Як пропали купці
Українська народна казка Закарпаття
Жив єден бідний чоловік. Мав він жінку й много діточок. І єдну коровку. Приходить Великдень, і нема в нього муки на паску. Питає він:
— Жінко, що ми будеме робити? У нас нема муки на паску. Ганьба буде, всі люде будуть паску святити, а ми не будеме. Відповідає жінка:
— Знаєш що, чоловіче? Завтра в Перечині ярмарок, пожени коровку й продай. Одягнеме діточок і себе. І купеме муки на паску.
Цілу ніч плакали чоловік, жінка та діточки за коровою. А рано чоловік встав, узяв мотузок, прив’язав корові на роги й повів на ярмарок.
А в Симері жили три торговці, що ходили та обманювали людей. Узнали вони, що чоловік веде коровку на ярмарок і договорилися:
— Ти стань під Магуричею, я стану на Долішнім полю, а ти стань коло Симери. Коли чоловік буде корову вести, ти гукни: «Гей, чоловіче, де ведеш козу?» А я тоже його спитаю: «Де ведеш козу?» І ти, третій, так скажеш. І ми чоловіка оманиме, і він продасть нам корову як козу.
І так сталося. Веде чоловік корову, зустрічається під Магуричею з тим першим обманщиком:
— Гей, здоров, чоловіче! Куди ведеш козу? Продай мені тоту козу!
— Що ти, чоловіче, здурів? Яка то коза? То корова! Погладив обманщик коровку.
— То, — каже, — коза.
— Іди ти, — сердиться, — страться од мене. Я тобі не продам свою корову, коли ти кажеш, що вона коза.
Веде чоловік корову далі, на Долішнім полі. Підходить до нього другий обманщик і каже:
— Здоров, чоловіче! Де ти ведеш тоту козу? Продай мені козу.
— Ти що, чоловіче, здурів? Та то корова.
Подумав чоловік: «Що за чудо? Вже другий перестає та каже, що то коза. Набізовно то й справді коза.» І відповідає чоловік:
— Іди ти своїм путьом. Не продам я тобі свою корову, коли ти кажеш, що вона коза.
Іде він далі й вже зажурився. Коло Симери зустрічає його третій купець:
— Гей, здоров, чоловіче! Куди ведеш козу?
— Яка вона коза? То корова.
— Е ні.
Погладив купець корову та й пропонує:
— Я тобі заплачу. Продай.
Думає Іван: «Уже третій купець мені каже, що то коза. Набізовно вона й є коза». І заплатив «купець» Іванови за корову як за козу. Так що Іван не дійшов на ярмарок, взяв гроші за «козу» й вернувся додому.
Приходить він дому. Дивується жінка:
— Ой, Іване, скоро ти продав нашу корову. А Іван їмився за голову:
— Ой, жінко, продав я, продав. Але то не була корова, то була коза.
— Як коза?
— Так, жінко, коза. Мене зустрічали три купці, і всі казали, що то коза. І я продав як козу.
Заплакала жінка:
— Іване, та то були обманщики. Вони договорилися й тебе обманули. Вони взяли корову та продали на ярмарку. Тебе обманули, а собі взяли много грошей. Я тебе пораджу, Іване. Іди до корчми. Мошко знає нас. Ти порадься з Мошком, як ліпше зробити.
Приходить він до корчми:
— Добрий день, пане корчмарю.
— Доброго здоров’я. Давно ти, Іване, в нас не був.
— Ой не був, пане корчмарю, бо грошей не мав. А Мошко питає:
— А тепер маєш?
— Та маю, маю. Обманули мене якісь, ади.
Та й розповів усе корчмарьови. Каже йому корчмар:
— Сідай, Іване, за той столик.
І всього наложив корчмар Іванови: сливовицю, вино, всякі закуски.
— Ти заплати за все тепер. Сюди прийдуть тоти купці й посідають. А ти їж, пий і ще проси. Моя Сура тобі принесе.
І переодів його Мошко, дав йому палицю красну, пана з нього зробив. Сидить він собі за столом і п’є, і їсть. Сидить і чекає тих обманщиків. Заходять вони всі три. Веселі такі. Замовляють собі їсти й пити. А Іван тоже сидить і їсть, п’є. І гойкає:
— Гей, Суро, неси! Давай ше їсти-пити!
Сура приносить їсти, пити, кладе перед ним на стіл. Та й каже:
— Паночку, паночку, ви ще не заплатили за то, що перше їли.
— Заплачу.
Бере Іван шапку з голови, кидає на стіл.
— Плачено? А Сура:
— Плачено, плачено, плачено.
Іван ще випиває, а тоді бере шапку, кладе на голову, одкланюється од Мошка й Сури. Мошко запрошує:
— Приходіть, пане, частіше, до мене.
— Прийду, прийду.
Іван виходить. А тоти купці позирають за Іваном:
— Ой, коли би нам така шапка. Нам би не треба було нич робити. Ми би пили, їли, гуляли. Маєме много грошей, біжіме за тим паном і купиме шапку од нього.
Побігли, догнали Івана:
— Гей пане, почекай! Продай нам тоту шапку!
— Ой що ви, що ви, я не продам. Моя шапка мене годує та мою сім’ю. Я не продам.
— Продай, у нас много грошей. Ми тобі заплатиме, кілько ти хочеш.
Погодився Іван, і «купці» заплатили йому великі гроші.
Приходить Іван дому:
— Но, жінко, все! Є в нас гроші. Одіємеся, коровку купиме, муки на паску.
І розповів Іван жінці все, як було. Зайойкала жінка:
— Іване, тоти купці будуть тебе глядати. Що зробити?
А «купці» взяли шапку, зайшли в корчму, їли, пили, гуляли до вечора. Підходить корчмар:
— Но, час розплатитися. П’єте, гуляєте й нич не платите.
— Розплатимося.
Узяв «купець» шапку, верг на стіл і питає:
— Плачено? Каже Мошко:
— Люди добрі! Люди! Та хто платив? Мені ніхто не платив. Другий метикує:
— То не так. Давай я вержу шапку. Верг другий «купець» шапку:
— Плачено? Мошко закричав:
— Де плачено?! Мені ніхто не платив!
Кидали вони шапку, кидали, а шапка не платила. Зрозуміли вони:
— Но, обманув чоловік нас. Тепер мусиме його глядати, заки не найдеме.
А Іван знав, що вони будуть його глядати. Він перебрався в друге шаття, узяв горня, узяв трубу, пішов викопав коло дороги яму, трубу пустив далеко, так, жеби купці не виділи, що дим іде. Забив глиною, налляв у горня води, залляв під горням вогень, узяв прутик. Вода кипить. А він сидить коло горняти, б’є прутиком і приказує:
— Кипи, горня, без огня! Проходять тоти «купці». Поклонилися:
— Здоров, чоловіче, що ти ту робиш?
— Я, — відповідає, — їсти варю.
— Та як ти їсти вариш, як огня не є?
— Та то, — каже, — таке горня, що кипить без огня. «Купці» подивилися єден на другого.
— О, — міркують, — яке то добре горня. То би нам придалося в дорозі. Ми купці, ми все в дорозі, ми би хоть де собі їсти зварили.
Договорилися з Іваном, заплатили Іванови добре за горня, Іван узяв гроші, і вони пішли. Іван прийшов дому:
— Но, жінко, знов є в нас гроші.
А сам собі думає: «Недобре. Купці будуть видіти, що не кипить горня без огня, і будуть мене глядати».
— Слухай, жінко, коли вони прийдуть, я зроблюся мертвим. Зробив у хижі ослін.
— Запали, жінко, свічки.
Ліг на ослін Іван і лежить, як мертвий.
— А ти, жінко, плач.
Жінка одяглася в чорне шаття й плаче за чоловіком. Заходять до хати «купці».
— Пропали наші гроші...
І йдуть вон. А в сінях за дверима стояв великий копач.
— Ох, — каже єден, — за наші гроші я його хоть мертвого файно вдарю.
Взяв «купець» копач, прийшов ід’»мертвому» і став бити. А «мертвий» схопився і зачав цілувати «купця». Аж плаче:
— О дорогий мій! Дякую, дякую тобі! Казав я тобі, жінко, жеби ти мене ударила палицьою — і я воскресну.
«Купці» подивилися:
— О, нам би такий копач. Та ми би жили. Нам би робити нич не треба, ми би мертвих воскрешали.
Заплатили Іванови за копач великі гроші, одклонилися і пішли. І ніде на селах не зупинялися. Кажуть:
— Підеме просто в варош.
Прийшли в варош і слухають, що в царя дуже дівка захворіла. Кілько її лікарів лікувало, не могли вилікувати. Зрадувалися «купці»:
— Ідеме просто до царя.
Прийшли вони до царя. Та стояли царські слуги і не пускали їх.
— Ми, — кричить, — великі дохтори, приведіть царя, ми його дочку вилікуєме!
Слуги побігли за царьом, привели царя. Цар їх питає:
— Що вам треба?
— Ми такі дохтори, що вашу дочку дораз вилікуєме. Врадувався цар. Покликав їх у покої, де лежала хвора царська дівка. Кажуть «купці» царьови:
— Вийдіть, нас лишіть самих. Зайдете через півгодини.
Цар лишив «купців» коло дівки. Взяв єден «купець» копач і вдарив дівку. Дівка застогнала. Каже другий:
— То не так. Давай я буду бити.
Ударив другий. І став бити так, що дівка вмерла. І так били, так лупцьовали ту дівку півгодини, заки цар не прийшов. Приходить цар, позирає — дівка його мертва. Прикликав цар своїх катів і сказав, щоби їм голови одсікли.
Кати забрали «купців» і одрубали їм голови. А Іван, може, ще й нись жиє, кеть не вмер.