Українські народні казки

Як сестра зрадила брата

Українська народна казка Гуцульщини

Жили жінка та й чоловік. Жінка вмерла, а чоловікови лишилося двоє дітей. І він ся вженив другий раз. А друга жінка дуже не любила тих дітей. Казала: — Або я піду від тебе, або цих дітей десь відведи. Най мені не плентаються під ноги.

Він думав, думав та й надумав: «Відведу їх у пущу». А хлопець якось почув про це та й каже:

— Ти знаєш що, сестричко? Тато хоче відвозити нас у пущу. Іди та набери спузи.

Дівчина набрала того попелу в торбинку. А рано посідали на воза, та й тато відвозить їх у пущу. А дівчина сіла ззаду та все посипає тим попелом дорогу. І так заїхали аж у пущу. Та й каже тато до дітей:

— Ви сидіть тутечка, а я піду та й буду таменька рубати. Та й ви мене заждіть.

Та й таменька все щось ковтає, ковтає. А то тато прив’язав довбешку до дерева. Вітер віє, а довбешка ковтає. А тато поїхав. Хлопець пішов туди, а то нема тата, лиш довбешка ковтає.

Вертаються вони на то місце, де посипали попелом, та й за тим попелом т’хаті йдуть. Та прийшли, та й посідали на приспу. А жінка каже до чоловіка:

— Ади, як нам добре, що дітей нема. Полишалася страва й пироги полишалися.

А він каже:

— То діточе.

А діти знадвору кажуть:

— Ми гездечки, тату.

— Ідіть, діти, до хати, — сказав тато. А мачуха до него:

— Ти їх не відвозив, що вони дома. Я знаю, що ти їх не відвозив. Я з тобою не буду жити. Бери коні та вези їх, бо інакше я йду від тебе.

А хлопець каже до дівчини:

— Іди знов бери спузи, бо тато знов нас хоче відвозити. А вона що мала взяти попелу, та взяла пилу.

— Гай сідайте на фіру, — сказав батько та й зачав кіньми гнати. А пил лишень віявся з воза. Та й гонить його вітер хтозна-куди.

І завіз їх тато знов у пущу. Та й каже:

— Ви сидіть тутечка. А я дров напрячу та й зараз вертаюся. Пішов тато та й знов прив’язав до деревини довбешку, та й та довбешка все ковтає. Хлопець каже:

— Що наш тато все рубає та рубає?

Діти туди, а то лиш довбешка ковтає. А тато т’хаті поїхав. Діти вертаються на місце, а сліду нема, бо вітер віяв та й пил гонив. І не знають уже вони, куди йти. І зблудили вони та й блудом пішли.

Йшли вони, йшли. Хлопець виліз на деревину та й дивиться, а то ватра май далеко горить. Каже хлопець:

— Видко ватру, але дуже далеко.

Зліз він відти надолину та й пішли вони д’тій ватрі. Прийшли та й собі посідали коло ватри. Хлопець узяв патичок та й у тій ватрі порпае. А там два хліба та й двоє яєць.

— Це, мабуть, якісь робітники тут були та й лишили. Прийдуть та й будуть їсти. Але берім одну паляничку та й одне яйце. Та й будем їсти.

Попоїли вони і пішли далі блудом. І натрапили на великий дім. А на нім табличка прибита. Діти читають: «Тут жиють двадцять штири опришки».

А з тих опришків одні приходили опівночі, а другі — о дванадцятій годині в днину. Діти ввійшли всередину, та й каже хлопець:

— Ти йди, сестричко, до того покою, а я буду слухати, чи прийдуть опівночі опришки.

Та взяв зі стіни шаблю та й став межи вікнами. Сокотить, чи хтось прийде. Але чує, а то дубонять. Ідуть опришки. Вони до дверей — не годні відкрити. Тоді опришки відкрили вікно. Що один влізе у вікно, а він лиш відтинає голову. Та й відтяв усім дванадцятьом. Та й поскидав їх у пивницю. Та й каже сестрі:

— Я йду на полювання, а ти би-с не йшла до пивниці, бо би-с ся напудила.

Вернувся він з полювання. А там недалеко було велике дерево з дуплом. Та й позалазили діти в то дупло. Бо можуть ще опришки прийти.

О дванадцятій годині в днину прийшли другі опришки. Увійшли та й кажуть:

— Щось наших товаришів не було. Бо як ми лишили, так усе і далі стоїть. Ми прийдемо опівночі, відознаемо, чи вони прийдуть, чи ні.

Увечір діти зайшли в хату. Хлопець знов зашпріцував двері, а сам сів межи вікна та й жде. Ті прийшли та в двері — не годні зайти. Вони відкрили вікно та й вікном лізуть. Котрий лізе, а він лишень голови відтинає. І так відтяв голови одинадцятьом, а дванадцятий ліз, а той шаблею махнув та й лиш трошки голови втяв. А той ще живий був. Хлопець укинув його разом з усіма іншими до тої пивниці.

Настав ранок, хлопець каже:

— Сестричко, аби-с ся всюди дивила, а до пивници аби-с не йшла, бо перепудишся.

Та й пішов він. А вона думає: «А чого би я напудилася?» Та й пішла, та й перезирає в кожній кімнаті. Та й собі думає: «Подивлюся я таки в пивницю». Та й до пивниці, а там один живий.

— Подай мені, — каже, — вино та й бандаж, щоб я собі голову завив. Бо що тобі з брата? Як я видужаю, то візьму тебе за жінку.

А хлопця нема, хлопець на полюванні. Та й каже той опришок:

— Мені вже заживає. Мемо обоє жити. Бо що тобі з брата? Опришок їй порадив, аби вона «заслабла».

— Ти меш посилати брата за вовчим молоком. Та й вовк його роздере.

Прийшов брат з полювання, а вона каже:

— Я так заслабла. Мені би помогло вовче молоко.

— Я принесу тобі, — каже він.

Пішов він на полювання та й здибав вовчицю. Та й пустився стріляти в неї. А вона каже:

— Бери від мене, що хоч’, лиш не стріляй.

— Дай мені, — каже, — свого молока на ліки.

І він здоїв її і пустив. Та й приносить то молоко сестрі.

— Я тобі, сестричко, приніс вовче молоко.

Другий день знов він на полювання йде. А опришок вийшов з пивниці і знов вони радяться, що робити, аби його знищити. І порадилися:

— Ми ще пішлемо його за цілущою і живущою водою. Там гори розходяться. Гори збігнуться і його роздушать.

І післала вона його за тою водою. Пішов він, іде лісом, а там хата, і баба виходить з хати.

— Куди ти, синку, йдеш, — питається баба.

— Та йду за цілущою і живущою водою. А баба каже:

— Вони не хотять твого ліка, а хотять збавити твого віка. Але йди. Там о дванадцятій годині розходяться гори. Забіжи межи них, набери цілущої й живущої води і тікай відти, бо гори ся збігнуть та й тебе розіб’ють.

Прийшов він, дивиться, а гори ся розійшли. Він набрав собі цілущої й живущої води та й утік. І йому нічого не сталося. Вертається він, а баба знов виходить з хати. Та й каже:

— Сину, ходи до хати. Я тобі дам другу водичку, а цю лишай тут.

Дала йому баба іншу воду, він приходить т’хаті та й каже:

— Я тобі приніс живущу й цілущу воду.

Подав він їй ту воду, а сам другий день іде на полювання. А вони знов зійшлися обоє докупи, його сестра і опришок.

— Що б ми зробили, щоб його знищити? Ще його посилаймо за морським поросям. Там гори розходяться, і він там утопиться.

І сказала вона братови:

— Мені ще би помогло морське порося.

Та й іде він за тим морським поросям. І тут баба виходить знов з хати. Та й питається:

— Куди ти, сину, йдеш?

— За морським поросям.

— Там гори розходяться на дві половини. І свиня може там тебе знищити. Хапай порося і тікай.

Він прийшов туди, і як гори розійшлися, він побачив свиню з поросятами у воді. Скочив він туди і вхопив одне порося. І побіг, і лиш вискочив з-межи тих гір, як вони зійшлися. Не розбили його гори. Іде він з тим поросям, а баба вийшла з хати і сказала:

— Повертай до хати і це порося лишай у мене, а я тобі дам друге порося.

І вона дала йому просте порося, не морське. А морське порося він лишив у баби. Прийшов він т’хаті і каже сестрі:

— Я тобі приніс морське порося.

Та й вони обоє порадилися, аби брат скупався в купелі. Та й най вона скаже йому, що хоче спробувати, як він задужий. Та й зв’яже йому докупи штири пальці обох рук. Чи врве?

Він прийшов з полювання, та й вона каже:

— Скупайся, братчику.

— Та де, та як я при тобі буду купатися?

А вона таки присилувала його, і він послухав.

— Ану дай я зав’яжу тобі вісім пальців у вісім ниток. Чи ти врвеш? Як зав’язала вона йому вісім пальців, він покрутив раз, другий раз, третій, четвертий. А воно до кісток врізалося, і він не врвав. А той опришок виходить з пивниці і до хлопця.

— Ти, — каже, — знищив двадцять і три, а тепер я тебе знищу.

Та взяв та й повідтинав хлопцеви руки, ноги і голову. І скинув у міх. Та й викинув той міх у ліс.

А в тої баби був кінь-віщун. Прилетів він, вхопив той міх і відніс його до баби. А баба то все повитягала з міха й позложувала: руки до рук, ноги до ніг, голову до шиї. І полляла цілущою й живущою водою. І тіло зцілилося, і він ожив. Та й каже до баби:

— Бабко, так-им твердо спав, ще-м ніколи так не спав.

Другий день зварила баба то морське порося. Як він то поїв, то вчув у собі таку силу, такий дужий став. Ще-м ніколи такий дужий не був. Баба сказала йому, як його опришок знищив. А він каже:

— Тепер я його знищу. А баба питається:

— Як ти знищиш, як нема тої шаблі? Хіба би став птахом.

І зробила його баба птахом. Він прилетів ід’тій хаті, вилетів на деревину та й щебече. А опришок каже до неї:

— Кілко я пережив, я ще такої птахи не чув. А вна каже:

— То, мабуть, не птаха.

Опришок поставив шаблю до деревини та й лізе на деревину, аби того птаха імити. Вже чуть-чуть не ловить, а птаха підлітає вище. Що він підлізе вище, а вона все підлетить вище. А він лізе ще вище. І вивела його птаха аж на самий верх. Та злетіла відти вдолину і стала хлопцем. Вхопив він ту шаблю та й каже:

— Ти мене знищив, а тепер я тобі маю так зробити. Тоді сказав той опришок:

— Роби мені, як я тобі зробив.

— Я посічу тебе, і най кінь несе тебе, куди хоче.

Та й порубав він його, скинув у міх і поклав на коня, на віщуна. А сестру прив’язав до коня, і кінь волочив її живою. Та й заніс та в млаку, та й скинув мішок з себе і там ногами потолочив. І там вони й нині.

Джерело: Українські народні казки у 40 книгах.

Записав, упорядкував і літературно опрацював Микола Зінчук.

Баня-Березів, Косівського району, Івано-Франківської області
20 вересня 1986 року
Оповідач: Перцович Антон Васильович (1903 року народження)

Текст наданий Миколою Зінчуком та опублікований з його дозволу.