Українські народні казки

Як простий хлопець став царем

Українська народна казка Буковини

Були собі дід і баба. І не було у них дітей. Почала баба сваритися з дідом: — Іди і найди такого ворожбита, щоб у нас були діти. Пішов він шукати і найшов бабку-ворожбитку. Та бабка каже йому:

— Іди на ярмарок, купи риби. І скілко купиш, сам не куштуй, а най все з’їсть баба.

Пішов він на ярмарок, але трохи запізнився — ярмарок уже розходився. Здибає він того чоловіка, що продавав рибу. Питає його дід:

— Як там у вас з рибою? Хочу купити.

— Нема вже нічого. Був цілий віз риби, і всю продав. А чоловік той привіз рибу на солом’яній підстилці.

— Пошукайте в соломі, — каже дід, — може, хоч їдну найдете. Зачав чоловік шукати в соломі і найшов аж двадцять штири рибки.

Заплатив йому дід за ту рибу і поніс додому. Приготував її, але сам не покушав, а всі двадцять штири рибки дав бабі.

Прийшов той час, і стара почула: буде в неї дитина. Прийшов час і родити. А тоді не було лікарень, як тепер. Була бабка, що займалася такими ділами, і дід ту бабку покликав. Як почала родитися дитина, бабка вигнала діда з хати. Вродилася дитина, хлопчик. Тоді вродилися друга дитина, третя, четверта, і так вродилося двадцять четверо дітей. І всі — хлопці. Дід у сінях кричить:

— Ну що, вже? Баба каже:

— Вже.

А дітей було так багато, що не було де їх класти. Бабка застелила підлогу веретками і поклала всіх дітей на підлозі. Дід зайшов до хати, а бабка йому:

— Дивися, на дитину ступиш. Дід у другий бік, а бабка знов:

— Дивися, на дитину ступиш.

Дід сюди — дитина, дід туди — дитина.

— Та скілко ж тих дітей?! — крикнув дід.

— Двадцять штири, — каже бабка. — Маєте двадцять штири сини. Як почув це дід, злякався і втік. Втік у ліс і довго блукав, поки не зайшов так далеко, що ніхто туди не заходив, лиш дичина ходила. Зробив собі там землянку і став у ній жити. Ходив щодень за дичиною і харчувався м’ясом. Та й так жив у тій землянці багато років. І став уже зовсім дикий.

А його хлопці повиростали, мали вже по вісімнадцять років. І питають маму:

— У нас був тато? Де він? А вона їм:

— У вас був тато. Але як ви вродилися і він побачив, що вас аж двадцять штири, то налякався і втік. Та й нічого не чути за него.

Пішли їдного дня хлопці в ліс на прогулянку. Довго вони гуляли, далеко зайшли і надибали землянку. Дід виглянув з землянки, побачив, що йдуть якісь люди, вискочив і втік. Хлопці подумали, і їден до другого каже:

— Може, це наш тато? Прийшли додому та й питають:

— Який наш тато був? Який на лице? Чорнявий був чи білявий?

Баба розказала, який був їх батько. А вони розказали, що бачили в лісі, і мати каже:

— Це, відей, ваш тато.

Але як його зловити? їден чоловік нарадив їх, що зробити.

— Ідіть, — каже, — до шевця і замовте такий чобіт, щоб дві ноги можна було в него всунути. Наберіть напитків і закусок і все це занесіть у землянку.

Так вони й зробили.

Старий прийшов у землянку і побачив, що стоять вино й закуски. А на землі великий чобіт лежить. Він наївся, напився, і захотілося йому взути чобіт. Устромив він їдну ногу, а тоді й другу. А хлопці вскочили, спіймали його та й привели додому. Мама побачила його та й каже:

— От і тато ваш є. Хлопці кажуть:

— Тату, ви злякалися, що нас аж двадцять штири, і втекли. А ми виросли, і треба нам женитися. Ідіть і найдіть такого чоловіка, щоб мав двадцять штири дочки. На них ми і женимося.

Пішов тато глядіти такого чоловіка. Довго ходив він, поки не направили його люди, куди треба.

— Там у лісі є будинок, — сказали йому. — В ньому живе їдна жінка. І в неї є двадцять штири дівчини.

Було це вже в другому царстві. Зайшов старий до тої жінки, а вона й питає:

— Що, добрий чоловіче, глядиш?

— Направили мене до вас добрі люди. Сказали, що у вас є двадцять штири дівчини. А в мене є двадцять штири хлопці. Може, ми посватаємося?

Баба погодилася.

— Іди, — каже, — додому. І най твої хлопці приходять та поговорять з моїми дівчатами. Як погодяться і хлопці, й дівчата — посватаємося.

Приходить батько додому і каже хлопцям:

— Найшов я двадцять штири сестри. Але їхня мама сказала, щоби ви прийшли самі.

Дорога була далека, і вирішили хлопці купити собі коні. Пішли на ярмарок з кіньми. А їден хлопець зростом був найменший. Коли вони мали йти на ярмарок, він вийшов надвір і побачив якогось дідуся.

— Іди сюди, — каже дідусь, — я щось скажу тобі. Він підійшов, а дідусь питає:

— Ви йдете на ярмарок за кіньми?

— Ідемо.

— Як будеш вибирати собі коня, візьми тарілку і поклади на неї жар. Котрий кінь підбіжить до тебе і зачне той жар їсти, отого коня купи.

Пішли вони на ярмарок, і кожний купив коня на свій смак. Двадцять три купили, а найменший ходи, ходи і ніяк не може вибрати. Коли ярмарок почав розходитися, підбігає до него коняка. Блага коняка, худа. Вхопила жар з тарілки і з’їла. Піймив він того коня, а тут і хазяїн коня підходи.

— Ваш кінь?

— Мій, — каже хазяїн.

Хлопець запитав, що за него дати, заплатив і взяв коня.

Сіли вони на коней і їдуть додому. Всі сміються з найменшого брата:

— Ну й коняку ти вибрав!

Приїхали додому, заперли коні, дали їм їсти. А завтра мають їхати сватати дівчат. Найменший брат заходи вночі до свого коня, а той каже йому:

— Ми поїдем, але може статися, що ви живими від тої баби не вернетеся, бо та баба — чарівниця.

Послухав це найменший брат і нічого не сказав братам. Рано зібралися вони і поїхали в дорогу. Приїхали до тої баби, і каже кінь хлопцеви:

— Як скаже баба, щоб завести нас у конюшню, — не погоджуйся. Скажи, що коні надворі будуть ночувати.

Прив’язали вони коней до плоту, а баба вийшла та й каже:

— Заводьте коней у конюшню.

— Най вони тут будуть, — сказали хлопці і оставили коней надворі. Зайшли до хати, поговорили з дівчатами — і дівчата погодилися вийти за них. А баба була незгідна, але не показувала того. Каже їм:

— Переночуйте у нас, а рано встанете та й поїдете додому. І скажете татови, що погоджуєтеся ви і погоджуються дівчата. То й зіграєм свадьбу.

Дає їм баба кімнату. А там — сорок вісім койок: для двадцяти штирьох дівчат і двадцяти штирьох хлопців. Вийшов хлопець і розказав коневи, як баба їх укладає. А кінь йому:

— Як будете лягати спати, то скажи дівчатам, що у вас є такий обряд — мінятися одежею. Дівчата най вашу одежу вберуть, а ви — одежу з дівчат. Баба вночі хоче зарубати вас, то вона зарубає своїх дочок. А як баба вийде — буди братів і тікайте, щоб ви встигли добігти до границі. Бо як не встигнете, то баба всіх вас зарубає.

Зайшов він у хату, де збиралися ночувати хлопці і дівчата, й каже:

— У нас такий звичай: як сватаються, то міняються одежею. Помінялися вони одежею. А баба того не знала. Полягали і всі заснули, лиш найменший брат не спав. А баба приходи з ножем і дивиться, на котрій койці хлопець. Де хлопці, там і рубає. І порубала всіх своїх дівчат, бо вони були в чоловічій одежі. Хлопець усе це бачив і, як баба забралася, збудив своїх братів.

— Хлопці, тікаймо!

Вийшли вони, сіли на коней і почали тікати, але ще не знають, чого тікають. Питають вони дорогою свого найменшого брата, і той розказав їм усе.

Приїхали хлопці додому і розказують старому: -...От що ми пацили! А найменший син каже:

— Не будемо більше мучити тата. Хто де найде собі дівчину, там най і жениться.

І розійшлися вони в різні боки.

Найменший сів верхи на свого коня й поїхав. Кінь каже йому:

— Їхати нам дуже довго. Краще будемо летіти.

І полетіли вони попід хмари. Летять, дивиться хлопець надолину, а на землі щось блищить, як сонце. Спустився він з конем на землю, а там лежить золота кінська підкова. Питає він коня:

— Брати цю підкову?

— Як озмеш — біда і як не озмеш — біда. Бери!

Взяв він ту підкову, і полетіли далі. Побачив він знов, що на землі якесь чудо блищить. Спустилися — а то платок золотий. Питає він коня, чи брати. А кінь йому:

— Озмеш — погано буде і не озмеш — погано буде. Бери! Взяли вони той платок і полетіли далі. Летять, і знов забачив він щось на землі. Спустилися — а то золоте пір’я з птахи.

— Брати чи не брати? — питає він коня.

— І так погано буде, і так погано. Бери! — каже кінь. Взяли вони то перо і полетіли.

Попали вони до одного царя. А в того царя не було жінки, лиш дочка. А хлопець був красивий, не схожий на мужика, а на царевого сина.

— Як ти попав до мене? — питає цар.

А той каже, що він — бідний хлопець і шукає, де б наймитися на роботу. А цар йому:

— Мені треба конюха. Як хочеш, то можеш стати в мене на цю роботу.

Став він у царя конюхом. А був він хлопець дуже старанний. Як став робити конюхом, то й свого коня поставив коло царських коней. А то перо почепив на стіну коло свого коня. Царська дочка побачила то перо і каже цареви:

— Тату, у нашого конюха коло коня золоте перо, таке гарне! А цар каже хлопцеви:

— Як собі хочеш, а мені ту птаху найди, що ото з неї перо. Хлопець іде до коня і каже, що цар йому такий приказ дав. А кінь

і каже:

— Я ж тобі казав, що від того пера погано буде. Ну що ж, дістанем ту птаху. Вона в тої баби, що зарубала двадцять чотири дочки. Озмем ми птаху, але треба, щоб ти слухав, що я скажу. Птаха у неї в золотій клітці, і та клітка така гарна, як і птаха. Але не бери птаху з кліткою: птаху бери, а клітку не бери, бо як озмеш з кліткою, то птаха буде кричати, і тебе піймуть.

Та й поїхали вони до баби. Добралися вночі до птахи, і взяв хлопець птаху без клітки.

Цар дуже любив його, а як приніс він ту птаху, то ще більше полюбив. Забрав його від коней і зробив своїм помічником. А він узяв золоту підкову та й почепив коло свого коня. Дівчина заглянула, побачила ту підкову та й каже цареви:

— Тату, а він золоту підкову почепив на стіну коло коня. Цар кличе хлопця й питає:

— Що то за підкова в тебе?

— Я найшов, — каже хлопець.

— Як ти найшов підкову, то найди мені й того коня, що підкову загубив.

Пішов він до коня та й розказує йому, який приказ дав цар. А кінь каже:

— Добре. Той кінь тоже в баби. Знов треба йти до неї. Але бери коня без вуздечки, бо як піймеш з вуздечкою, то кінь буде кричати і баба тебе пійме.

Поїхали вони до баби. Зліз хлопець з коня, і кінь сказав йому, де знаходиться золотий кінь. Пішов він потихеньку і зняв з коня вуздечку. Взяв коня, та й поїхали вони до царя. Ще більше полюбив його цар. А він узяв та й почепив коло коня золотий шалок. Дівчина побачила і знов розказала цареви:

— Тату, він почепив у конюшні коло свого коня золотий шалок. Викликає його цар і каже:

— Привези мені ту жінку, що з неї упав золотий шалок. Сказав хлопець про це коневи, а кінь йому:

— Та це ж нам треба ту саму бабу привести. Як послухаєш мене, то приведем і бабу, а як не послухаєш — живий відти не вернешся.

Поїхали до баби. Кінь йому каже:

— Іди до неї в хату. Вона тепер спить. У неї така зараз пора, що вона зовсім не чує: вона спить, і коло неї дві лампи — їдна в ногах, а друга в головах. Ти поміняй ті лампи місцями, і вона зробиться наполовину вмерша. Тоді бери її на плечі, неси до мене і поїдем.

Він так і зробив: поклав бабу на коня і повіз до царя. А чаклунка була красива, і цар зразу полюбив її. Пробудилася вона в царя і пізнала хлопця. Це через него зарубала вона своїх двадцять чотири дочки! Це він украв птаху! Це він украв коня! А тепер і її привіз сюди.

Каже цар чаклунці:

— У мене нема жінки, а в тебе — чоловіка. Граєм свадьбу!

— До свадьби ще далеко, — каже чаклунка. — Скажи цему хлопцеви, хай іде до Чорного моря і приведе морського коня.

Цар викликає його і каже:

— Не раз ти вже слухав мене і багато зробив. То йди ще до Чорного моря і приведи морського коня.

Пішов він до коня та й каже йому, який приказ дав цар. А кінь йому:

— Іди до царя і скажи, най він дасть десять шкір з буйволів і десять пудів смоли.

Цареви це легше всього було зробити, і він дав йому шкіри й смолу. Поїхали вони до моря, а кінь і каже:

— Стели на мене їдну шкіру. Розтопи пуд смоли і змасти ту шкіру. І зроби так з усіма десятьма шкірами. Клади на мене їдну за другою десять змащених смолою шкір, а сам сховайся, щоб тебе не було видко, бо морський кінь тебе знищить.

Хлопець сховався. Його кінь заіржав, а морський кінь то вчув. І розсердився, і зразу вийшов з моря, і зачав коня кусати. Як ухопи, так і набере смоли в рот і заклеїть собі зуби. А його кінь його тим часом б’є та й б’є. До того збив морського коня, що той здався і мусив іти, куди хлопців кінь скаже.

Кінь кликнув хлопця, той скинув з него шкіри й смолу, і їдуть вони до царя. А морський кінь каже:

— Подивися назад. Що ти бачиш? Хлопець оглянувся і крикнув:

— Чорна хмара доганяє нас! Морський кінь каже:

— То не хмара, то коні. Будем скоріше бігти, щоб вони не догнали нас у дорозі. Хай доганяють, як ми будем на місці.

І скапали вони до царя. А хлопець і каже цареви:

— Давайте скоро робітників і ліс, щоб зробити обору, бо там сила коней біжить.

Поки морські коні прибігли, обора була готова. Коні забігли, і їх там закрили. Як побачив цар стілко коней, то сказав чаклунці, яка виглядала, як гарна жінка:

— Треба дати йому за це звання міністра. А вона:

— Він хороший, але треба, щоб він скупався в кінському молоці, то буде ще май красивий.

Надоїли вони котел молока, скип’ятили його, і цар каже хлопцеви:

— Треба, щоб ти скупався в цему молоці, то будеш дуже красивий. Пішов хлопець до коня і каже:

— Біда! Варять молоко і кажуть, щоб я в киплячому молоці скупався.

А кінь йому:

— Як усе буде готове, то ти скажи, щоб покликали твого коня, хай він побачи твою смерть.

Коли він роздягся і приготувався скакати в молоко, то сказав:

— Я вже бачу, що маю тут умерти. Покличте того коня, най він побачи мою смерть.

І цар звелів привести коня. Хлопець скочив у котел, а кінь тим моментом подув, і молоко охололо. Викупався він в ньому і вийшов з котла ще красивіший, як був. А баба-чаклунка побачила це діло і веліла знов гріти молоко. «Як викупаюся в молоці, — думала вона, — то вийду молода і дуже гарна». Молоко закипіло, а вона як скочила в него, то лиш кости від неї лишилися. Каже цар до хлопця:

— Як твій кінь таку силу має, то прив’яжи його коло котла, най і я покупаюся.

Він думав, що кінь і його вирятує. Почали знов гріти молоко. Як закипіло воно, цар наказав:

— Приведи коня.

А хлопець пішов до коня та й каже:

— Ти дивися, щоб ти не рятував його. Він нас так багато мучив, що не варто його рятувати. Най пропадає.

Цар скочив у котел — і все! Лиш кости з него лишилися. А хлопець оженився на його дочці і став царем. Та й зробили таке весілля, що ні до того такого не було, ні відтоді не було. Просив він і мене на весілля, і грала музика п’ять день.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Вашківці, Сокирянського району, Чернівецької області
30 березня 1979 року
Оповідач: Скаженюк Дьордій Степанович (1907)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.