Як свята неділя долю віщувала

Українська народна казка Буковини

Були два молоді хлопці. Дуже гарно жили, разом до школи ходили, їден від другого не відділялися, разом парубоцтво своє провели. І говорили їден другому: — Мой, як ми поженимося і в тебе буде хлопець, а в мене дівчина, то щоб твій хлопець узяв мою дівчину за жінку. А як у мене буде син, а в тебе дочка, то най мій син бере її за жінку.

Поженилися вони. В їдного був син, а в другого дочка. Так вони обидва тішилися, що будуть сватами. Діти ростуть. А обидва батьки радяться:

— Доки ці діти виростуть і закінчать школу, нам треба побудувати їм хату і приготувати худобу й коні, щоб було чим відвінувати молодих.

Побудувалися дуже гарно. Діти закінчили школу, поженили вони їх. І того тато й мама все помагають, і тої так само.

— Не беріть нічого в руки і не робіть. Ми все вам поробим. І будем помагати, доки ми будем жити.

Тато засіяв синови ланок пшениці. Ходя, дивляться, чи уже стигла, чи не стигла. Така пшениця, як Дунай. А другий тато кукурудз понасівав, вівса, конюшини. Все помагають їм, молоді нічого в руки не беруть.

Виїхали їдної неділі молоді бричкою на свій лан пшениці. Ходять, дивляться. Каже він:

— Казав мій батько, щоб ми ні до чого рук не прикладали. Батько має гроші, нам бідні люди зберуть. А ми лиш їсти будем.

І прийшла до них на той лан свята Неділя.

— Добрий день, діти! — сказала.

— Добрий день.

— Що ви так веселитеся?

— А чого нам не веселитися, як у нас є батьки і все за нас роблять.

— Діти, скажіть мені, що ви хочете: чи тепер кістки гризти, а на старість м’ясо їсти, чи на старість кістки гризти, а тепер м’ясо?

Молодий сказав:

— Лучче тепер кістки гризти, як ми ще молоді, а на старість, щоб ми м’ясо їли.

— Подивіться, діти, відци, з поля на своє хазяйство.

Глянули, а їх хазяйство вже все горить — все стало шкрумом. Подивилися — і цей лан пшениці згорів, і коні з бричкою згоріли. Лиш вони лишилися, в чому були.

Не вертаються й до батьків.

— Ідемо в найми, — кажуть.

І пішли вони в найми. Пішли й пішли. Ідуть вони, а дорогою їде пан.

— Куди ви йдете, люди?

— Йдем у найми. У нас таке й таке трапилося. Каже пан:

— Я наймаю вас обох. Ти будеш у покоях з панею порядок робити, а чоловік буде з мітлою двірником. Лиш замітати буде.

Прибули вони до того пана. Чоловік виходи на роботу, тягне мітлою в їдну сторону і в другу. І приговорює собі: «І так добре, і так добре». І живуть вони там, і день поза день проходи їх життя. От підходи того пана день народження. Порахував він, скілко в него має бути людей, і сказав, скілко свиней заколоти, скілко биків зарізати. Їдуть до пана гості, земля гуде. Поприїжджали, балюються, співають, гуляють. Приїхав і їден молодий пан, що не має жінки. Усі пани були з жінками, а він самий. Кинулася йому в очі жінка, що служила в покоях. Він питає пана:

— Що це у вас за жіночка ходи, така красива?

— Це — двірника мого жінка. Вони були багаті, але погоріли і тепер обоє у мене служать.

А той каже:

— Я би цю жінку в него купив.

А тоді був у панів такий закон: як хто хоче взяти жінку, то треба за ню дати козеня золота. Той панок каже:

— Я даю за ню козеня золота. Скличте того чоловіка, най я договорюся.

Хазяїн каже:

— Ви почекайте. Закінчиться бал, пороз’їжджаються всі пани, а ми останемося і будем говорити.

Пороз’їжджалися всі пани. Лишився лиш той, що хтів жінку купувати. Пан закликає двірника й ради його:

— Мой за твою жінку цей пан дає козеня золота. Цей став і думає. Та й питає жінки:

— Підеш?

А вона йому:

— Піду. Як ти маєш бути в наймах, то бери козеня золота та й будеш жити на него все життя, а я з паном прожию.

Сіла вона на бричку і поїхала з паном. Узяв козеня золота під паху та й пішов у свій рідний край. І хоче він переправитися через Дністер на ту сторону. Ходи понад Дністер, ходи і не має як переїхати. А по Дністру плавлять дерево. Він кричить:

— Перевезіть мене!

Вони трохи повернули, і він скочив на дерево. Їде він на тому плоту, і зморив його сон, та й ляг він спати. А там пролітав орел і то козеня з золотом украв. Орел думав, що то живе козеня. Прохватився він і каже до тих, що плавлять дерево:

— Мой, ви не виділи, хто взяв козеня? А ті кажуть:

— Виділи, виділи! Орел узяв його в лаби й поніс.

Перевезли його на ту сторону. А він був грамотний і став бригадиром будівельної бригади. Відправляють його заготовляти ліс на будову. Рубають ліс, він вибирає, котре рівне. От є дуб, дуже гарний, а вище ділиться на два стовбури. Кажуть люди:

— З тих двох колод будуть платви хороші.

Рубають вони того дуба. З їдного боку зарубують, з другого. Звалили його, а в нім було гніздо того орла, та й випало з него те козеня золота. Ті не помітили, а він побачив. Взяв то козеня і заховав його. Його питають:

— Що то ви найшли?

А він не каже нікому нічого. Кінчили вони той ліс рубати. Пішов він до пана, а пан умер, є лиш паня. Кажуть їй, щоб вона приїхала обміряти ліс. Приїжджає паня, він дивиться, а то — його жінка. Та й каже:

— Мій пан умер. А з грішми ти що зробив? Він розказує, як воно було. А вона йому:

— Відправ цей ліс і приїжджай до мене.

І так вони й жили на панському господарстві. Вийшло так, що вони з молодих років погризли кістки, а на старість могли й м’ясо їсти.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Кулішівка, Сокирянського району, Чернівецької області
5 серпня 1984 року
Оповідач: Бендус Семен Микитович (1908 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.