Українські народні казки

Як пропали дванадцять розбійників

Українська народна казка Покуття

Було два браття. Оден бідний, другий багатий. Багатий мав коні, корови — все, що треба було. А бідний не мав нічо’. Пішов той бідний у ліс назбирати трохи якихось дров, щоб було чим затопити. Пішов, ходить по лісі. І чує він дубання коней. Якісь люди летять кіньми фест. Виліз він на дуба, сховався там і сидить тихо.

Прилетіло дванадцять розбійників, і оден межи ними найстарший.

А то вони в лісі такий замок собі збудували, ті розбійники. Вони грабили людей, і в тім замку золота, Боже, без пам’яти багато було. Прийшов найстарший розбійник і каже:

— Цізаме, відкрийся!

Двері відтворилися. Зайшли вони туди, повисипали то золото, що награбували й привезли. Виходять відти всі.

— Цізаме, закрийся!

Двері ся закрили. Посідали розбійники на коні й поїхали. А бідний це побачив і послухав, злазить з дуба, підходить до дверей і каже:

— Цізаме, відкрийся.

Двері відкрилися. Він зайшов.

— Цізаме, закрийся!

Двері закрилися. Він ходить по тій пивниці, дивиться. Боже, там золота, срібла, ґвалт, багато-багато. Купами лежить. Узяв собі трохи. Але не мав коло себе ані мішка ніякого, а нічого. Взяв трохи тих дукатів золотих у кишені.

— Цізаме, відкрийся! Двері отворилися.

— Цізаме, закрийся!

Двері закрилися, і він пішов додому. Приходить та й каже:

— Жінко, ти знаєш, що я найшов? Найшов таку пивницю, що там є дуже багато золота, без пам’яти багато. Як би це так зробити, аби ми туди пішли обоє?

Збирає він увечір жінку, беруть вони мішки і йдуть. Приходять, він подивився зблизька, чи нема свіжих слідів кінських копит, бо то сліди добре видко. Видко, що були розбійники недавно, бо є свіжі сліди кінських копит. Пішов він до дверей.

— Цізаме, відкрийся!

Двері відкрилися, вони зайшли обоє туди, набрали собі золота в мішки, тих срібняків усіляких, та й помаленько вийшли.

— Цізаме, закрийся!

Двері закрилися, і вони пішли додому. Принесли ті гроші та й думають: рахувати їх чи не рахувати? Каже жінка:

— Треба рахувати.

— Не треба, жінко, рахувати. Най усе стоїть так, як є. І будем потрошку брати.

— Ні, таки треба порахувати.

Вперлася жінка. А то така жінка, що не попустить.

— Знаєш що? — каже. — Якщо не хочеш рахувати, то поміряймо. Я піду до твого брата, аби позичив нам мірки. Бодай будемо знати, кілько мірок буде.

— Ну йди.

Пішла вона до багатого брата та й каже:

— Позич нам мірки.

— А що ви хочете міряти?

— Щось там маєм міряти.

А брат хитрий, думає собі: «Я буду знати, що ви міряєте». Узяв помастив дно у тій мірці смальцем та й дав мірку. Жінка пішла додому, вони ті гроші переміряли, кілько їх там було. Гроші заховали, а мірку вона братови віднесла. Але до дна в мірці причепилася одна золота монета. Подивився багач і подумав: «О-о-о, то мій брат уже гроші міркою міряє».

Приходить він до бідного брата та й каже йому:

— Слухай, кажи поправді, відки ти тілько грошей набрав, що вже їх міркою міряєш? Бо я зараз піду до царя, і тебе будуть судити.

Хоч не хоч, мусів бідний сказати, де гроші взяв. Каже братови, що в лісі така й така історія була. А багач йому:

— Все. Я їду туди самий.

І думає багач так: «Він набрав у мішки та й поніс. А як я наберу з собою багато мішків і поїду туди возом, то буду мати більше від него».

Спитався він у молодшого брата свого, як там треба казати. Той йому сказав, що треба казати: «Цізаме, відкрийся» і «Цізаме, закрийся». Багач це запам’ятав, запріг коні та й поїхав туди. Приїхав у ліс. Коні лишив, а сам підійшов до тих дверей та й каже:

— Цізаме, відкрийся!

Двері відкрилися, зайшли вони обидвоє з жінкою, набрали золота в мішки, носять. Набрали повну фіру. Вже хочуть їхати, вже він сказав:

— Цізаме, закрийся!

А потім подумав, що треба ще раз вернутися туди, подивитися і поправити, щоб не було там значно, що він брав золото. Підійшов та й сказав:

— Цізаме, відкрийся!

Подивився він там, поправив. Та й забув, що треба сказати, аби двері відкрилися і він відти вийшов. І все: не годен він вийти, сидить там. Жінка з золотом поїхала, а він там лишився.

А ті розбійники приїжджають до свого дому.

— А-а-а, тут хтось є.

Бо й перший раз вони виділи, що хтось тут був. Втворяють вони двері, а він там. Схопили його, розрубали на дві половини, одну половину прибили до одної половини дверей, а другу — до другої. Висипали привезене золото та й поїхали.

Минуло пару день, приходить багачева жінка до бідного брата і каже:

— Слухай, нема його. Видно, там його вбили. Ану йди подивися, де він є.

Бідний пішов, подивився — є брат. Наполовину розрубаний і на двох боках дверей прибитий. Збирає він того трупа в мішок і несе додому. Несе й думає: «Як люди дізнаються, що труп розрубаний, то будуть питати, що то є. Що робити?»

А в їхньому містечку жив швець, старший уже чоловік. Ідуть вони до того шевця, аби він зшив трупа.

А бідний брат уже не бідний, уже багачем став. В него вже худоба є і коней багато. І є в него наймит, дуже хитрий хлопець, що все наперед знає.

Приходить молодший брат до шевця і каже:

— Слухайте, нам треба зробити таку й таку справу. Треба, аби ви зшили нам порубаного чоловіка.

— А чо’ ж, я зшию.

— Даємо вам за це десять золотих.

Беруть вони ввечір того шевця, зав’язують йому очі, аби він не знав, де той дім, і ведуть. Приводять його, заводять до хати, розв’язали очі, і він зшив файно мерця. Все: заплатили, знов зав’язали очі і відвели додому.

Поховали чоловіка, і ніхто не знає, чого він умер. І нема вже багача, вже став багачем той, що був колись бідним.

А розбійники приїхали, подивилися — нема трупа. «Ага, — думають, — тут є спілка. Що б то не стало — найти того, хто знає про нас

і трупа взяв». Ідуть у місто, ходять, питають, шукають, та й приходять ввечір до того шевця. А він сидить та й шиє щось там, латає якісь чоботи старі. А вони кажуть:

— Ти вже старий, погано видиш. Що ти при такім поганім світлі латаєш?

— Хе, я при такім світлі чоловіка зшивав.

— Якого чоловіка?

— А був розрубаний надвоє, то я його зшив.

— Коли? Де?

— Та я, — каже, — не знаю, де, бо вони мені очі зав’язали, але менше-більше знаю, де це. Міг би туди дійти.

— Ми тобі даєм великі гроші, лиш поведи нас туди.

Ведуть вони його, ті розбійники. Довго вели, він точно не знає, де це, але вже думає, що це десь тут і каже їм:

— Це десь тут.

Вони подивилися — дійсно хата великого багача. Вони думають: «Це він тут живе, що наші гроші брав. Бо де ще такий у місті є, щоб такий багач був?» А там такі брами нові, такі доми. Позначили вони собі браму крейдою і пішли. Другого вечора мають прийти і всіх порізати в домі, де колись бідний жив, а тепер багач зробився.

А той хитрий наймит вийшов рано, подивився — хрест крейдою на брамі написаний. Узяв крейду та й всюди по брамах, по воротах хрести понаписував, в оден бік вулиці і в другий. Ті розбійники приходять і не знають, котрий дім позначали.

Другий день вони таки найшли цей дім і роблять на брамі інакший знак. А той наймит устав рано, подивився і вздрів, що є якийсь знак. І такий самий знак поклав у сусідів. І знов не знають розбійники, куди їм іти. А третього дня каже оден з них, з тих розбійників.

— Я буду тут цілий день крутитися, коло цеї брами. Приїдете ввечір і зробите діло.

— Добре.

І що вони роблять? Кожен розбійник бере шкіряний мішок і залазить у него. І зав’язує той мішок так, ніби то мішок з оливою. Приїхали туди всі дванадцять чоловік. Оден за фірмана, а решта в мішках. Та й той «фірман» проситься в ґазди на ніч.

— Оливу везу на продаж. Ви приймете мене на ніч?

— Прийму, заїздіть.

Заїхали. А ті сидять у шкіряних мішках, і кожен ніж тримає в руці. Сидять тихо, а як буде їм знак, розріжуть мішки, влетять до хати і мають всіх різати.

Сідає ґазда з розбійником вечеряти, файно повечеряли. А хитрий наймит уже видить, що в тих мішках ніяка не олива, що там люди є. Відкликав ґазду та й тихо сказав йому:

— Нагрівайте, — каже, — щоби була в нас гаряча олива: будем розв’язувати ті мішки і сипати їм на голови.

Все. Той, що приїхав, ніби лягає спати, а наймит з ґаздою роблять роботу. Нагріли доста киплячої оливи: оден лиш мішок розв’язує, а другий киплячу оливу сипле. Всипав — неживий. І так знищили всіх. А тоді до цего в хаті кажуть:

— Ану вставай! Встав.

— Що ти за оден і відки ти? І його вбили.

А як усіх розбійників побили, той чоловік, що колись був бідний, пішов до їх дому, забрав то все золото й срібло і роздав бідним людям. І сьогодні люди ще тим живуть. І я сам мав трохи, але вже розпустив та й уже нема. І на цім кінець.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Топорівці, Городенківського району, Івано-Франківської області
26 червня 1990 року
Оповідач: Василик Іван Петрович (1915 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.