Українські народні казки

Як святі сметану їли

Українська народна казка Подніпров’я (Наддніпрянщини)

Було це давно. В одному місті, біля річки, стояла старовинна церква. Добиратися до неї було не так і легко. Перепливали на човнах на інший берег з усіма речами. От одного разу у цій церкві трапилося непередбачене. Для кого як: кому на страх, а іншому на сміх.

Жив у місті чоловік з ім’ям Петро. Веселий, такий, хитрий. Пішов одного дня він до священика й каже:

— Доброго дня тобі, попе!

— Привіт, Петре. Чого це ти так рано прийшов, ще й служба не починалася?

— Роботи не можу собі до вподоби знайти, можна мені до тебе йти робити, вбирати все, підмітати підлогу, допомагати тобі! Згоден?

— Ти дивись мені, Петре, ця робота теж важка, бачиш які тут великі зали?

— Так. Але ж я сильний парубок!

— Добре. Йди додому, завтра приходь.

На наступний день Петро рано встав, одягнувся красиво, й через річку приплив до церкви. Наказав йому священик Данило у підвалі ікони поставити. А там сметани стільки багато, що парубок подумав: „Я вам допомагаю, ця доля моя.» Взяв наївся сметани й вирішив Данила хитрістю взяти.

Намазав ікони святих сметаною й пішов додому. Потім у неділю священик каже:

— Слухай, пішли у підвал, там треба ікону Михайла Архангела взяти.

Як побачив він, що сметани не залишилось, розсердився, каже:

— Це ти з’їв, Петре, га?

— Ні!

— А хто?

— Мабуть, святі.

— Як? — запитує з гнівом Данило.

— А ось подивіться.

Священик подивився, а у ікон роти всі в сметані.

— Чудеса! — закричав Данило.

— Так! Але треба їх за це провчити! — заперечив Петро.

— Як? А, зрозумів, кожного святого розгою п’ять разів вдарити.

— Але серед них є старший Архангел!

— Йому п’ятнадцять разів.

— Добре. Так і зроби.

Пройшло два тижні. Петро знову наївся варення, сметани. Помазав святим роти й сидить Данила жде. Чує колокол дзвенить.

— О, прийшов, — каже.

Зайшов у рясі піп і глянув на ікони.

— Що знову? — промовля. — Як це їм не соромно? Ну все, з мене досить. Петре, бери їх і віднеси на повозку. Завтра відвези до міста.

— Ага, — сміється Петро, — але вони вам записку написали, що хочуть з вами опівночі вареників поїсти та порозмовляти.

— Як це так? Це ж картини. Вони не можуть розмовляти.

— Але вони дуже просять.

— Добре. Щось у мене голова болить. Ти йди, відпочивай.

Весь вечір Данило як переляканий ходив. Помолився, перехрестився, баче, північ. Дійшов до храму. Іде в підвал. А Петро знову шкоди робить. Данило відкриває двері. Баче, там він сидить, щось читає.

— Ой, а де святі? — питає поп.

— Просили передати, що ви спізнилися. Вони все поїли, один вареник залишили. Зробив Архангел вам зауваження. Сказав мені: „Коли Данило прийде, передай, що бог ніколи не спізнюється.»

— О, Боже мій! Я думав, що це просто картини. Тобі відомо, коли це все почалося? А який цей Ангел? Красивий?

— Великий! Могутній! Страшний!

— Ой, як мені страшно, — почав стогнати священик, — мабуть, я неправильно службу вів, й вони прийшли мене провчити!

Тут Петро не витримав і як зареготав. Священик питає:

— Тобі чого смішно? Сам не бачив, що твориться?

— Бачив, та тільки святі передали, що не вони їли сметану.

— А хто? Ти? — розгнівався Данило. — Я тебе провчу. Йди собі з миром. Але брехня — гріх. Запам’ятай це.

В душі у Данила повеселішало, страху не залишилось.

— Все-таки добре, що це був жарт, — сказав священик і пішов додому.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

92 (7244). Як святі сметану їли. СУС 1572А*. Записала Кухаренко Валерія 2009 року. Земляна Лілія Сергіївна (1927). Дніпропетровська область, Новомосковський район, Новомосковськ