Українські народні казки

Як пропав лихий брат багач

Українська народна казка Покуття

Було це давно, за царя Гороха, як було землі троха, як носом пробив і води ся напив. Жили собі два браття. Оден був багач, а другий дуже бідний. І бідний у того багатого брата водно робив. І прийшов голодний рік, не було що їсти. Жінка бідного каже:

— Йди, чоловіче, до брата, най він нас рятує, бо ми гинем з голоду. Приходить бідний до свого багатого брата й каже:

— Брате, щось помагай, бо ми гинем з голоду. А той каже:

— Що я тобі поможу? Дам тобі миску муки, більше я не можу нічого дати.

Дав йому миску муки, але та мука борзо минулася, жінка його знов посилає:

— Йди знов, чоловіче, бо біда. Прийшов він знов до багача, а той каже:

— Дам тобі другу миску муки.

Приніс він ту муку додому, та й вона скоро минулася. З’їли, нема. Іде він третій раз до брата.

— Ти, — каже, — брате, давай ще щось, рятуй мене. А брат каже:

— Я тобі можу дати, але треба, би ти дав одно око видовбати. Та й ще дам миску муки.

Той подумав, прийшов додому та й з жінкою радиться.

— Казав брат, що дасть ще миску муки, але би я дав око видовбати. Жінка заплакала гірко. А тоді подумали вони, що брат око не видовбе.

Та й пішов він знов до брата. Брат каже:

— Сідай на столець. Я видовбаю тобі одно око і дам ще одну миску муки.

Та й приніс він знов миску муки додому, і скоро знов настав голод. Іде він знов до брата. Брат каже:

— Давай ще й те друге око. Ти вже не меш більше до мене ходити. Та й так воно, знаєте, повторилося. Став він зовсім сліпий, уже нічого не видить. Та й каже:

— Жінко, ти знаєш що? Будеш водити мене на дорогу, на міст, де багато людей ходить. Там я буду сидіти та й буду просити, щось мені люди будуть давати. Хтось дасть копійку, хтось дві. Інакше ми жити не можем.

І жінка його, ви знаєте, водить на міст. Він сидить, люди дивляться, що бідний каліка, та й дають. Кидають монети, жінка ввечір за ним приходить та й його забирає додому. Та й з тих грошей вони жили.

Так воно продовжувалося дуже довго. Але одного разу вона його завела та й не змогла за ним піти, привести його додому. Сидів він, сидів, чує, вже ніхто не ходить, вже ніч, та й він помаленьку зсунувся під міст. А то такий великий дощ пішов. Вода шумить, а він сидить під мостом. Чує він уночі, десь уже в дванадцятій годині, щось мостом дуднить. Здудніло і впало під міст. І не одно впало, а більше. І балакають там. А то були нетрудні. Та й оден каже:

— Що у вашім селі чути?

— В нашім, — каже, — селі чути таке, що брат брату за дві мисці муки видовбав очі. Але би він перейшов до схід сонця через дев’ять меж і вмився тою росою, він би, — каже, — видів...

А він то все вислухав. І кугут запіяв, і вони пощезали. Чує він, другий раз кури піють, третій раз. Четвертий раз уже піють, вже зараз буде день. Вибирається він з-під того моста, виходить на дорогу. Мацає помаленьку, де окіп. Перейшов окіп, виходить на поле — він більше-менше знав ту місцевість — і переходить через межі. Перейшов одну, вмився росою, перейшов другу, знов умився. Так він перейшов через дев’ять меж і тою росою вмився. І він уздрів Божий світ.

Приходить він додому та й каже:

— Жінко, ти вчора не прийшла за мною.

— Та не могла, чоловіче.

— Але я, — каже, — вже вижу. Там приходили якісь і балакали. Казали, що в цій нашій хаті нема щастя. Ми мусим з цеї хати вибиратися.

А вона каже:

— Як вибиратися, то вибиратися. Добре, що ти вже видиш.

Та й неважко було їм вибиратися. Взяли з собою дітей. Та й мали подушку та й вереню. Взяли то та й ідуть. Йшли вони, йшли, та й чоловік каже:

— Я забув дома сокиру.

А жінка:

— Ей, нащо тобі тої сокири? Най там стоїть.

— Е ні, — каже, — я вернуся та заберу сокиру, бо без сокири недобре.

Вернувся він за тою сокирою, зайшов до хати, дивиться, а на печі сидить Біда і так голосить. Він зігнувся за сокирою, а Біда сіла йому на шию. І вже не може він її струтити. І йде Біда з ними.

Ішли вони, йшли і зайшли в ліс. Чоловік каже:

— Жінко, я уколю трохи цих дров. Та й загрієм води і зварим собі чаю. Бо ми вже голодні.

Зачав він той пень колоти. Він ся зігнув, а Біда скочила з його шиї та й заскочила в той пень. Він борзо витяг сокиру, і пень Біду стиснув. Біда верещить, а він собі з жінкою й дітьми пішов.

Ішли вони, йшли і зайшли в одно село. А там жив дуже багатий пан. Заходить він до того пана та й каже:

— Пане, я би у вас не наймився? Я, — каже, — з жінкою й з дітьми. А пан каже:

— Мені якраз такий чоловік потрібний. Твоя жінка буде корови доїти, а ти будеш фірманом. Даю тобі хату, і ви собі там розміщайтеся. І хліба даю вам, і корову.

І жиють вони там, і добре їм. Заробляють, є хліб і до хліба. А в пана був такий запущений став, колись він там рибу тримав, а той став замулився. І не мож там уже рибі бути. Та й одного разу пан йому каже:

— Ти будеш чистити той став. Я тобі даю коні, і ти будеш вивозити із ставу намул.

І зачав він той став чистити. Вже вичистив, може, половину або й більше, і щось під роскалем заскреготало. Він подивився — стоїть бочка залізна. Думає він: «Що в тій бочці є?» Зачав копати далі, а там і друга бочка з’явилася. І нарахував він там аж десять бочок, А в бочках було золото. Хтось заховав там великий скарб.

Каже він:

— Жінко, ти знаєш що? Я найшов великий скарб, десять бочок золота. Казати панови чи не казати?

А жінка каже:

— Треба сказати панови, бо як не скажемо, а він сам дізнається, то буде нам біда.

То він собі дві бочці відкотив, закопав та й панови сказав:

— Пане, я найшов скарб.

Пан на то подивився, подумав та й сказав:

— Чоловіче, я цей скарб тут не клав. Ти його найшов, то це твоє щастя. Я тобі даю за це весь свій маєток. І ти будеш тут паном, а я це золото беру і їду собі в Америку.

Пан переписав на него весь маєток, і він став паном, і він уже керує слугами і всім, що було в тім дворі.

І пішла про його багатство чутка, і дійшла аж до його брата. Та й хоче брат знати, чи то правда, що він такий багатий. Прийшла зима, і сказав брат до свого сина:

— Сину, підеш до вуйка, понесеш йому на свята вечерю, та як завше носять. Може, він не має що їсти.

Хлопець узяв ту вечерю, сів на коня та й повіз. Повіз туди, де жив колись вуйко. А там уже хата порожня, ні вікон, ні дверей нема. Він вертає додому та й каже: «Люди повідають, що він уже пан».

Та й що багач робить? На свята впрягає коні і їде до свого брата. Приїжджає, брат його файно зустрів, сказав випрячи коні і завести до стайні, а його взяв до покою. Боже, то панський дім! Скрізь дзеркала, різні килими — все, як у великих панів. Він не знає, де сісти, де стати.

А брат приймив його файно, дає йому вина, дає всього, що душа бажає.

— Їж брате, пий, брате.

А він не їсть, не п’є, лиш усе думає. Та й каже братови:

— Брате, як ти так забагатів! Господар каже:

— Ти пам’ятаєш, як мені очі видовбав?

— Пам’ятаю.

— І ти дав мені за то лиш дві мисці муки.

— Все пам’ятаю, — каже брат-багач.

— Як ти мені видовбав очі, я сидів на мості і просив. І тілко грошей напросив, що я собі купив весь цей маєток.

А він що робить? Дюґнув жінку і тихенько сказав:

— Йдем додому. Приїхали вони додому.

— Бери, — каже, — жінко, й мені це роби. Рви очі.

— Ей, чоловіче, бійся бога, я це не годна зробити.

— Ти, — каже, — роби то, що я кажу. І жінка так зробила.

— Веди мене на міст, та як його вели.

Завела вона його на міст. Люди йдуть, та й декотрі пізнають його, та й кажуть:

— Такий багач був та й дивіться, вже просить. Хто не знає його, той дає, а хто знає — не дає. Прийшла весна, вже тепло було. Він каже:

— Жінко, цего вечора би-с не ішла за мною.

— То добре, — каже вона, — я не буду йти.

Прийшла ніч, а він сидить. Помаленьку заліз під міст, десь у дванадцятій годині чує, щось моцно гуде. Загуділо і впало на міст, і знов зачали балакати ті нетрудні:

— Що в вашім селі чути?

— А в вашім що чути? А третій каже:

— Треба перевірити, чи нікого нема. Бо ми тоді говорили, і хтось нас почув.

Вони пішли під міст і там його найшли. І як схапали вони його, то з него лишень кости розсипалися.

Жінка рано за ним прийшла, а його вже нема. Подивилася вона назад — весь її маєток горить. І нім дійшла вона додому, то все погоріло, і звіявся вітер, і навіть попіл забрав. Лиш пляц лишився. І вже казці конець.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Ганьківці, Снятинського району, Івано-Франківської області
23 травня 1987 року
Оповідач: Ворощук Кузьма Іванович (1917)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.