Українські народні казки

Як пропала панщина

Українська народна казка Буковини

Був чоловік і мав три хлопці. Помер він, і жінка його померла, і лишилися діти сиротами. А тоді була панщина і дуже важко жилося. Пан бив і катував людей. І вирішили хлопці йти у світ і десь найнятися служити.

Ідуть вони містом, дивляться — у хаті коло вікна шиє швець. Заходять вони до того шевця, а він каже: «Один може лишитися в мене, я вивчу його на шевця». І старший лишився у шевця. А два пішли далі і надибали римаря. Римар каже: «Хай один лишається в мене. Я навчу його шити хомути, і буде він добре жити». Середущий лишився у римаря. А менший зостався сам. Вийшов він з того міста, довго йшов полем і потрапив у ліс. І ніяк не може вийти з лісу, а тут і вечір настав.

Почав хлопець кричати, свистати. Почув то лісник, прийшов на той звук, знайшов хлопця і питає: «Що ти за один і чого кричиш?» А він і розказує, як було. Тоді лісник сказав: «Іди до мене, я вивчу тебе на розбійника». Погодився хлопець і пішов до лісника.

Почав лісник його вчити на розбійника. Що читав з книжки, а що так розказував. Як провчив рік, каже лісник хлопцеві: «Ходи зі мною». Пішли вони лісом, і забачив лісник на дубі вороняче гніздо. І ворона сидить у гнізді на яйцях. Лісник каже: «Вилізь на дуба і вкради з-під во; рони яйця. І так вкради, щоб вона цього не помітила, щоб ти зліз з дуба, а вона ще сиділа на гнізді».

Поліз він. Ворона злетіла. «Злазь», — каже лісник. Та взяв його додому і вчив ще рік. А тоді каже: «Ходім знов шукати ворону на гнізді. Спробуй ще раз украсти з-під неї яйця».

Пішли вони і знайшли на дубі вороняче гніздо. І ворона сидить на яйцях. «Лізь, — каже лісник, — але так укради, щоб ворона не помітила, щоб ти зліз, а ворона ще сиділа».

Узяв хлопець патик, загострив його і поліз на дуба, та так тихо, що ворона не помітила, як він ліз. І зачав тим гострим патиком вертіти у гнізді діру. А тоді витяг патик, і яйця з-під ворони помаленьку попадали йому в пазуху. А ворона так і сиділа. І зліз він, а ворона зосталася на гнізді.

Прийшли вони додому, і каже йому лісник: «Ти вже можеш бути розбійником».

І відпускає його лісник. Дає йому хорошого коня, одяг, шаблю, пістолет, нагайку. І золота, скільки він зміг узяти на коня. І з тим поїхав хлопець додому. На той час брати вже збудували собі хати, а стару, батьківську, лишили йому. Обидва брати жили в межу з ним, один з правого боку, а другий з лівого.

Розговорилися з ним брати, а він каже: «Що буде, браття, то буде, а панщину робити ми не будемо. Я сам не піду і вас не пущу».

Переночували вони, а на другий день їде від пана ватага і кричить селом: «На роботу!» Прийшов він і до розбійника. І б’є у ворота. Розбійник виходить і каже:

— Я сам не піду на панщину і братів не пущу.

А в той час дуже строго було з панщиною. Як він сказав, що не піде, ватага підкликав його до воріт.

— Що ти за один, що до пана на роботу не хочеш іти та ще й братів не пускаєш?

— Я — розбійник.

Ватага хотів його вдарити. А він нічого не каже. Та пішов до хати, взяв нагайку, почепив собі шаблю й пістолет і виходить.

— Як хочеш жити, то злазь з коня! — крикнув він до ватаги.

Той чи хотів, чи не хотів, але мусив злазити. Як почав його розбійник маштиганити нагайкою! Б’є його, скільки хоче. Той проситься:

— Лиши мене! Я піду до пана і скажу йому все, скажу, що ви три на роботу не йдете.

— Ні, ти скажи, що все село ми на роботу не пускаємо. Сідає ватага на коня, їде до пана і каже:

— У цім селі є розбійник. Він дуже набив мене і каже, що не пустить на панщину ні одного чоловіка з села,

— Сідай на коня, їдь до нього і по-хорошому з ним поговори, скажи, я просив, щоб він приїхав до мене, — каже пан.

Поїхав ватага до розбійника і каже йому все це.

— Їдь, я приїду, — сказав розбійник.

Той поїхав, а розбійник убрав на себе найкращу одежу, почепив шаблю, пістолет, сів на коня й поїхав до пана. Пан приготував стіл з наїдками й напитками. Сіли вони, пригощаються. Пан і питає його:

— Скільки ж ти вчився на розбійника?

— Три роки, — відповідає розбійник.

— А де ж та школа?

Розбійник не хоче сказати. Пан його й лишив. І говорить йому:

— Коли ти розбійник, то вкради у моєї жінки перстень з пальця. Як украдеш, дам тобі третю часть маєтку.

— Вкраду, — каже розбійник.

— Коли?

— Увечері.

— А як же ти зайдеш до хати, як двері у пані все на замку? — питає пан.

— Вікном зайду.

— Яким вікном?

— А оцим, — показав розбійник на одне вікно.

Пішов він додому та скинув добру одежу і вбрав дрантиву. І знову пішов до панського подвір’я. А панські слуги питають:

— Чого тобі треба?

— Хочу найнятися до пана на роботу. Я бідний. Лишився без тата й без мами.

Сказали слуги панові, а він каже:

— Добре, най іде гуси пасти. Прийшли слуги та й кажуть йому:

— Як хочеш гуси пасти, то пан приймає тебе.

— Добре.

Сказали йому, щоб до вечора спочивав, а завтра рано гнав гуси.

Надвечір гуляють пан із панею по саду. А хлопець тим часом забрався у кімнату і заліз під ліжко. Погуляли пани по саду, і каже пан пані:

— Скоро прийде розбійник перстень красти. Ти йди лягай спати, а я візьму рушницю і буду стерегти. Як прийде, уб’ю його.

Пішла вона спати... А пан сидів, сидів з рушницею надворі, а тоді прийшов та й сів коло пані на ліжку. Посидів та й знов пішов надвір. А хлопець виліз з-під ліжка і ліг коло пані. Паня думала, що то пан. А хлопець шепче їй тихенько:

— Давай мені перстень. Може, ми заснемо. Як прийде розбійник, то кинеться за перснем до тебе. А як у тебе його не буде, то нічого він і не зробить.

Дала вона йому перстень, а він полежав ще трохи та й каже тихо:

— Піду я до вікна та постережу трохи. Та не до вікна пішов, а знову під ліжко.

А панові набридло чекати надворі, йому теж прийшла в голову думка: взяти в пані перстень. Прийшов він до неї та й каже:

— Скільки я там буду сидіти? Ти лучче зніми перстень та дай мені. Я заховаю його в себе.

А вона йому каже:

— Я ж уже дала. Скільки тобі ще перснів давати?

— Як то «дала»? Нічого ти мені не давала, — каже пан. І зрозумів пан, що перстень забрав розбійник. Схопив пан рушницю і побіг доганяти його. А хлопець і собі надвір. Та й утік.

Пішов розбійник додому, переодягнувся, сів на коня і поїхав до пана. І питає:

— Є перстень?

— Та де ж він є, як ти вкрав, — каже пан.

— То давайте третю часть майна. Під документом! Дуже жаль панові, що дав розбійникові такий документ.

І з того серця він сказав:

— Як украдеш у мене паню, то дам тобі ще половину свого майна.

— Добре, вкраду, — каже хлопець. А пан питає:

— Як ти зайдеш до хати?

— Оцим вікном зайду.

А пан думає: «Буду тримати жінку коло себе. Хоч він і зайде, то не візьме її. Я вб’ю його, все одно вб’ю». Та й питає хлопця:

— Коли вкрадеш?

— Увечері.

Увечері пішов розбійник на кладовище, викопав недавно похованого чоловіка, поклав його на підводу і везе до пана. Став з підводою на дорозі, взяв покійника на плечі, проніс його поза хатою і сторцює перед вікном. Пан глянув — стоїть хтось перед вікном. «Є!» І стрілив у покійника. А хлопець пустив його, і покійник упав.

— Ото добре, — каже пан жінці. — Я вбив його і не будемо давати третю часть майна. Але треба десь заховати вбитого. Віднесу його на кухню, а завтра рано поховаємо.

Пішов пан надвір за вбитим. А розбійник заходить до пані, виймає пістолет і каже аби йшла за ним, бо застрілить. Вона налякалася і пішла за ним. І повіз її розбійник підводою.

Пан заходить у кімнату — нема пані. Почав кричати, кликати — нема. Пішов до кухні, подивився — аж то не розбійник убитий.

Їде розбійник з панею через ліс. Виходять напроти нього чорти і кажуть:

— Продай нам цю жінку.

— Продам, але дайте шапку золота.

Чорти дали йому шапку золота, взяли паню й пішли. На другий день розбійник питає пана:

— Ну як, є паня?

— Де ж є, як ти вкрав.

— То давайте документ ще на половину вашого маєтку. Дав йому пан такий документ. Але взяв його жаль, що лишився без жінки. Та й каже він хлопцеві:

— Верни мені жінку, то лишу тобі все своє майно, а сам піду в світ.

— Верну, — каже хлопець. Але як узяти паню від чортів?

Наймає він із десять підвід, вантажить їх каменем і везе в ліс на те місце, де продав паню. І не дорогою їде в ліс, а через поле. І спіймав живого зайця.

Приїхали в ліс, скидають камінь, а чорти приходять і кажуть:

— Що за камінь ти привіз? Це місце — наше.

— Церкву хочу будувати на цім місці, — каже розбійник.

А чорти не хочуть цього.

— Он коло озера, — кажуть, — пасеться біла коняка. Візьми її на себе, перенеси через озеро і до нас принеси. То дозволимо тобі церкву будувати.

А він каже:

— Що мені на плечі її брати. Я її між ногами потягну.

Іде він до коняки, заводить її в воду, сідає на неї верхи — і через озеро! А чорти бачать, що він коняку між ногами несе. Розбійник під’їхав до чортів, і подумали вони: «Ми можемо коняку на собі нести, а він між ногами несе. Він сильніший за нас».

А в тому лісі був здоровенний дуб. Чорти й кажуть розбійникові:

— Давай бігти до того дуба. Як ми скоріше добіжимо, то не будеш будувати церкву, а як ти скоріше, то будеш.

А він каже:

— Що там бігти. У мене хлопець є, що може забігти скоріше, як ви. Але дивіться, щоб не загубився. Бо як загубиться, то будете відповідати.

Відчинив він сумку та й пустив зайця. І лиш чорти побачили, що він пустив, а де дівся заєць, то не вгледіли. І зажурилися чорти. Раз, що скоріше за них добіг «хлопець», а друге, що забіг десь і треба за нього відповідати. Питають вони розбійника:

— Що ти хочеш з нас, щоб лиш не будував ту церкву?

— Нічого не хочу, лиш хочу ту жінку, що я вам продав, — каже їм хлопець. І не було що робити чортам. Привели вони паню і дали її розбійникові.

Віддав розбійник панові жінку, а пан дав йому під документом все своє майно. Та взяв жінку і пішов у світ. А розбійник лишився на панськім добрі. І від тої пори не було панщини.

Як пропала панщина. Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка. Составитель Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979 + 1082 + 1072 + 152А. Записано 4 квітня 1979 року у селі Вашківцях Сокирянського району Чернівецької області від Дьордія Степановича Скаженюка (1907 року народження, молдаванин, родом із села Колінківців Хотинського р-ну. У Вашківцях проживає 30 року Удівець, колгоспний пенсіонер).

Чарівна квітка: Українські народні казки з-над Дністра. Запис, упорядкування, примітки та словник М. А. Зінчука; Художники: Н. В. Кирилова і П. А. Гулін. — Ужгород: Карпати, 1986. — 301 с: іл.