Українські народні казки

Як пропав лев

Українська народна казка Покуття

Був ліс, і жили в лісі звірі різного роду: і олені, і зайці, і крілі, і вівці, і кози — всілякі звірі, які лишень на світі живуть. А командував ними медвідь. Це був їх цар. Той медвідь собі спокійно з ними жив. Коли це до їхнього лісу звідкись приблукав такий сильний-сильний звір — лев. А лев — то найсильніший звір у лісі. Прийшов він туди, такий лютий, такий недобрий. Усе хоче багато їсти. Каже:

— На ранок щоб було мені десять кіз, аби я поснідав. А на обід мені має бути десять зайців, файних, ситих, аби я добре пообідав. А на вечерю щодня має бути десять овець, аби я файно повечеряв.

Прийшло до того, що мали пропасти всі звірі, усіх мав виїсти лев. А як він де попадав на яке маленьке зібрання звірів, то усіх роздирав, гриз, розкидав. Що з’їв, то з’їв, а решту нищив і розкидав, щоби воно не жило.

Зібралися одного дня бідні звірі та й думають, як би післати до лева якусь делегацію і просити його, аби він їх так не нищив. Але хто піде? Каже медвідь:

— Слухай, іди, вовче, ти. А вовк на то:

— Я не піду, я боюся.

Посилають ще там когось, а той і собі:

— Не піду, я тоже боюся. Кажуть медведеви:

— Іди ти самий.

— Я, — каже, — не піду, я лабатий, не годен тікати, він мене з’їсть. Хто ж має йти?

— Підеш, лисичко, ти. Ти хитра. А лисичка їм:

— Піду.

Іде вона та й думає: «Може, якось дійду до него». Іде вона, йде, дивиться, а в лісі така гарна керниця, вимурувана з каменю і глибока-глибока. А в керници вода. Лисичка подивилася в керницю і вздріла сама себе. І подумала: «О! Лев, певно, не знає, що таке може бути, що у воді можна самого себе видіти. Ага! Я його обдурю».

Приходить лисичка до лева, а він сидить у своїм палаці. Каже вона:

— Добрий день, царю наш.

— Добрий день. А чого ти прийшла?

— Та, — каже, — я не сама йшла. Ішов зо мною ще зайчик, ішла козочка. Але зустрівся нам звір, такий подібний до вас, злапав зайчика й козочку та й роз’їв. А я втекла.

— А хто це може бути, щоби був такий, як я?! Я ж цар над усіма вами!

А вона каже:

— Не знаю, але я його бачила. Він живе в такому камінному домі, що таких домів мало де є.

— Ану веди мене та й покажи.

І веде його лисичка. Вона йде вперед, а він ззаду. Приходять до тої керници. Вона й каже:

— Отам подивіться, він усередині.

Лев нахилився над керницею. Побачив там себе самого, роззявив рота, вишкірив зуби. Та як зареве з усеї сили!

— Хто ти такий?! Я тебе роз’їм!

А той відти кричить: «Я тебе роз’їм!» Бо то ж той самий голос луною відбивається. А лев з тої злости великої шубовх у керницю і втопився.

Прибігла лисичка до свого товариства і каже:

— Все. Уже не буде його, бо він утопився в керници. І на цім конець.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Топорівці, Городенківського району, Івано-Франківської області
26 червня 1990 року
Оповідач: Василик Іван Петрович (1915 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.