Українські народні казки

Як пси Іванови в пригоді стали

Українська народна казка Буковини

Жила бідна вдова, мала сина. Жили вони бідно. Коли син підріс, сказав:

— Мамо, я піду на полювання і, може, щось уб’ю.

— Іди, синку, — каже мама.

Взяв він на плече рушницю і пішов блукати лісом.

Ішов він, ішов і не здибав ніякої дичини. Дивиться, а напроти него біжить пес. «Ну, — думає — уб’ю хоть цего пса». А пес дивиться на него жалісливими очима та й каже:

— Не вбивай мене, добрий хлопче. Я стану тобі у великій пригоді. Я — Сильний пес.

І він не вбив його, узяв з собою. Ідуть вони та йдуть. Дивиться він, а напроти йде ще їден пес. «Ну, — думає, — уб’ю цего пса». А той каже:

— Не вбивай мене, добрий хлопче. Я стану тобі у великій пригоді. Я — Прудкий пес.

— Добре, — каже, — йди зі мною.

Іде він з двома псами і здибає третього. «Ну, — думає, — вб’ю хоть цего». Він лиш подумав це, а пес йому каже:

— Не вбивай мене, добрий хлопче, я — Чуткий пес. Стану тобі у великій пригоді.

Узяв він з собою і того третього пса.

Ідуть вони, йдуть, а пси вже захтіли їсти. Дивиться хлопець, а на дереві, на самім вершку, сидить ворона. «Ну, — думає, — вб’ю псам хоть цю ворону». Він лиш це подумав, а ворона: «Кар!» — та й каже:

— Не вбивай мене, хлопче. Я стану тобі у великій пригоді. Я буду з вами товаришувати.

— Ну, най буде, — сказав він і не вбив ворони.

Йде він лісом з трьома псами, а за ними летить ворона. Йшли вони, йшли, і настала ніч. Здало би ся десь і переночувати. Дивиться він, а на полянці стоїть хатка. Старенька така. Зайшли вони в ту хатку, а там нікого не було. І вони вирішили там переночувати.

А в тій хатці жив змій. Прилетів він і побачив, що в його хатці є хлопець з псами. Хлопець спав, а змій ті всі пси позабирав і замкнув на дванадцять замків.

Пробудився він, дивиться, а псів нема. А змій каже:

— Ну, хлопче, тепер я тебе з’їм. А він йому:

— Не їж мене, дозволь, най я вилізу на дуба та перед смертю заграю на сопілці.

І змій дозволив. Хлопець виліз на дуба і почав грати. А пес Чуткий почув це і каже до Сильного:

— Ти чуєш, як наш хазяїн на сопілку грає?

— Трошки чую.

А той Сильний був глухий. Сидять пси замкнені, а ворона дивиться до них у віконце. Та й кажуть пси до ворони:

— Ти високо сидиш, далеко бачиш, узнай, як там з нашим хазяїном. Ворона полетіла, дивиться, а він сидить на дереві і грає на сопілку.

Та й каже ворона:

— Яка біда тобі грозить, добрий хлопче?

— Хоче змій мене з’їсти. Та й граю я перед смертю на сопілку. Може, мої приятелі визволять мене з цеї біди.

А вона каже:

— Твої пси замкнуті на дванадцять замків. Просися в змія, як можеш.

Ворона полетіла, а він грає на сопілку та й кричить:

— Сильний, Прудкий, Чуткий! Не дайте душі пропасти!

Ворона прилетіла до псів, а вони питають:

— Ну що?

— Біда, — каже, — нашого хазяїна хоче змій з’їсти.

Чує Чуткий, хазяїн кричить: «Сильний, Чуткий, Прудкий! Не дайте душі пропасти!» Чуткий почув перший та й питає Сильного:

— Ти чуєш, хазяїн наш кричить? Каже Сильний:

— Чую. Трошки чую.

— Треба йому допомогти, — каже Прудкий. — Ти, Сильний, ламай двері, а я буду швидко бігти.

Сильний як уперся, та зламав три замки в трьох дверях. Ворона побачила то, каркнула та й полетіла. Та й каже:

— Просися, Іване, як можеш, бо вже Сильний троє дверей зламав. Та й полетіла знов до псів. А змій каже:

— Ну що? Злазь, най я тебе вже з’їм. А він йому:

— Чекай, най я ще трохи пограю. Грає він та й грає. Та й знов кричить:

— Сильний, Чуткий, Прудкий, не дайте душі пропасти! А Чуткий каже до Сильного:

— Ти чуєш, знов наш хазяїн кричить?

— Трошки чую.

І як уперся в двері Сильний, то зразу шестеро дверей зламав. А ворона «Кар!» на дереві та й знов полетіла до Івана. Та каже:

— Іване, просися, як можеш, бо твої пси ще шестеро дверей зламали.

Та й полетіла. А змій знов каже:

— Ну що, Іване? Пора вже злазити — я вже хочу їсти.

— Най я ще богу помолюся, — каже Іван.

— Ну молися, але скоро.

Іван молиться, молиться та й кричить:

— Сильний, Чуткий, Прудкий, не дайте душі пропасти! А Чуткий каже Сильному:

— Ти чуєш? Знов наш хазяїн кричить. А той каже:

— Добре вже чую.

Та й вперся, та й проломив усі двері. Та й побігли всі пси.

А тим часом змій кричить до Івана:

— Злазь, бо я вже геть їсти захотів! А ворона прилетіла та й каже:

— Іване, просися — не просися, а вже твої пси зірвали всі замки. Прудкий прибіг швидше за всіх псів. А за ним Сильний і Чуткий.

Прибігли, напали на змія і розірвали його на дрібні шматки.

Отак пси стали Іванови у великій пригоді. Після того він і не розлучався з ними.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Василівці, Сокирянського району, Чернівецької області
14 серпня 1985 року
Оповідач: Мельник Єлена Матвіївна (1904 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.