газда:

— Хто атм?!

Той не обзивається, бо боїться. А газда ще раз кричить:

— Хто там?!

— Та я.

— Та що ти там робиш?

— Та ночую. Нема де переночувати.

— Та тут ночуєш? Ходи до хати.

Прийшов він до хати. Та й ту шкіру з собою приніс і поклав під стіл. Та й сів на лавку коло стола і не хотячи поставив на ту шкіру ногу. І шкіра зашкроботіла. А газда питає:

— Що у вас тут є?

— Чародій, — каже той.

— А що він повідає?

Він ще раз поставив ногу на ту шкіру, посунув по шкірі, і шкіра зарипіла. Питає газда:

— То що він там повідає?

— Гм, повідає, що у вас є м’ясо, і горівка, і хліб. Отам за шафою.

— То найдіть собі та й можете взяти, — говорить газда.

— Ну йдіть подивіться.

Пішов газда, подивився — правду повідає чародій, є м’ясо, є горівка й хліб. Взяли вони то, повечеряли оба. Та й він ще раз поставив ногу на ту шкіру, посунув по шкірі, і шкіра знов зарипіла. Питає газда:

— Що вам чародій повідає?

— Гм, повідає, що у вас у скрині є чорт.

— А що ж би то робити? Як би його вигнати?

— Не треба виганяти, я з ним справу зроблю. Я його знищу.

Чоловік каже до жони:

— Дай мені ключ від крині, най я подивлюся.

Вона не хоче дати ключ, не хоче, би він видів. Але мусіла дати ключ, бо то чоловік. Дала ключ. Газда відкриває, а той каже:

— Помалу, багато не відкривайте, би не втік чорт.

Газда помалу відкрив, подивився та й каже:

— Та то дяк. То наш дяк.

А той мовить:

— То чорт перетворився на дяка.

— Що ж мені робити? — каже газда. — Що робити?

— Я з ним, — каже, — справу зроблю. Ви мені дайте мірку грошей, і я його знищу. Возьму його з собою і знищу.

Та й замкнули вони дяка, переночували. І дав йому газда мірку грошей за то, що знищить чорта. Та й той хоче брати свою шкіру геть. А газда каже:

— Продайте того ворожбита мені.

— Дві мірки грошей дайте, і я вам продам. Але три дни не треба дивиться в мішок, би він не втік.

Та й дав йому газда ще дві мірки грошей за ту шкіру. А мірка за дяка, то вже три мірки має. Газда зладив таку коляску, висадив він скриню на ту коляску і потяг.

Притяг він її на великий міст і каже:

— Отепер я з тобою справу зроблю. Не будеш ти вже по чужих молодицях ходити.

А дяк мовить:

— Брате, пусти. Я тобі дам мірку грошей. Не мечи мене у воду.

Та й розімкнув він ту скриню, і кинули вони оба її у воду, і дяк мовить:

— Ходім до мене, я тобі дам мірку грошей.

Дав йому дяк мірку грошей, приходить він домів і посилає до брата хлопця, би йому дав мірку гроші міряти. Узяв він мірку та й міряє гроші, а брат думає: «Що він міряє? Відки в нього гроші?» Та й іде він сам дивитися, що той міряє. Дивться, а той гроші міряє.

— Відки ти, брате, стільки грошей маєш?

— Гм. Відки маю гроші. За шкіру. Шкіра дві мірки грошей коштує. А в тебе великі коні. Якби ти свої коні побив, то ти би гроші не міг принести.

Він увидів, що той має за єдну шкіру такі гроші, пішов домів, побив усі штири коні, висушив шкіри з них, взяв у міхи і несе на базар. Два дни йшов, ніже на той базар прийшов. Прийшов і хоче дві мірки грошей за шкіру, а там з нього сміються. Ще й набили його там. І він лишив там шкіри, бо не годен був їх додому нести.

Приходить він додому і зразу пішов до того бідного брата. Мовить:

— От ти мене нарадив. І коня нема, і шкір нема, ще й ня набили. Тепер лізь у мішок, і я тебе кину в воду, би ти більше не обманював.

Запхав він бідного брата в мішок, зав’язав його там та й несе, щоб кинути з моста в воду. Приходить він ід’церкві, а в церкві відправляється служба Божа. То було рано. Багатий брат думає: «Піду-но я помолитися, би мав менше гріхів за нього». Та й лишив його на дорозі, у мішку зав’язаного, а сам пішов у церкву.

А в той час панський загінчий, старий чоловік, гнав на пасовисько стадо худоби. Та й до себе говорить:

— Не годен я вже ту худобу пасти. Олів би я на тамтой світ піти, олів би я вмерти, як маю ту худобу пасти.

А той у мішку слухає.

— Що ви, діду, хочете вмирати?

— Так, хочу, — каже той. — Хочу, бо не можу пасти ту худобу панську.

— То розв’яжіть мене і залазьте і мішок.

Дід його випустив з мішка, а він каже:

— Лізьте в мішок. Як хто вас буде брати, аби-сьте не обзивалися.

Дідо лишився в мішку, а він заяв то панське стадо в ліс.

Виходить його брат з церкви та й бере мішок на плечі — вже мішок легший, бо він помолився. А той дідо був худий, та й тому легший. Та й пішов він, та й кинув того діда в мішку з мосту в воду.

А бідний брат заяв худобу в ліс, а на треті день приганяє то стадо на своє подвір’я. а багатий брат подивився та й каже:

— Відки ж ти прийшов, відки ж ти, брате, маєш стільки худоби? Та я тебе кинув у воду, а ти стадо худоби пригнав?

— Ти мене кинув у воду, а я попав на вікно до тої цариці, що має стада худоби. Хто приходить туди, вона дає стільки, скілько хто може гнати.

А той каже:

— Ге. Ти знаєш що, брате? Ти мене зав’яжи в мішок і неси на міст. І прив’яжи камінь до мішка, щоби я впав на саме дно, до тої цариці.

Він його зав’язав у мішок і відніс на міст і прив’язав до мішка камінь, щоби той упав на саме дно, «до тої цариці». І кинув у воду.

От який багач захланний. Він пропав. Пропав, бо хотів стадо худоби мати. Бідний став багачем, а багач пропав.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

134 (2085). Як пропав багач. СУС 1535. 15 листопада 1989 р. Стець Василь Прокопович (1905). Львівська область, Турківський район, село Ясінка