☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Як пропав заздрісний брат
Українська народна казка Покуття

Було два браття, оден був дуже багатий, а другий — дуже бідний. У того бідного було багато дітей, а багач був бездітний. От каже жінка бідного: — Чоловіче, пішов би ти до брата, може би дав якої муки, аби дітям щось зварити, бо ми вже гинем з голоду.

Чоловік устав досвіта, зібрався і пішов. А брат його далеко жив. Він прийшов до него аж увечір. Прийшов та й каже:

— Добрий вечір!

А вони якраз вечеряють. Ідо него не говорять ні брат, ні жінка його. Не обзиваються, а він сів собі та й посидів. Вони мовчать, і він не знає, що говорити. Устав та й іде додому, бо вони не кажуть ночувати.

Іде він лісом та й каже:

— Боже мій, Боже, яка в мене біда! Жінка в мене голодна, діти голодні, я голоден.

А то хтось каже:

— Я твоя Біда.

Він оглянувся кругом — не видно нікого. Іде він далі і знов повторює:

— Боже мій, Боже, яка в мене біда! Жінка в мене голодна, діти голодні і я голоден.

А то знов каже:

— Я твоя Біда.

Він оглянувся, а то жінка стоїть. Та й каже він:

— Як ти моя біда, то ходи зо мною.

— Добре, іду, — каже вона.

Привів він її додому і розказує жінці, що він прийшов до брата, сказав «добрий день», а брат до него не говорив і жінка не говорила. І він посидів трошки і пішов додому, бо не казали ночувати. Та й розповів, як здибав у лісі Біду. Та й тоді каже чоловік:

— Бідо, що з тобою робити? А вона каже:

— Роби, що хочеш.

— Я, — каже, — зроблю деревище, покладу тебе в него, віднесу на цвинтар і закопаю.

А вона каже:

— Най буде.

Він зробив деревище та й каже:

— Лягай, Бідо.

Вона лягла в деревище, він забив її цвяхами і відніс на цвинтар, і там закопав. Та й вернувся додому, а жінка каже:

— Пішов би ти рано в ліс та приніс якогось гілля, аби ми запалили. Як нема що їсти, то аби хоч тепло в хаті було.

— Най буде, — сказав він, а на рано зібрався і пішов у ліс. Та й подумав він: «Тепер ще рано. Пан може прийти та й злапати мене.»

Дивиться він, купка ріщя лежить, а коло того ріщя такий дуб росте великий. Він виліз на того дуба та й чекає. Але дивиться, ідуть збуї. Він ліг на галузу, щоби вони його не побачили, та й лежить. Порахував ті збуї — дванадцять їх. Прийшли вони, взяли з-під ріщя ключ, розімкнули своє підземне сховище і пішли в него. Побули вони там трохи та й повиходили. І пішли. Він знов порахував, кілко їх є, є дванадцять, всі повиходили. Він за ними дивився, доки їх видів.

Як вони зайшла далеко, він зліз з дуба, узяв той ключ і розмикає то сховище. Заходить туди, а там золота, а там грошей — усього! Він не знає, що брати. Але думає: «Озму хліба й солонини, бо в мене діти голодні, жінка голодна». Набрав хліба й солонини, а потому набрав золота, вийшов, замкнув сховище, поклав на місце ключ і пішов.

Прийшов він додому, нагодував жінку й дітей. Та й побудував собі нову хату, стайню, худоби та поля накупив. Уже розбагатів.

А брат його дізнався, що він розбагатів. І каже до жінки:

— Жінко, поїхали б ми до брата в гості.

— Добре, поїдем, — сказала жінка.

Зібралися вони і їдуть. Приїхали, а брат вийшов та й каже:

— Хоч ти до мене й не говорив, але добре, що приїхав.

Розпряг коні, взяв до стайні, а братови сказав іти до хати. Дав коням їсти, увійшов до хати і каже до жінки:

— Клади все на стіл. Хоч, — каже, — брат до мене тоді й не говорив, ми його приймемо.

І брат сів з жінкою за стіл, та й не їсть, не п’є — нічого. А брат його просить їсти, пити. Та й питає:

— Чого ти не іш, не п’єш? Їж, пий.

А той каже:

— Ой, я би тебе щось запитався, але в тебе тут жінка, діти.

— А в мене жінка, діти і я — то одно. Питайся. А він і питає:

— Брате, скажи мені, як це ти так розбагатів? А він каже:

— Ти пам’ятаєш, як я в тебе був? У мене не було тоді нічого, і ти до мене не говорив. А я йшов від тебе лісом та й казав: «Боже мій, Боже, яка в мене біда! Жінка в мене голодна, діти голодні, я голоден». А то каже хтось: «Я твоя Біда». Я оглянувся і не видів нікого...

І він розповів братови, як закопав Біду і як побачив у лісі дванадцять збуїв.

—...І вийшли збуї, замкнули сховище й пішли. Я порахував — є всі дванадцять, і я дивився за ними, доки їх видів, а тоді зліз з дуба, узяв ключ і розімкнув сховище. А там хліба, солонини, золота, грошей багато. Я подумав, що дома жінка й діти голодні, і взявся перший раз за хліб і солонину. А потому набрав золота, замкнув і пішов...

А брат далі не їсть і не п’є. Господар просить брата:

— Пий, їж. Чого ти не їш і не п’єш? Брат каже:

— Ми вже збираємося додому.

Виїхали вони на дорогу, і каже брат до жінки:

— Поїдем на цвинтар Біду відкопати.

Приїхали на цвинтар, відкопують Біду та й кажуть:

— Бідо, ти є? А вона каже:

— Є.

— Ти йдеш з нами?

— Йду, — каже Біда.

І взяли вони Біду з собою. Привезли її додому, а на другий день їм коні погинули, на третій худоба погинула, на четвертий свині. А жінка каже:

— Чоловіче, пішов би ти та ріщя приніс.

— Най буде, я йду, — каже він.

Приходить він у ліс — є та купка ріщя, що брат розказував, є той дуб. Виліз він на того дуба. Ідуть збуї. Він порахував їх — є дванадцять. Взяли ключ, розімкнули сховище, зайшли туди. Побули там, повиходили, замкнули й пішли. А він уже другий раз не рахував, скілко їх пішло. Зліз з дуба, взяв ключ, розімкнув і заходить туди. Коли чує голос:

— Ага, ми тебе давно чекаєм. Ти вже у нас був. І там його убили. А жінка осталася з Бідою, і бідувала, і оплакувала чоловіка, і ждала його, і не могла дождатися.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Ганьківці, Снятинського району, Івано-Франківської області 12 квітня 1987 року Ворощук Калина Іванівна (1925)