Українські народні казки

Як пропав багач

Українська народна казка Покуття

Жив собі бідний чоловік. Мав він кришку поля, а не мав ні коней, ні плуга. Не мав своє поле чим виорати. Ходив до багачів і наймав коней, аби виорати той кусок землі. За то, що багач йому виорав поле, він мусив іти до багача відробляти, сапати йому, жати. Але одного разу чоловік каже до жінки:

— Куплю я собі коня, щоб не йшов відробляти багачам за те, що виорють мені поле.

Пішов він одного вівторка на ярмарок і купив собі коня й шлею. Але в него не було ні воза, ні борін, ні плуга. Оден кінь. І пішов бідний до багача, щоб стати в супрузі, бо в багача був віз, борони й плуг. Стали вони в супрузі. Але багач дає одної днини одного свого коня, а другої другого, і оден кінь у него все відпочивав. А бідний свого дає щоднини. У багача на зміну йшли коні, а в бідного кінь замучився, замордувався і згинув.

Обдер бідний шкіру з мертвого коня, поніс на ярмарок і продав за кілька злотих. Повернувся додому та й посилає дівчину до того багача позичити ґарнець, бо то давно міряли зерно ґарнцем. Прийшла дівчина та й каже:

— Вуйку, казали тато позичити нам ґарнця, бо вони хотять гроші міряти.

Дав багач дівчині ґарнець та й до жінки говорить:

— Відки цей бідний має такі гроші, що хоче ґарнцем міряти? Піду, — каже, — подивлюся.

Прийшов багач на подвір’я до бідного, а дівчина вже йому ґарнець несе. Здибаються двоє. Взяв багач ґарнець, приніс додому та й каже жінці:

— Диви, — каже, — він міряв гроші, а дно було мокре, і гроші наліпилися. Він навіть їх не витряс.

Прийшов багач до бідного та й питає:

— Відки ти стілко грошей мав, що аж ґарнцем міряв? А бідний йому відповідає.

— Здох мій кінь, я шкіру здер, відніс на ярмарок та й продав. Та й хотів поміряти, скілко я ґарнців грошей узяв за шкіру.

Пішов багач додому та й до жінки говорить:

— Він узяв за одну шкіру пару ґарнців грошей. А в нас є двоє коней. Як я їх уб’ю та здеру шкіри, то буду мати зо два мішки грошей.

Каже жінка:

— Не треба бити коней. А він їй:

— У нас двоє дітей. Скілко накупим поля за такі гроші!

Побив багач коні, обдер шкіри і поніс на ярмарок. Хто запитає: «Що за шкіру, вуйку?», він каже: — Мішок грошей.

На ярмарку з него посміялися, просидів він до вечора і не продав шкір. Прийшов додому злосний та й до жінки говорить:

— Обдурив мене той бідний. В него багато дітей, а я його вб’ю. Я знаю, його жінка спить з дітьми на постелі, бабка на печі, а він на лавици коло вікна. Я озму сокиру і його цеї ночі зарубаю.

А того бідного дитина гралася з дітьми багача і це все чула. Прийшла додому і татови розказала:

— Багач має зарубати вас сокирою через вікно, за те, що ви його обдурили.

Бідний це вислухав і каже свої старенькі бабці:

— Бабо, ви би не могли цеї ночі лягти на лавици, а я на печи?

— Чого ні? — каже баба. — Ти лізь на піч, а я цю ніч ляжу на лавицю.

А вночі багач прийшов з сокирою і бабу через вікно зарубав. Прокинувся рано бідний — баба зарубана. Він зібрав бабу, узяв у сусіда коней, посадив бабу на віз і везе в ліс ховати, бо давно не було цвинтарів. Їде він, а під горою корчма. Повертає він до тої корчми. А там торгував жид. Сказав бідний жидови, би дав йому горівки і їсти. Сів та й їсть. А корчмарів хлопець каже:

— Чуєш, вуйку, ти сам їш, п’єш, а чого жінці не даєш? А вуйко:

— Як тобі жаль, то віднеси їй їсти, а я заплачу.

Жид дав хліба й ковбаси і кружечку кави, і хлопець поніс. Прийшов до воза та й дає вуйні булочку, а вуйна в него не бере. Він їй до рота, а вуйна впала у віз. Вертається він до корми та й каже вуйкови.

— Чуєш, вуйку, твоя вуйна вже нежива. Не їсть, не п’є. А вуйко каже жидови:

— Ти отруїв мені жінку. Вона сиділа, а тепер уже впала. Що ти давав їй їсти й пити? Я зараз іду в поліцію.

А той каже:

— Чоловіче, не йди в поліцію. Я тобі добре заплачу, і хай це буде між нами. Дам тобі штириста злотих.

— Добре, — каже, — давай гроші. А я жінку відвезу в ліс і закопаю.

Відвіз бідний бабу в ліс, закопав і повернувся з грішми додому. Відігнав коні до сусіди та й ходить по подвір’ю. А багач із свого подвір’я подивився та й до жінки каже:

— Дивися, мой, я цеї ночі його зарубав, а він уже по подвір’ю ходи. Піду його запитаю, що це таке.

Пішов багач та й питає:

— Я тебе цеї ночі зарубав, а ти ходиш? А цей йому каже:

— Ти дурний. Ти не мене вбив, а мою бабу зарубав. А я взяв у сусіди коней, відвіз ї’ в місто, здав у аптеку на ліки та взяв за неї три мішки грошей.

Багач повернувся додому та й до жінки каже:

— Я тебе, жінко, вб’ю. Він узяв у аптеці три мішки грошей за стару бабу. А я за тебе озму штири мішки, бо ти молода. У нас двоє дітей, та й я щось їм куплю.

А жінка каже:

— Що ти, чоловіче, з розуму зійшов чи що?

А він того не слухав, жінку вбив, посадив на віз, повіз до аптеки, став кіньми, зайшов у аптеку та й каже до аптекарки:

— Ви вчора приймили стару бабу на ліки, а я сьогодні привіз вам молоду. Вбив і привіз.

Вони на него подивилися та й кажуть:

— Ми не приймаєм на ліки ніякі баби.

Та й уже посилають повідомити поліцію. Він бачить, що біда, живо сідає на віз і тікає додому. Та й по дорозі каже:

— Шлях того бідного трафить. Озму його в мішок і втоплю. Приїхав він додому, поховав жінку, підстеріг того бідного, запхав його в мішок і несе в річку топити. Несе він, несе, уже лишилося метрів двадцять до річки, а йому в роті висохло, гине води. Кладе він бідного в мішку на дорозі і біжить пити води. За той час, що він бігав і пив воду, наймит гонив панську худобу. Він напоював її в річці та й вигонив з’під мосту. А худоба дуже бігала: Наймит каже:

— Боже, Боже, де моя смерть? А той бідний у мішку каже:

— Я тут.

Наймит підходить до мішка і розв’язав його. А той каже:

— Лізь у мішок.

Наймит заліз у мішок, він його зав’язав, а сам пігнав худобу.

А багач напився води, прийшов, узяв мішок на плечі й поніс. Приніс до моста, кинув його у воду та й вернувся додому. А бідний пігнав панську худобу не до пана, а до себе додому. Поприв’язував її навколо хати, на подвір’ю. Багато худоби! Багач вертається додому і ту худобу побачив. Каже він сам до себе: «Я цего бідного втопив, а він уже дома. І такої худоби нагнав. Піду його спитаю, що це таке». Питає він, а бідний йому відповідає:

— Е, ти дурний, ти мене вже пізно ніс топити. Якби ти був мене раненько втопив, то я би ще тілко коней пригнав, а ти мене пізно втопив, то я лиш худобу маю.

Каже до него багач:

— То неси мене завтра топити, але так рано неси, щоби я застав і коні, і худобу.

— Добре, — каже бідний.

Приходи багач досвіта, бідний взяв його в мішок, відніс до річки і втопив. І не було ні худоби, ні багача.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Ганьківці, Снятинського району, Івано-Франківської області
22 червня 1987 року
Оповідач: Джиґолик Василь Іванович (1933)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.