Як п’яниця лікарем став
Українська народна казка Покуття

Колись у давнину жив оден чоловік, який мав добре господарство, і коней, і худобу мав, але був сильний пияк. Він не мав коли займатися господарством, а більше перебував у корчмі або спав. А жінка і худобу доглядала, і мусила ще й його обходити. А він прийде з корчми, наб’є добре жінку, та ще й примушує її, щоб вона з него мухи обгонила, коли він лягав у саду спати.

Жінці це вже дуже надоїло і думає вона: «Аби хоть хтось оден найшовся такий, щоб його добре вибив, би він знав, що то значить бук. Це би було для мене велике задоволення».

А в царя була одна-єдина дочка, яку він дуже любив. Дівчина вже доросла була. Цар готував її до того, що вона вже заміж мала виходити. Та й їла вона рибу, і кістка стала їй поперек горла. Зробився нарив, вона сильно захворіла. Ні їсти, ні спати не могла, ні сяк, ні так. Велике нещастя було. Поз’їхались усякі лікарі, і не було такого лікаря, який би міг вилікувати її без того, щоб робити операцію. А як вибирати з горла кістку, то треба різати, а потім буде ґандж, шия не буде чиста. І вона не погоджувалася на операцію, бо це буде для вроди нефайно.

Лікарі сказали, щоби цар післав своїх довірених людей селами, щоби пошукали знахарів, примівників, які би їй примовили. А примівники почули про це і затаїлися. На таке діло ніхто не хотів іти, бо це не то що страх зілляти, та й траснуло там оливо, та й чи помогло, чи не помогло, а примівник своє зробив. А тут треба було діло зробити, і примівники боялися йти до царя.

А цар сказав, що котрий знахар добре зробить це діло, то велику нагороду йому дасть, аж до того, що міністром його зробить. Аби лиш дочку врятувати від нещастя.

Ну та й два такі післанці ходили селами. Приходять вони в одно село і якраз у той час попадають, коли отой п’яниця, що ми перше про него говорили, прийшов п’яний з корчми, набив добре жінку і примусив її з него галузкою мух обгонити, щоб його не кусали, коли він буде на лавці спати. Жінка заплакала і думає: «Боже, якби найшовся такий чоловік, аби тебе хоть раз набив!»

П’яниця заснув, жінка лиш до хати зайшла, а тут заходять ті два царські післанці. Привиталися та й питають:

— Слухайте, ґаздинько, ви не знаєте у вашім селі такого знахаря, який би міг примовити слабій людині?

А жінка довго не думала та й каже:

— Ви знаєте, мій чоловік це може зробити. Я вам це гарантую. Але він зразу буде відмовлятися, буде казати: «Я не можу, я не знаю». То його треба трошки вибити. Аби він вчув і зрозумів, що біда, і він буде лікувати.

А ці так задоволилися і питають:

— А де він?

— А там у саду, — каже, — спить. П’яний прийшов. Може, він і не схоче з вами говорити.

— Нічого, ми, — каже, — найдем до него підхід. Приходять вони до него й будять. Той піднявся.

— Слухайте, лікарю, ви можете таке й таке зробити? Цей перший раз у житті вчув, що його лікарем називають, і дуже здивувався.

— Та де! Я в життю таке не робив і не знаю.

— Ну що ви, — кажуть, — там же вам добре заплатять. Ми вам розкажем історію, а ви подумайте. У царя заслабла дочка, вона їла рибу, і кісточка стала їй у горлі. Мусите так примовити, щоб та кісточка вискочила.

— Та де! Та куди?! Що ви на мене таке валите? Я нічого не знаю... А ті подумали: «Жінка правильно говорила, треба його вибити». Та його по голові, та його по плечах, б’ють його, що аж порохи летять. А той під їх кулаками думає: «І так біда, й так біда. Вони ще вб’ють мене». Та й каже:

— Чекайте, я буду лікувати. Я обдумався!

— От і добре, пане лікарю. А тепер збирайтеся в дорогу. У нас є й кінь під вас. Зараз поїдете з нами.

Посідали вони втрьох на коні й поїхали до царя. Коли приїхали, цар був дуже задоволений, що привели лікаря. І питає:

— Ну що, лікарю, будете лікувати мою дочку?

— Буду, — каже.

— То ходім до неї та й починайте.

А він уздрів, що біда, та й знов каже:

— Ви знаєте, я не можу це робити. То я казав, бо ще був трохи п’яний, я добре не знав, що треба казати й що робити.

Цар каже:

— Кого ж ви привели мені? Ви говорили, що привели лікаря, а він відмовляється.

— Царю найясніший, ви його дайте нам, ми з ним поговоримо, він зараз буде лікувати.

Завели його у якусь кімнату і далі б’ють. А він думає: «Як далі так будуть бити, то хіба я витримаю?» Та й каже:

— Буду лікувати.

— То так треба було й цареви казати. Приходять вони знов до царя. Цар знов питає:

— Ну що, будете лікувати?

— Буду, — каже він.

— То так би й зразу казали. Кажіть, що вам треба, яких ліків, якого зілля. Чи, може, ви щось інше знаєте?

А той думає: «І так, і так мене чекає одно. Вижу, що маю тут умирати. То най хоть перед смертю ще раз нап’юся добре».

— Дайте мені, — каже, — літер, а то й більше горівки і добру закуску, і ведіть до слабої.

Коли вони його вели до слабої, за ним усі лікарі йшли, хотіли подивитися, як то буде діло йти, що він буде робити. А він каже:

— Ні! Коли ви лікували, я не дивився, і коли я буду лікувати, ви не будете дивитися. Дайте мені ключ, і я закриваюся зсередини.

А вони кажуть:

— Та нащо закривати? Раз ви забороняєте, то ми й так не будемо йти дивитися.

Пішов він до того кабінету, де лежала хвора царева дочка, поставив собі посередині стіл, поставив горівку, закуску. І навіть уваги не звертає, що там хвора лежить. А вона не розуміла, що це. Це сільський лікар, може, він якусь примівку знає, може, щось таке придумав, що вона буде здорова? І дивиться вона на все, що він робить. А він випив ту горівку до половини і почав п’яніти, почав по тій кімнаті танцювати і всіляко скакати. І потроху допивав ту горівку. А як випив решту, то був уже такий п’яний, що вже й пам’яти не мав.

І почав він всіляко співати, танцювати, і до того дійшло, що він розібрався майже догола. І дівчині стало якось незручно, соромно.. І дуже смішно їй було. Вона засміялася і хотіла вже відти тікати, але тут прорвався їй той нарив у горлі. І вона кашельнула, і кістка вилетіла. Вона вискочила до другої кімнати, і та кістка була вже у неї в руці. Питають її:

— Ну як?

Та й їй незручно було розказувати, що він напився та ще й розібрався догола й танцював. Що вона скаже? Лиш сказала, що кістка вискочила.

А він так там і заснув, і до него ніхто не навертався, поки він не проспався. А коли прокинувся, слабої вже там не було. Думає він: «Я ще живий. Що ж тепер робити?» І тут хтось постукав у двері. Він каже:

— Увійдіть.

Зайшли і звертаються до него «лікар» і на «ви».

— Слухайте, пане лікарю, на вас сніданок жде, ходіть. Ви щось довго спите.

«О, — думає він, — якщо ви до мене так звертаєтеся, то ніби все кінчається добре». Пішов він, підхмелився добре, і тоді кажуть йому:

— Ви зробили велике діло, дочка вже сама випила чаю теплого. Вона вже себе прекрасно почуває.

А йому й не снилося, що він вилікував цареву дочку.

А ті всі лікарі, що там були, мали свій госпіталь, і було в тому госпіталі багато людей, які дуже зажиріли, не могли вже й ходити. І вони хотіли таких ліків, щоб їх з тіла збили. І лікарі не могли нічого придумати, бо в тих був сильний апетит і вони там здорово їли. Там набралося коло тридцяти таких жінок, що не могли їм лікарі ніякої ради дати.

І тоді звертаються вони до цего «лікаря»:

— А ви можете таких людей вилікувати? А він подумав, подумав і говорить:

— Можу. Але тут уже нам треба укласти договір. Від кожної хворої мені треба заплатити таку й таку суму.

А лікарі думають: «То хіба ми будем платити? То ж вони будуть платити». Та й погодилися на ту платню.

А звістка, що він вилікував цареву дочку, уже, як на крилах, облетіла все місто. Уже всі знали, що він зробив таке велике діло. І ті гладкі жінки ввірили, що як прийде такий сильний лікар, то зразу їх вилікує. Він сказав:

— Ведіть мене до них, я на них подивлюся і буду їх лікувати. Вони його привезли туди і сказали тим жінкам:

— Приїхав до вас лікар і зараз буде з вами говорити. А він знов наказав:

— Нікого сюди не пускайте. Лиш тіко слабі най будуть, і я буду з ними говорити. І з ними проведу лекцію.

І він сказав їм так:

— Слухайте, вас є тридцять жінок. Ви всі дуже гладкі і тяжкі, і треба з вами зробити так. Котрась серед вас є найгірша, що вже зовсім не годна сама підніматися. Треба добре напалити піч, її туди всунути і піч замастити. І як вона там спечеться, так, щоб м’ясо бів кісточок повідходило, тим м’ясом усіх двадцять дев’ять нагодувати, і після того всі ви будете нормальні женщини. Та й питає він:

— То котра з вас найгірше себе почуває? Треба, щоб ви самі вибрали найгіршу.

І до котрої він не звернувся, кожна казала:

— Ви знаєте, я себе прекрасно почуваю.

Він до другої — те саме, «прекрасно», і так усі сказали. Тоді він каже:

— Як ви себе прекрасно почуваєте, то звільніть кімнату і йдіть собі. Ви вже, — каже, — здорові.

Ті виходять, а лікарі кажуть:

— Ви куди?

— Ми вже здорові, ми прекрасно себе почуваєм, — кажуть.

А лікарі думають: «Як він за годину їх усіх вилікував? Кожна виходить і каже, що прекрасно себе почуває. Ми їх місяцями лікували і нічого не могли зробити».

Так він їх обхитрував, і від кожної хворої йому заплатили. І коли він приїхав додому, то вже знав, що таке бук, і більше жінку не бив. І вже з жінкою ліпше жив. Отака була історія.