Як піп і дяк ворожбитами були

Українська народна казка Гуцульщини

В селі запав голод, раз нема що їсти. Піп з дяком ідуть до церкви — нема приходу *. Хто вмирає, піп ховає задурно, бо ні в кого нема чим платить. Люди з села тікають, бо нема що їсти. Пішов дяк до попа радитися, як би роздобути хліба. Піп каже:

— Я ще маю муки на два рази зварити, і все. А дяк каже:

— А я вже день голодний сиджу.

А в селі був один багач. Він голоду не відчував. Ішов дяк дорогою і повернув до того багача. Багач прийняв дяка доброю їдою, та ще дав і випити. Подякував дяк, а багач водить його дивитися, яка в него господарка. А там коні, бики, корови, телиці. А в хоромах на лавицях повно зерна в міхах.

Прийшов дяк до попа і каже:

— Отче, в того Панаса повно збіжжя в хоромах, а в коморі іди різної. Він не відчуває голоду. Ви знаєте, що я надумав? Я цего вечора вкраду в него воли, заведу їх у ліс і там прив’яжу. А ви будете вгадувати по святій книжці, де вони. Я пішлю до вас Панаса, скажу, що ви святий чоловік і знаєте, де що в селі пропадає.

Так вони й договорилися.

Дяк пішов уночі до Панаса, вкрав воли, взяв ще в’язку сіна і завів воли в рипу * серед лісу. І там їх прив’язав. А сам повернув додому. А на другий день він ніби їде в місто. Та й чує коло Панаса ґвалт. Коло хати в Панаса шандарі. А дяк підійшов та й каже:

— Слава Йсусу Христу!

— Навіки слава богу.

— Що є, ґаздо Фанасій?

— Що буду вам казати, дяче? Горе в мене сталося.

— Та що таке? Кажіть.

— Біда, — каже, — вкрали в мене вночі воли.

— Це велике горе, Фанасію, — каже дяк. — Але ви знаєте що? Я піду до попа. В него є святі книги. Може, він відгадає, може, відчитає, і ваші воли знайдуться.

— Ох, якби він міг це відгадати. Я би це задурно не хотів. Ходіть, дяче, до хати. Щось поснідаємо та й обговоримо цю справу.

Зайшли в хату.

— Давай, — каже, — жінко, щось їсти та й випити. Каже дяк, що отець духовний може найти нам воли.

Поснідали вони, і каже дяк:

— Я іду до попа. А Панас каже:

— Поговоріть з ним, бо я з ним не знайомий добре. Спитайте, чи схоче він відгадати. І від него вертайтеся до мене, аби я знав, як є.

Дяк пішов до попа, поговорив і приходить назад до Панаса.

— Отець духовний сказав, що згідний. А що маєте дати? Казав отець, що треба дати фіру збіжжя і дві бочки солонини. І будуть воли.

Сказав багач:

— Даю дві бочки солонини і даю віз зерна, аби лиш коні потягнули. Але щоб були мені воли коло хати.

І сказав дяк:

— Як будете йти завтра до попа, то беріть з собою честь — два рази по два хліби і по куску солонини. Він має то покласти на книжку, як буде ворожити.

(А вони хочуть, аби вже попоїли).

Панас узяв у мішок хліби й солонину та й іде до попа. А дяк уночі погодував бики та й теж прийшов до попа. Панас вклонився, поцілував попови руку, кладе на стіл «честь», а дяк сидить збоку і дивиться. Каже Панас:

— Отче духовний, відгадайте, будьте ласка, де мої волики. Я вже їх три дні не бачив.

— А я знаю, що його робити? — каже піп.

Але дяк «допоміг» Панасови, і піп починає ворожити. І питає:

— А ви знаєте, Панасе, що маєте дати, як я відгадаю?

— Знаю. Фіру збіжжя і дві бочки солонини. Піп ворожить.

— Кладіть, — каже, — на цю книжку хліб і сало. І буду вам вгадувати.

Та обертає він книжку, читає щось, шукає якісь букви, цифри, сюди, туди. Та піднімає голову й каже:

— Ану тихо, тихо, вже є один віл! А Панас каже:

— Слава тобі, Господи!

Зачав піп шукати далі в книжці та й каже:

— Вже є й другий. Вже обидва ваші воли є. Ви, дяче, йдіть почерез ту гору, почерез ту долину. Там є рипа, і там ті воли стоять. Беріть, дяче, з собою Панаса, беріть сіна і їсти, бо то далеко. Та беріть ті воли і приводьте.

Прийшов Панас додому, нагодував, напоїв дяка. Та взяв на плечі в’язку сіна, і пішли вони за волами. Дяк водить Панаса, водить, і вивів на одну гору. Чують, віл зарикав. Сказав Панас:

— Чуєте? Десь тут є мої воли.

Привів дяк Панаса з гори в долину, дивиться Панас, а його воли стоять, прив’язані до дерева. Панас їх обійняв, обцілував і повів додому. Та ще раз нагодував дяка, і дяк радий пішов, несучи їжу й додому. А через два дні привіз Панас попови те, що приобіцяв — фіру зерна і дві бочки солонини. І поїхав Панас додому, а піп з дяком все це поділили.

Приходить дяк до попа, а піп каже:

— Це ліпший прихід, ніж правити в церкві.

— Але ви сидите та спите собі в хаті, — каже дяк, — а я мушу вночі йти красти.

За якийсь час приходить у село військо. Зайшли два вояки в ґміну і питаються, де тут живуть піп та й дяк.

— У нашім селі живуть.

— Ану приведіть їх сюди. Привели їх обох. Каже вояк:

— Нас прислав цар. Ви є славні ворожбити. У царя пропала каса з грішми. Треба відворожити, де та каса.

Піп і дяк відказуються:

— Ми не йдемо, бо ми нічого не знаємо. Вояк сказав:

— Якщо ви не йдете, то ми витягнемо меч, і ваші голови полетять з плеч.

Вони впудилися, і їх повезли до царя.

Цар стрічав їх на брамі. Усі слуги напудилися, що прийшли такі славні ворожбити. Цар узяв їх у кімнату, нагодував і сказав:

— Ви маєте мені вгадати, де є каса, що пропала з мої столиці. Сказав дяк:

— Дайте нам кімнату до намислення. Аби ми там могли собі ворожити.

— Коли ви мені скажете, де вкрадена в мене каса? — спитав цар. Піп напудився і нічого не сказав, а дяк каже:

— До трьох день. Третьої днини будете знати, хто вкрав вашу касу.

Ті, що вкрали гроші, були в царя на подвір’ю. Це слуги. Завиділи ті злодії ворожбитів і загризлися. Водно думають, говорять, радяться. «Біда буде».

А піп і дяк сидять у своїй кімнаті. Цар дав їм туди їсти й випити. Каже піп до дяка:

— Що ти наробив! Ти знаєш, хто гроші взяв? Тепер нам шиї врубають.

Рано приходить цар.

— Ну що, вгадали?

— Ні, — каже дяк, — ми лиш тілько розбираєм справу. На другий день рано цар знов приходить.

— Відгадали?

— Ні. Ми вам скажемо завтра рано, так, як ми казали.

А ті злодії слухають у них під вікном кожного вечора. На третю ніч кличуть піп і дяк царя і кажуть:

— Вельмишановний царю! Цю ніч ми будемо все рішати з вашою касою. Дайте нам горівки. Три літрові фляшки мені, а три попови. І рано будете знати результат.

Цар сказав занести їм ту горівку і пішов собі. Принесли горівку. А піп каже:

— Що ти, дяче, наробив?! Через тебе й я йду марне світа. А дяк сказав:

— Перед смертю нап’юся, щоб я був п’яний і не чув, як будуть рано рубати мені шию. І ви пийте, попе.

А злодії якраз підійшли під вікно. Слухають, що ті будуть казати. Сказав дяк:

— Дай Боже, отче, бо вже один є!

Та й випив склянку горівки. А злодії під вікном це чують, і каже один злодій другому:

— Чуєш, уже за одного вгадав.

Дяк випив ще одну склянку та й каже:

— Дай Боже, отче, бо вже й другий є.

А злодій каже другому злодієви під вікном:

— Чуєш, вже й за другого вгадав.

А як дяк випив сім склянок горівки, так сказав:

— Уже сім! Все!

А злодії під вікном кажуть:

— Нас сім крало, і він за сім угадав. Завтра буде нам біда. А дяк повалився, бо вже був непритомний.

Усі сім злодіїв ідуть у хату. До попа й дяка. І кажуть їм:

— Ви є сильні ворожбити. Платимо вам великі гроші, лиш би цар про нас не знав. Ми касу загребли на полі в купі гною.

І заплатили вони «ворожбитам» великі гроші, аби піп з дяком не виповіли, що це вони вкрали. І пішли злодії, а піп і дяк з радости до днини пили.

Рано приходить цар:

— Найшли гроші?

— Найшли, — каже, — там серед поля є купа гною і в ній ваші гроші.

Збирається цар, бере з собою слуг, ідуть у поле і находять ту касу з грішми. І пише цар ворожбитам документ, що вони найсильніші ворожбити в цілій державі. І дає такий документ попови, і дає дякови. І заплатив їм, і відправив їх додому.

Приїхали вони додому, і сказав піп до дяка:

— Я вже більше ворожити не хочу. Добре, що моя шия ціла лишилася.

І виїхав піп з того села, щоб і не знав ніхто, де він є.

* Прихі́д — тут: дохід.

* Ри́па — яр.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Село Старі Кути, Косівського району, Івано-Франківської області
8 квітня 1984 року
Оповідач: Федюк Ярослав Федорович (1920 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.