Українські народні казки

Як сестра для брата княгиню шукала

Українська народна казка Гуцульщини

Мала мама двоє дітей, сина й дочку. І були вони на лице однакі, як одно. Брат не міг підшукати собі дівчини і зачав сестрі казати:

— Слухай, я з тобою мушу женитися. Бо, — каже, — кращої нема ніде, як ти. А вона йому каже:

— Не може це бути. Як можеш ти зі мною женитися? Я твоя сестра. Зайшла вона до комори і зробила штири ляльки. Та розклала їх у один кут, в другий, в третій і в четвертий. А надворі гребуться кугут і курка. Курка каже: «Ко-ко-ко-ко». А кугут: «Шо-шо-шо-шо?» А лялька каже з кута:

— Брат сестру бере. А дівка каже:

— Преступися, сира земле, най піду преч тебе.

Знову курка каже: «Ко-ко-ко-ко». Кугутик каже: «Шо-шо-шо-шо?» А друга лялька каже з кута:

— Брат сестру бере. А дівка каже:

— Преступися, сира земле, най піду преч тебе. І земля отворилася, і дівка пішла.

Іде вона, йде, дивиться, така сама дівчина є, як вона. Підходить вона д’ті дівчині й каже:

— Як ти називаєшся? А дівчина відповідає:

— Оленичка.

— Ти би не віддалася за мого брата?

— Не годна я з тобою піти, бо в мене мама язя. А ця каже:

— Підеш.

А та язя п’є за раз дванадцять бочок води і дванадцять голів з’їдає. І має кота на вісім голів. Це чоловік її. Але кіт уже глухий і нічого не видить. Спить на печи. А язя на ніч пила слабшу воду. А як пішла в дорогу, то здоровішу воду пила, щоб вона була годна летіти.

Привела Оленичка ту дівку до язі. А язі не було дома. І вони ті води поміняли. Де була дужа вода, там вони поклали слабу. Оленичка каже до приходящої дівчини:

— Летить мама.

І приходяща дівчина сховалася під корито, під стіл. Входить язя до хати.

— Тпру, тут прісна душа! Тпру, тут прісна душа! А ця каже:

— Ні, мамко, то ви пуху такого набралися. В нас тут нема нічого. Язя попоїла, напилася тої води, стряслася і полетіла собі далі.

А дівчата вже зібрані. Вони з собою взяли яйце, скло, щітку й рушник, бо мають море переходити. А тому котови набили в роти клоччя. І сказала Оленичка приходящій дівчині:

— Як мемо йти, би-с ти не оберталася. Лиш вперед маємо дивитися. А кіт клоччя з ротів повитягав і кричить:

— Язе, язе полонинська! Прийшла Оленичка з поля, забрала нашу Оленичку і пішли преч!

А Оленичка чує, що летить язя, та й каже до приходящої дівчини:

— Летить мама.

Прилітає язя т’хаті, а кіт каже, що прийшла дівчина, забрала їх Оленичку й пішли.

— Іди, — каже, — за ними. І полетіла язя за ними.

Дівчата чують, що вона летить, і кидають назадь себе щітку. Не обертаються, лиш кидають. Тепер їм дорога рівна, а їй ліс. Вона його має переїсти, аби перейшла на рівне. Лиш вона перейшла ліс, а вони кинули скло. І дорога стала, як скло. Вона паде на склі, а дівчата собі йдуть рівним. Переходить язя скло, а вони яйце кинули, і вже штири береги є. Вона ті береги перелізла, а вони за той час перейшли море. А море вона не годна вже була перейти. Вже треба було їй рушничка, того, по якому вони перейшли море. Вони сіли, а вона дійшла до моря та й каже їм:

— Оленичко-донько, дай ми рушничка, най перейду д’тобі. Ніц тобі не скажу.

А Оленичка кинула ї рушничка. Язя стала на рушничок, а Оленичка за конець тримала. Язя зробилася серед моря, а Оленичка пустила рушничок. І язя потала з рушничком.

І йдуть вони обі до цеї дівчини додому. Сестра веде братови жінку. Прийшли до того місця, і дівка сказала, як тоді казала:

— Поступися, сира земле!

Земля преступилася, і вони вийшли. Входять до хати — однакі, як одна. Тоді сестра каже:

— От, братчику, привела-м тобі княгиню. А йому ся не вірить. Не годен пізнати. На другу днину він каже:

— Збирайтеся і йдіть у місто поорудувати на весілля. А я, — каже, — закличу різника, буду бика різати.

Зарізали вони бика, а різник йому каже:

— Обмастися кров’ю і ляж, ніби ти вмер.

Це вони так придумали, бо брат не міг пізнати, котра його сестра, а котра княгиня — обі однакі. Зрихтували вони, що він ніби вмер, а мама їх визирає з міста. Вздріла, що вони йдуть, і пішла йому сказала:

— Йди лягай!

Прийшли дівчата та й питають:

— Як тут?

А вона каже:

— Дивіться, як біда сталася. Ади, Леська бик ударив та й Лесько вмер.

Тоді вийшла наперед сестра і заплакала.

— Братчику, братчику, я тобі княгиню привела, а ти вмер. А ця каже:

— Любку мій, любку, я стілько світа йшла! З ким я тепер буду жити!

А він схопився та й за ню ймився.

— Ми, — каже, — мемо двоє жити! Тепер я вижу, що ти будеш моя жінка. А це сестра.

І зробили файне весілля та й файно ґаздували.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Уторопи, Косівського району, Івано-Франківської області
9 травня 1987 року
Оповідач: Ласійчук Марія Юріївна (1919 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.