Українські народні казки

Як розуму не маєш, то не позичиш і не купиш

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Жили собі чоловік і жінка. Було в них два сини. Як не старались батьки, та не йшла батьківська наука в голови синів. Батьки до них добром, та ласкою, та все дарма. Ніби той горох від стіни відскакували від нерозумних хлопців мудрі поради та настанови батька і матері. Та все ж батьки не втрачали надію і навчали синів, залучаючи до всяких житейських справ.

От посилає їх батько на базар та й наказує:

— Дивіться, щоб вас ніхто не обдурив! Купіть пшона та інших круп, бо матері вже немає з чого зварити попоїсти. Купіть горщиків, бо немає в чому варити їсти.

Поїхали сини на базар. Купили пшона, гречки, горщиків та й повертаються додому. Надворі сніг, мороз, холодно. А над головами зграйка горобців літає. От один брат другому каже:

— Це ж вони у нас їсти просять, давай нагодуємо їх.

Так і висипали вони по дорозі все пшоно горобцям. А ще трапився вздовж вулиці їм тин, на стовпчики якого наліпило стільки снігу, ніби то голови виросли в тих стовпчиків.

— Ти диви! — каже один брат другому. — Це ж вони бідні так в свої голівоньки замерзли! Давай надінемо їм шапочки.

Сказано — зроблено. Понадягали горщики на стовпчики та й ідуть радесенькі додому. Тільки лишень одну гречку, щоб не було суперечки і принесли додому.

Пожурили їх батьки, пожурили, та й посилають якось знову на базар:

— Нате вам 100 рублів та купіть на них щось потрібне в господарстві, — наказує батько.

Ходили парубки по базарі, ходили, та ніяк не могли придумати, що б його купити?

Але чують, Шуть вигукує, припрошує:

— Купіть, люди добрі, Посланця, не шкодуйте гаманця, а краще власні ноги пошкодуйте!

Кинулись хлопці-молодці до Шутя:

— А що то в тебе за Посланець?

— О, то вельми потрібна штука на хазяйстві! — мовить Шуть. — От як трапиться, якась пригода, чи новину якусь треба передати на друге чи, бува, й третє село рідні чи кумам, чи ще комусь, то лишень Посланцеві накажи і з рук його відпусти.

— Скільки ж ти просиш за свого Посланця? — питають брати.

— Та всього 100 рублів, та й забирайте.

Купили хлопці Посланця. А коли вже поверталися до свого села, дістали з торби сірого, вухатого, волохатого, з куцим хвостом Посланця та й наказали йому:

— Біжи мерщій до нашої хати, та звели нашій матері повні миски борщу насипати, бо ми зголодніли.

Пустили вони Посланця, а він як дремене, та не до села, а до лісу, до свого дому, бо то був заєць.

— Ох ти ж хитрий, клятий Шуть! — сердито горлали брати. — Ти нас обдурив, 100 рублів забрав, а твій Посланець нам ні разу не послужив. Ну ж бо ми тобі покажемо!

А вдома батьки пожурились, пожурились, що нерозумних синів мають, та й через деякий час знову за тим самим на базар посилають:

— Дивіться ж добре, щоб на цей раз гроші даром не потратили та користь якусь принесли до хати.

Поспішали брати на базар, щоб Шутя покарати та себе перед батьками оправдати. Ой, як вони ж кинулись до Шутя з кулаками:

— Ти що ж це нас, брехливий Шутю, перехитрив, Посланця до лісу втікати навчив?!

— Тихше, хлопці, — каже їм Шуть, — розкажіть як то було?

Навперебій брати оповідали, сердито руками махали.

— Зачекайте, — каже Шуть, — то ви Посланцеві роботу дали, а перед цим не нагодували? Та ж ви самі винні, що Посланець від вас утік. Якщо за службу грошей не платити, то слугу бодай треба накормити! — обурювався Шуть.

Почухали брати потилиці і визнали, що самі винні.

— А що ти знову продаєш? — питають у Шутя.

— О, це сірий Муркотунець, дає великий приплід, коли його пустити на ніч до овець.

Купили брати за 100 рублів Муркотунця у Шутя, принесли додому і пустили на ніч до овець.

А коли вранці встали, то знову Шутя кляли, проклинали, бо сіроманець-Муркотунець порізав всіх овець, а самого слід простиг.

На базарі знову брати Шутя обступають, від злості закипають. А Шуть здивовано питає, хоч наперед все добре знає:

— Що ж це ви, дорослі парубки, та й простого не знаєте, що на Муркотунця всіх овець разом напускаєте? От вони на нього напали, його налякали. Він би не кусався, якби з одною овечкою щоночі оставався.

Знову визнали брати свою провину. І на цей раз купили у Шутя потрібну у хазяйстві річ — Молодило. Правда, сумнівались, коли купляли, та Шуть їх заспокоїв:

— Та не бійтеся, це Молодило враз із старого зробить молодого, тільки треба ним щосили вдарити по голові.

Повернулись сини додому, посадили батьків нарядно, а ті просяться:

— Та ця ж дубина нас уб’є!

— Не бійтеся, — кажуть сини, не уб’є, омолодить.

І заходилися молодити батьків. А коли спохватились, старі батьки вже й не дихали.

Заплакали дурні сини та й нумо на базар Шутя карати.

— Ну, проклятий Шуть, тепер ти не відвертишся, цього ми тобі не подаруємо.

Схопили вони Шутя, зав’язали в мішок, принесли на ставок топити. А лід на ставку грубий, не можуть розбити.

Пішли брати за сокирою. Лежить зляканий Шуть тихенько в мішку на льоду. Аж чує, а по греблі кіньми хтось їде. Давай Шуть кричати:

— Я не вмію ні писати, ні читати, а хочуть мене за попа обібрати!

А їхав то добрими кіньми пан. Підійшов до Шутя та й розпитує. А Шуть просить його розв’язати. От дурному панові захотілось стати попом. Шуть підманув його залізти в мішок. Зав’язав пана в мішок, а сам на коні та й поїхав.

Прибігли брати з сокирою, прорубали ополонку, та шусть мішок під лід. Прийшли на базар, дивляться, а там Шуть живий-здоровий. Дивуються брати, а Шуть їм каже:

— От спасибі, що ви мене під лід пустили! Дивіться яких я коней звідти привів! І то це не найкращі, бо спішив я дуже. А які там коні ще зосталися!

Попросили брати Шутя, щоб він їх у мішки зав’язав та й під лід за добрими кіньми послав.

Лукавий Шуть радий позбутися братів, тож охоче вдовольнив їхнє прохання. Пішли слідом за паном під лід.

Ой брати, якби ж ви розум мали, то б під льодом коней не шукали, своїх би батьків шанували, та й горя б не знали. Та що ж, коли розуму нема, то й не позичиш і за гроші не купиш. Проте казка, це підказка, вчися думати, міркувати, то будеш розум мати.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

21 (5080). Як розуму не маєш, то не позичиш і не купиш. СУС —. Записано 2008 року.
Оповідач: Мулика Андрій Архипович (1922 року народження), село Вершнячка, Христинівський район, Черкаська область

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.