Українські народні казки

Як рибка хлопцеви допомогла

Українська народна казка Бойківщини

Був у селі бідний чоловік, і не мали вони з жінкою з чого жити. Мали одного сина, ще малого. Ходив батько і ловив рибу. Продавав, купував харчі, і так жили. Але батько помер, і лишився хлопець з мамою. Пішов на річку дивитися і так робити, як його батько робив — пішов ловити рибу. Ловить він, та й раз не йде йому, другий раз не йде, третій раз нічого. Став він і заплакав. Закинув сіть четвертий раз — витягає рибку. Витягає, а рибка каже йому:

— Пусти мене. Я дам тобі таке, що ти не будеш рибу ловити і будеш добре жити. Ти лише подумаєш, що хочеш, і все будеш мати. Пусти мене.

Він так і зробив — пустив рибку. Прийшов додому і каже мамі:

— Мамо, я зробив так і так. Зловив рибку, рибка сказала, аби я її пустив. Я й пустив. Тепер думаймо, що нам треба, і рибка нам дасть.

А мама каже:

— Та коби, синку, галамбець був, то сіли б ми та попоїли. Подивилися вони — є галамбець на столі. Попоїли вони та ще й на вечір мали. А ввечір мама каже:

— Ану, скажи, синку, аби були пироги. Є пироги! А на другий день мама каже:

— Ану, скажи, синку, аби м’ясо було.

Та й що ліпше, та й що ліпше, та й що ліпше — все ліпшого хочуть. Та й мають всього в достатку. Що люблять, тото й мають.

А хлопець ще малий, ходить до школи. Діти санкуються санками, то й він санкується. Діти з гори женуть, а він їде рівною дорогою, бо попросив рибку, аби його санки так ішли по рівному, як їхні згори. І санки так ішли, що він аж підскакував на них.

А дочка короля то побачила, плескала в долоні і сміялася, що він так підскакує і буде падати. Він розсердився на неї і побажав їй, щоб вона завагітніла. Так потім і сталося, як він сказав. Зачала вона вагітніти. Батько притис її:

— Розказуй, як це сталося, відки це?

А вона каже, що не знає. Батько її просив, уговорював:

— Нічого тобі за то не буде. Я тобі все дарую, лише скажи, хто, аби я знав, котрий тато дитини.

А вона далі каже, що нічого не свідома, нічого не знає. Тоді король оголосив: аби ся признав той, хто це зробив. Король й тому дарує. Але ніхто ся не признав, бо такого не було. Тоді король зібрав молодих хлопців. Їх багато. А та дитина, тої королівни син, уже був величенький і сидів на ґанку. Привели до него усіх тих хлопців, і на кого дитина скаже «тато», того й зроблять татом. Хлопці оден за другим переходять, а дитина мовчить. А як той, що йому рибка допомагала, переходив, дитина сплескала в долоні та й каже:

— Тато! Тато!

Взяли його до королівського саду, вбрали та й питають:

— Що ти за єден? Він признався:

— Я такого й такого рибака син. Може, мій тато до вас рибу приносив.

— Ага, ти бідний чоловік.

Оженився він з королівною, але батько побудував їм хати збоку, та й сидять вони з жінкою у тій хаті. Їсти мають що, вбрати мають що. Лише подумав — та й тото все є.

А королі, як то й нині є, нападали єден на другого, і видали війну цему королеви. Зачалася війна, а зять каже:

— Жінко, іди кажи татови, що й я би пішов на війну.

Сказала вона королеви, а той собі подумав: «Най іде. Може, вб’ють його та й не буде».

Пішов він. Дали йому найпущого коня. Все військо на конях жене, а він каже:

— Ге, аби я не лишився всіх.

Рибка так і зробила, що він жене, не лишається. Приходить на пляц того бою. Військо починає бій, а він скочив у лісок, а відтак вискакує з ліска жовнір — убраний, на файнім кони. Та й каже:

— Хочу, аби я всіх побив.

Зачався бій, вони все чуже військо побили, ті й розбіглися. А через два дни знов прийшли. І знов він то все військо побив. Той не дарує, і через два місяці знов напав. А королів зять так побив його, що він уже не мав чим воювати. Та й зовсім здався.

Їдуть усі з війни, співають, раді, що виграли війну. А він виїхав з корчів на тім найпущім кони та й співає:

— Я закінчив війну! З него сміються.

Але як воювали, то якийсь ударив йому шаблею по чоботі, розтяв чобіт і поранив ’му ногу, і пішла кров. Король скочив з коня і своєю хустинкою завив йому ногу. А хустинка була підписана.

Та й тот прийшов уже домів та й каже:

— Ми вже війну виграли, більше не буде.

Розібрався, роззувся і ляг відпочити. Та й наставив ногу, аби жінка ввиділа ту хустинку. Жінка ввиділа, пішла до тата та й каже:

— Тату, ви кажете, що мій чоловік нічого не воював?

— Нічого, його ніхто не видів. Було три бої, а його ніхто не видів.

— Ну, а де ваша хустинка?

— Та там був жовнір на такім кони, що у мене в цілому війську таких коней нема. Та й той побив ворогів і виграв війну.

— Та бо ваша хустинка в мого чоловіка на нозі, тату.

— Не може бути.

— Йдіть подивіться.

Той прийшов, подивився — йо! Та й каже до него:

— Сину! Ти мені прости. Я, — каже, — помилився. А тепер ти мені син. Зять і син. І все моє добро — твоє. Я забираю тебе до себе.

Тоді зачинають робити весілля наново. Погодилися, і той лишився вже там жити. Та на тім і казці кінець.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Ріпне, Рожнятівського району, Івано-Франківської області
23 липня 1994 року
Оповідач: Литус Іван Миколайович (1906 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.