Як селяни пана провчили

Українська народна казка Поділля

В одному селі жив пан. Люди вже й забули, як справжнє прізвище їхнього хазяїна і називали його всі Вантухом. Це дивакувате прізвисько причепилося до нього, як реп’ях, через те, що був пан дуже скупим. Боявся потратити лишній гріш, не давав спокою своїм селянам, дер з них останню шкуру, ніколи й нікому нічого не дарував і не давав, нікого до себе в гості не запрошував, щоб не об’їли. Він навіть дітей не заводив, щоб не було лишніх ротів у хаті. А жінку вибрав багату, але дуже маленьку й худющу, щоб багато не їла. Пана у селі не любили, зневажали, але йому це було байдуже, бо ж любив тільки себе та гроші.

А ще пан був дуже злою та насмішкуватою людиною, любив принижувати своїх підлеглих, хизуватися перед ними. Кожного року, на Великдень, він влаштовував день «щедрості»: збирав людей на своєму подвір’ї і, взявши у пригорщу гроші, розкидав їх по подвір’ю, де росла густа кропива. Люди бралися їх збирати, обпікали руки, відпихали один одного, а пан стояв на ганку і взявшись за живіт, єхидно реготів. Таку потіху пан влаштовував багато років підряд.

Але одного разу разом з іншими селянами прийшов до хазяйського подвір’я й Василь, вдовиний син. Виріс хлопець без батька, у злиднях, але душа у нього була щира, серце відкрите, а почуття гідності високе та непідкупне. Ще хлопчиком він був свідком отих посміховиськ, які влаштовував Вантух.

От і сьогодні він прийшов до пана, але не по милостиню, а щоб подивитися у вічі своїм односельцям.

Люд уже зібрався, а пан все очікував, не виходив із хати. От Василь і промовив до селян:

— Усе, що оточує нас, має гідність й волю. Зламайте гілку дерева, або й саме деревце, а воно випустить новий паросток й ростиме далі, приб’є дощ траву до землі, а вона, лиш блисне сонечко, знову підніметься й буятиме зеленню, перекрийте, загатіть річку, а вона проб’є собі нове русло й далі понесе свої води, знищить зима усе живе, поморозивши і вкривши снігом, а воно навесні знову відроджується й дарує нам радість і красу. А ви? Де ж ваша гідність і гордість? Хіба врятує вас від бідності отой єдиний гріш, який ви отримаєте, повзаючи на колінах перед вашим паном та розбивши морду сусідові? Звісно, ні! То навіщо ви приходите сюди і тішите пана своєю бездухістю? Невже ви не розумієте, що ті гроші, які він кинув вам, завтра будуть здерті з вас сторицею? Схаменіться, люди, не дозволяйте знущатися над вами, принижувати вас. Ми ж люди!

Всі стояли мовчки, похнюпившись та ховаючи свої очі: чи то від сорому, чи то від образи. А Василь не вгавав:

— Давайте провчимо пана!

— Та як ми це зробимо? — почувся голос з натовпу.

— А ось що ми зробимо... — сказав парубок, а далі виклав свій план.

Усі селяни пристали до думки Василя і тепер з нетерпінням дожидалися появи пана. Аж тут рипнули двері І на порозі з’явився Вантух зі своєю сухореброю дружиною.

Навіть не привітавшись, пан з усією силою жбурнув жменю грошей у кропиву. Лице його уже готове було розпливтись в усмішці, але на превеликий подив пан побачив, що ніхто навіть з місця не зрушив, ніхто й не збирається збирати гроші, а розкішна кропива, яка довго не скошувалась, стояла непорушно, хизуючись своїми розкішними листочками.

Пан стояв на ґанку розгублений і сердитий, його щоки надувалися від гніву, а очі стали такі витрішкуваті, що сміятися тепер хотілося селянам. Він не знав, що відбувається. А про задум селян, звісно ж, не здогадувався. Господиня, як квочка, бігала навкруг чоловіка, щось намагаючись йому сказати, але він лише відмахувався від неї та шукав очима гроші, розкидані по кропиві.

Пан гнівався так сильно, що природа не витримала: невідомо звідки здійнявся вітер і заходився гуляти по подвір’ю пана: спочатку зірвав кілька снопів із хати та шугнув ними аж ген на дорогу, далі полопотів по вікнах, наче намагався похазяйнувати у хаті, а потім заходився наводити лад на подвір’ї. Спочатку вітер рвав листя й стебла кропиви та котив ними по тоці, а далі взявся за коріння. Вантухові перехопило дух:

— Мої грошики! — несамовито кричав він — Холопи, хто дозволив вам марнувати моє добро? Збирайте!

Та селяни лише сміялися та із задоволенням спостерігали за комедією, що відбувалася на подвір’ї. Далі пан впав навколішки та й почав з усією силою рвати землю, шукаючи там гроші. Але вони ніби крізь землю провалились: не було ані копійки. Панова квочка-дружина і собі заходилася рятувати своє добро.

Вітер наче й собі насміхався над жадібним паном. Нещадно дув, не дозволяючи навіть очі розплющити, не те, щоб піднятися панам із колін. Та цього, що сталося далі, не очікували навіть селяни, хоча пан їм так в’ївся в печінки.

Набундючений Вантух раптом відірвався від землі і, волаючи про допомогу в ображених ним сотні разів селян, почав підійматися все вище і вище. А далі завертівся, закрутився у повітрі, десь зник на хвилину, а потім... на подвір’я у кропиву з неба впав вантух — мішок, набитий чимось і тісно-тісно зав’язаний.

Від подиву та ляку натовп ахнув! Здавалося, всі аж присіли до землі від страху. Дехто навіть пустився навтьоки, та цікавість перемогла і незабаром усі уже стояли біля мішка, бажаючи взнати, що там всередині. І все ж розв’язувати «дарунок», невідомо чий, остерігалися. А якщо це якась нечиста сила?

Василь, вдовиний син, був не тільки гордим та розумним, а ще й сміливим. Він враз приступив до мішка та спритно розв’язав його. Подивився у мішок, усміхнувся, почухає .потилицю, а тоді радісно промовив:

— От вам і Вантух! Заживемо тепер, хлопці!

Набрав у пригорщі гроші та й показав їх людям.

Гроші чесно поділили між селянами, Василь усім заправляв, Хтось звів за них нову хатину, хтось клапоть землі прикупив, хтось корівку придбав.

Минав час, селяни почали забувати злого та скупого пана Вантуха, але ще довго розповідали, передаючи із покоління в покоління, про парубка Василя, який не лише позбавив від безсердечного та жадібного хазяїна, чорних злиднів, а й довів усім: Бог карає зло, скнарість та пихатість і нагороджує справедливість, розум та людську гідність.

Походження та примітки

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.

150 (7860). Як селяни пана провчили. СУС —. Записано 2010 року. Задорожна Лукерія Миронівна (1925). Хмельницька область, Волочиський район, Богданівка