Українські народні казки

Як свята неділя долю віщувала

Українська народна казка Буковини

Були два молоді хлопці. Дуже гарно жили, разом до школи ходили, їден від другого не відділялися, разом парубоцтво своє провели. І говорили їден другому: — Мой, як ми поженимося і в тебе буде хлопець, а в мене дівчина, то щоб твій хлопець узяв мою дівчину за жінку. А як у мене буде син, а в тебе дочка, то най мій син бере її за жінку.

Поженилися вони. В їдного був син, а в другого дочка. Так вони обидва тішилися, що будуть сватами. Діти ростуть. А обидва батьки радяться:

— Доки ці діти виростуть і закінчать школу, нам треба побудувати їм хату і приготувати худобу й коні, щоб було чим відвінувати молодих.

Побудувалися дуже гарно. Діти закінчили школу, поженили вони їх. І того тато й мама все помагають, і тої так само.

— Не беріть нічого в руки і не робіть. Ми все вам поробим. І будем помагати, доки ми будем жити.

Тато засіяв синови ланок пшениці. Ходя, дивляться, чи уже стигла, чи не стигла. Така пшениця, як Дунай. А другий тато кукурудз понасівав, вівса, конюшини. Все помагають їм, молоді нічого в руки не беруть.

Виїхали їдної неділі молоді бричкою на свій лан пшениці. Ходять, дивляться. Каже він:

— Казав мій батько, щоб ми ні до чого рук не прикладали. Батько має гроші, нам бідні люди зберуть. А ми лиш їсти будем.

І прийшла до них на той лан свята Неділя.

— Добрий день, діти! — сказала.

— Добрий день.

— Що ви так веселитеся?

— А чого нам не веселитися, як у нас є батьки і все за нас роблять.

— Діти, скажіть мені, що ви хочете: чи тепер кістки гризти, а на старість м’ясо їсти, чи на старість кістки гризти, а тепер м’ясо?

Молодий сказав:

— Лучче тепер кістки гризти, як ми ще молоді, а на старість, щоб ми м’ясо їли.

— Подивіться, діти, відци, з поля на своє хазяйство.

Глянули, а їх хазяйство вже все горить — все стало шкрумом. Подивилися — і цей лан пшениці згорів, і коні з бричкою згоріли. Лиш вони лишилися, в чому були.

Не вертаються й до батьків.

— Ідемо в найми, — кажуть.

І пішли вони в найми. Пішли й пішли. Ідуть вони, а дорогою їде пан.

— Куди ви йдете, люди?

— Йдем у найми. У нас таке й таке трапилося. Каже пан:

— Я наймаю вас обох. Ти будеш у покоях з панею порядок робити, а чоловік буде з мітлою двірником. Лиш замітати буде.

Прибули вони до того пана. Чоловік виходи на роботу, тягне мітлою в їдну сторону і в другу. І приговорює собі: «І так добре, і так добре». І живуть вони там, і день поза день проходи їх життя. От підходи того пана день народження. Порахував він, скілко в него має бути людей, і сказав, скілко свиней заколоти, скілко биків зарізати. Їдуть до пана гості, земля гуде. Поприїжджали, балюються, співають, гуляють. Приїхав і їден молодий пан, що не має жінки. Усі пани були з жінками, а він самий. Кинулася йому в очі жінка, що служила в покоях. Він питає пана:

— Що це у вас за жіночка ходи, така красива?

— Це — двірника мого жінка. Вони були багаті, але погоріли і тепер обоє у мене служать.

А той каже:

— Я би цю жінку в него купив.

А тоді був у панів такий закон: як хто хоче взяти жінку, то треба за ню дати козеня золота. Той панок каже:

— Я даю за ню козеня золота. Скличте того чоловіка, най я договорюся.

Хазяїн каже:

— Ви почекайте. Закінчиться бал, пороз’їжджаються всі пани, а ми останемося і будем говорити.

Пороз’їжджалися всі пани. Лишився лиш той, що хтів жінку купувати. Пан закликає двірника й ради його:

— Мой за твою жінку цей пан дає козеня золота. Цей став і думає. Та й питає жінки:

— Підеш?

А вона йому:

— Піду. Як ти маєш бути в наймах, то бери козеня золота та й будеш жити на него все життя, а я з паном прожию.

Сіла вона на бричку і поїхала з паном. Узяв козеня золота під паху та й пішов у свій рідний край. І хоче він переправитися через Дністер на ту сторону. Ходи понад Дністер, ходи і не має як переїхати. А по Дністру плавлять дерево. Він кричить:

— Перевезіть мене!

Вони трохи повернули, і він скочив на дерево. Їде він на тому плоту, і зморив його сон, та й ляг він спати. А там пролітав орел і то козеня з золотом украв. Орел думав, що то живе козеня. Прохватився він і каже до тих, що плавлять дерево:

— Мой, ви не виділи, хто взяв козеня? А ті кажуть:

— Виділи, виділи! Орел узяв його в лаби й поніс.

Перевезли його на ту сторону. А він був грамотний і став бригадиром будівельної бригади. Відправляють його заготовляти ліс на будову. Рубають ліс, він вибирає, котре рівне. От є дуб, дуже гарний, а вище ділиться на два стовбури. Кажуть люди:

— З тих двох колод будуть платви хороші.

Рубають вони того дуба. З їдного боку зарубують, з другого. Звалили його, а в нім було гніздо того орла, та й випало з него те козеня золота. Ті не помітили, а він побачив. Взяв то козеня і заховав його. Його питають:

— Що то ви найшли?

А він не каже нікому нічого. Кінчили вони той ліс рубати. Пішов він до пана, а пан умер, є лиш паня. Кажуть їй, щоб вона приїхала обміряти ліс. Приїжджає паня, він дивиться, а то — його жінка. Та й каже:

— Мій пан умер. А з грішми ти що зробив? Він розказує, як воно було. А вона йому:

— Відправ цей ліс і приїжджай до мене.

І так вони й жили на панському господарстві. Вийшло так, що вони з молодих років погризли кістки, а на старість могли й м’ясо їсти.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Кулішівка, Сокирянського району, Чернівецької області
5 серпня 1984 року
Оповідач: Бендус Семен Микитович (1908 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.