☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Як пропав поганий цар
Українська народна казка Закарпаття

Казка за Поганого царя. Він не був, той цар, поганий на обличчя. Він мучив народ. А той другий цар був дуже чесний. А в Поганого царя був такий порядок: хто сказав щось проти нього, хто май розумний, тих убиває. Запишуть його в список і на рано його вже не є. Усіх таких людей убивали.

А були два таких, котрі того Поганого царя охороняли. І щось не полюбилися вони йому, і записали їх у той список. А вони про то дізналися й втікли. І перейшли границю до того чесного царя. Но й що? Той їх не видає. Тоді Поганий цар дав ультимат, що піде на нього війною, як не видасть ті два хлопці, а той все рівно не видав.

І прийшов на голову Поганому царю такий сон, що його простий селянин ізнищить. І він був дуже незадоволений тим ділом. Як то простого селянина син може його знищити?

У Поганого царя був син. А давно було так, що самі царі билися, а бідний народ дивився. Котрий виграв, той і війну виграв.

А в одного чоловіка були три хлопчики, два були май старші, а єден, Василько, маленький. Як мати померла, йому чотири роки було. Коли мамку положили в яму, і він на ню впав, і важко було його там узяти. А була бідна жіночка, що од неї вбили чоловіка, Оленка. І вона взяла того хлопчика.

— Васильку, Васильку, — плакала вона й кривавими сльозами мила його. — Я буду твоя мама.

І він притулився до тої жіночки, і поховали його мамку.

І виховувала його тота Оленка. І було йому в неї дуже добре. А його батько вже ослаб, вже не біровав. І скликав він усіх трьох своїх синів і сказав:

— Завтра-позавтрі я умру. Я вмру і підете на кладвище мене сокотити. Першу ніч, другу й третю.

І вмер батько, і поховали його. Та й сі хлопці, май старші браття, кажуть:

— Васильку, ти би-сь не пішов няня посокотити? Бо ми наробилися.

Вони бояться.

— Добре, я буду сокотити, — погодився Василько.

Пішов він на цвинтар, ворота одкрилися. В дванадцятій годині ночі одкрився гроб і звідає його отець:

— Ти туй, синочку?

— Туй.

— Візьми подаруночок від мене. Там на воротах сидить хлопчик. Іди до нього, і він тобі подаруночок вручить.

А то ангел. Прийшов до нього хлопчина, і ангел йому вручив, що май ліпше. Дав йому таку сорочку, що як вбере її, то ніяка куля його не досягне.

Другу ніч пішов Василько знов на цвинтар, і подарував йому отець золотий хрестик і шабельку. Як одягнув той хрестик на себе й взяв у руку шабельку, то огромну силу мав.

Прийшов Василько на кладвище третю ніч, а няньо вийшов з гробу і говорить:

— Туй маєш кантар. Потрясеш ним, і тобі явиться золотий чесний кінь, де хоч, там поїдеш на нім.

Приходить Василько додому й хвалиться:

— Мамочко, я дістав подаруночок файний!

А в того доброго царя була файна дівочка. І їй приснився сон, що хто вискочить на третій поверх, за того вона заміж піде. І повіла вона то свойому нянькови цареви, і цар дав приказ, щоб молоді хлопці йшли скакати на третій поверх.

Приходить Поганого царя син та подивився. Та й думає: «Я де там скочу?» А Василько дознав про то і сказав:

— Я піду там.

Потряс він кантарем, прибіг до нього кінь. Сів він на того коня, приїхав там, вискочив на третій поверх і назад гоп! Єсть такий!

І так повторювалося три рази. Другий день і третій день він знов пішов там. І скочив до царівни ще два рази. І, як за другим разом хотів її цілувати, вона йому печатку на голову вдарила, та дівочка Олена, царська донька.

А він пішов домі й нич нікому не каже. Завив голову та сидить. А туй провірка. «Є такий?» Провірили братів:

— Уже в вас нема більше нікого?

— Нема. Є лиш Василько, його голова болить.

— Що там у нього? Ану розвивайте. Болить тя голова? Розвили голову, подивилися.

— Ага-а-а! Та тото ти був? Простий чоловік! Простак!

— ...Ідеме до царя.

— А в мене мамочка є.

Прийшли до царя. Подивився цар та й сказав:

— Що собі вибрала, то й маєш.

Зробили весілля та й жиють вони собі з царською донькою. А туй іде з військом Поганий цар. Війна! Но що буде? Добрий цар зібрав військо, вишорилося все, музика, гудьба йде. А царі, знаєте, бояться.

Його тесть, цар, пішов з військом уперед, а він вийшов вон, потряс кантарем, і явився кінь.

— Куди?

— На війну.

А на ньому все те, що йому няньо подарував, і йде він позаду свого тестя. Но й що? Сходяться царі битися. А Василько каже тестеви:

— Я буду битися.

Зійшлися вони, Василько й Поганий цар. Поганий цар витягає шаблю — цесь відбив. Невдача в Поганого царя. Другий раз махнув шаблею Поганий цар — невдача. А Василько шаблею повх! І відтяв Поганому царю голову. Так зять замість тестя убив Поганого царя. Айбо порубав йому руку Поганий цар. Він уже відтяв царю Поганому голову кривавою рукою.

Нараз задуло погане військо в труби й витягло білі прапори. Пропав Поганий цар — військо здається. Прибігли дівчата-медички, завивають Василькови руку, бо рука порубана. Завили, а цар своєю жеболовочкою, де набите було золотими буквами ім’я його, завив тоту руку зверху.

— А відки ви? — звідає цар.

— З Липовця.

А там, де він жив, липа росла. Цар дивиться на мапу — Липовця не є.

Прийшов Василько додому та й ліг. А до сього доброго царя двигнули в гості всі царі. І того Поганого царя офіцери прийшли. Раді, що нема Поганого царя, вони вже приєдналися до цього царя, музики грають. Добрий цар усіх скликав на гостину до себе.

— Но, йдіть, — наказує, — і за Васильком, щоби й він прийшов. Поставили золоті погари цареви та царици. А їм двом теж поставили, Василькови і його жоні. Айбо Василько дуже слабий. Або помаленьку прийшов, узяв погарчик і піднімає при всьому народови. І каже:

— Щасливая та рука, котра знищила Поганого царя. А всі дивуються:

— Як? Такий простий знищив Поганого царя?

— Ану, санітарки, сюди, — кличе цар. — Дівчата, перевийте йому руку.

Перевили руку. Цар подивився. О-о-о, тото ти, Васильку?!

— Я.

І цар зняв свою корону та поставив на його голову. — Будь царьом замість мене. Для всього народу будь. І не було Поганого царя, і було в тому царстві мирне й веселе життя.

Українські народні казки. Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук. © Опубліковано з дозволу правовласників.

Вучкове, Міжгірського району, Закарпатської області 31 липня 2002 року Юрик Дмитро Іванович (1911 року народження)