Як син бідного чоловіка царським зятем став
Українська народна казка Покуття
Був бідний чоловік. Мав жінку і одного хлопчика. Жінка заслабла і вмерла. А він з тим хлопчиком лишився. Вийшов чоловік за ворота та й зажурився. Думає, як буде проживати самий з дитиною. А хлопчикови дев’ять років. Стоїть чоловік, дивиться — їде пан.
— Чоловіче, чого зажурився? Чого такий невеселий?
— Ай, таке в мене, пане... вмерла мені жінка, поховав-им учора. Та й лишилася дитина, хлопчик лишився. Зажурився я, як буду жити самий з дитиною.
Каже той пан:
— Продай мені, ґаздо, свого хлопчика...
— Е, пане, як дитину продавати? Що то, паця чи теля?
— Я їду, — каже, — в село за такими хлопцями. Скуповую їх. А тобі, — каже, — дам доста грошей. Іди, ґаздо, до хати, файно вмий хлопчика, вбери і вийди з ним на ворота, де я тебе застав. Тут аби чекав на мене. Я накуплю ще таких хлопчиків по дев’ять рік та озму і твого хлопчика.
Ґазда зайшов до хати, свого хлопчика вмив, зібрав, дав йому на дорогу їсти, взяв за руку, вивів за ворота і чекають оба на того пана. Дивляться, пан уже їде з села. Та й має на возі хлопчики, що купив у селі. Ґазда продав і свого хлопчика. Взяв пан його на фіру, коням по батогови та й поїхав. Пообзирався ще пан на возі та й каже:
— Ґаздо, — прийдеш до мене через десять років за своїм сином! Я тобі його віддам. В десять років аби-с прийшов.
І поїхав. Не сказав своєї адреси.
Проживає ґазда самий. І не жениться. Та й так він бідував самий. Як міг, так жив, тручав світ наперед себе. Так поволеньки перейшло десять років. Думає він: «Треба йти за сином, бо вже десять років є». Але він не знає, куди, до кого йти, що робити? Та збирається і йде.
Ішов він, ішов з палицею в руках. Ішов то містами, то селами, то полем, і завела його дорога аж у ліс. Там застала його ніч: ходить він по лісі, і з лісу вийти не може. Треба ночувати в тім лісі, бо нема ні хати ніякої, нічого. Боїться він, але де подінеться? Ночує в лісі.
І побачив він у лісі дерево грубезне. Може, йому сто років -було. Думає: «Я стаю коло цего дерева і тут буду ночувати». Стане коло дерева, і вже ззаду вовк не підійде, щоб його вкусив, бо дерево грубезне. «А якби-с підійшов вовк з цего боку, то я маю в руках добру палицю та й палицею йому дам». Стоїть він під тим деревом, той ґазда, і наслухає. В лісі так тихо. Чує він, щось зашуміло, аж листя обтряслося з дерева. Чоловік напудився. Дивиться — а з дучі вилізає миш. Він думає: «Та це миш зашуміла, а я так напудився. Таке мале, а я так напудився його. Та якби дав їй палицею, цій миші, то аж би їй очі повискакували». Подумав та й каже тихо:
— А, най іде, відки прийшла.
Та й не бив мишу. А миш до него підлізає та й каже:
— Ґаздо, що ти тепер подумав собі про мене? Ану скажи мені. Він їй:
— Нічого. Я нічого не думав.
— Не хоч’ сказати, що тепер подумав про мене?
— Я нічого не думав.
— Не хоч’ сказати, то я тобі скажу, що ти подумав. Як у лісі зашуміло, ти ся напудив. Я вилізла з нори, а ти подумав: «Та це миш зашуміла, а я так напудився. Та якби дав їй палицею, цій миші, то аж би їй очі повискакували». Ти подумав таке?
А він каже:
— Та я напудився і казав з того страху.
— Би-с був мене парнув палицею, — каже миш, — то був би-с видів, що би було. Але ти мене не вдарив, то я тобі дарую то, що ти таке подумав. Це байка, що ти подумав. Я, — каже, — ґаздо, не маю що їсти, така голодна. Аби-с дав мені щось їсти.
А він каже:
— Маю, дам. Я собі взяв на дорогу їсти.
Та й сів собі під дерево, а миш до него прибігла. Сам їв, та дробив, та давав миші. А вона його питає, миш:
— Куди ти, ґаздо, йдеш, як ти опинився в лісі?
— Я сам не знаю, куди я йду, — каже він. — Продав-им сина якомусь панови. А той пан казав, аби я прийшов у десять років за сином, — він мені його віддасть. Вже десять років минуло, як я сина продав, то я йду за сином. Але не знаю, де той пан. Ні адреси свої не дав він мені і не сказав, де мешкає. Ніц не знаю, куди маю йти.
А миш каже йому так:
— За то, що ти мене не вдарив, і за то, що ти мені дав їсти, я тебе поведу до того пана, де твій син.
Він втішився та й каже:
— Най буде.
— Я йду вперед, а ти за мною. Я тобі покажу, де той пан. Побігла миш уперед, а він іде за нею. Ішли вони, йшли і прийшли на середину лісу. А там купка ріщя лежить. Каже миш:
— Ґаздо, перекидай це ріщя з того боку на цей.
Він перекидав ріщя з одного боку на другий. Дивиться, а там — двері. Каже миш:
— Утворяй, ґаздо, ці двері.
Він утворив, а там — сходи вдолину, попід землю.
— Підеш туди, — каже миш, — удолину. Там е будинок, а в тім будинку — пан, що купив у тебе сина. Пан буде давати тобі їсти, а ти скажи: «Пане, я це не люблю, я це не буду їсти». Пан буде питати: «А що ж ти будеш їсти? Що тобі дати?» Би-с йому сказав так: «Я, пане, люблю голубці. Дайте мені голубців». Пан дасть тобі голубців. А то будуть голубці не варені, але живі. Вони будуть веселі, будуть воркотіти, голови догори тримати. А оден голубець буде сумний. І будуть йому з очей капати сльози та кров. Би-с ти, ґаздо, того голубця лапав. То буде твій син. Бо як ти його не пізнаєш, то прийдеш додому без нічого.
Буде пан тебе питати, хто тебе справив до него, відки ти взнав дорогу, як ти адреси не мав, скажеш йому: «Добрі люде мене справили». Би-с не казав, що я.
Так йому миш розказала.
— ... А тепер, ґаздо, йди щасливо вдолину.
Він подякував миші за пораду, і вона собі пішла в свій бік, а він сходами вдолину.
Приходить, найшов той будинок, ті покої. Утворяє двері, а там є пан. Сказав «добрий день», пан відповів.
— Ти прийшов за сином?
— Та так, пане. Вже десять років минуло. А ви сказали прийти в десять років.
— Хто тобі до мене дорогу показав, ґаздо?
— Добрі люде.
Пан приймає його в гості, лагодить йому їсти. А ґазда каже:
— Пане, я це їсти не люблю і не буду.
— А що ти любиш, що би ти їв?
— Я, пане, люблю голубці. Дайте мені голубців. Пан пішов, злапав голубців і приніс.
— На тобі, — каже, — голубців.
А він поглипав по голубцях, та як йому миш казала. Голубці веселі, воркотять. А оден голубець зігнувся вдолину, сумний такий. Ґазда призирається, а йому з очей сльози капають. Та, як миш казала. І ґазда лапає сумного голубця в руки. Злапав, а то ся зробив перед ним його син. Файний хлопець, вже має дев’ятнадцять років.
— Тату, — каже, — ви прийшли за мною?
— Аякже, вже десять рік.
Побалакали, подякували панови, та й ґазда йде з сином додому. За десять років вивчив його той пан. Ідуть вони лісом додому, ґазда зі своїм сином. Каже ґазда:
— То таке, синку. Ти був у пана десять років та й нічого не заробив, бо я тебе продав та й узяв за тебе гроші. І тобі пан уже не платив. А я й дома нічого такого не заробив, бо мені самому гірко було. Дома нема що їсти і нема нічого в хаті. Ще до того й хата валиться. Що ми будем оба робити?!
А син каже:
— Не журіться, тату. Буде що їсти і хата буде. Все буде. Послухайте, що я вам зараз скажу.
— Кажи.
— І дивіться, — каже, — би ви не боялися.
— Не буду боятися, — каже тато.
Зараз буде їхати цим лісом пан. Я перекинуся на дуже файного пса. Пан приїде перед нас і скаже: «Ґаздо, це ваш пес?» А ви би-сте сказали: «Мій». Пан скаже: «Продайте мені, ґаздо, цего пса». А ви би-сте сказали: «Продам, пане». І пан вам дасть за мене добрі гроші. Він спитає: «Кілько хочете за цего пса?» Би-сте сказали панови так: «Сто рублів, кавалок солонини і хліб.» І пан вам дасть. А на мені буде золотий нашийник. Аби ви не забули здоймити його з мене. Як здоймете, то я ще до вас прийду.
Каже тато:
— Добре, здойму нашийник.
Син з татом побалакали цисе, дивляться — їде пан з фірманом. Хлопець живенько перекинувся на файного пса. На шиї — золотий нашийник. Пан глип — дуже файний пес. Сподобався він йому, тому панови. Та й каже пан:
— Ґаздо, це ваш пес?
— Мій.
— Може, би-сте продали його мені?
— Та продам, пане.
— Кілько грошей за него хочете?
— Сто рублів, кавалок солонини й хліб. І пан йому це дав.
— Чекайте, пане, я здойму нашийник. Бо я ще дома маю таких псів. Та й треба їх прив’язувати.
— Та бери, — каже, — ґаздо, нашийник. Я йому ще кращий куплю. Тато нашийник здоймив та й панови пса дав. Пан узяв пса та й поїхав. А тато гроші сховав, сів у лісі, вкроїв хліба, солонини і їсть. Та й думає: «Боже, Боже, не знати, чи я ще буду видіти свого сина».
А пан їде лісом, дивиться, а там побіг заєць. Він пустив пса з воза на землю, аби злапав зайця. Пес побіг за зайцем. Але він не біжить, щоби зайця злапав, а так біжить, аби біг. Пообзирався пес, а пана вже не видко. Перекинувся пес хлопцем, як був, і вертається до тата. Іде проти пана. Пан їде йому назустріч та й питає:
— Молодий чоловіче, ви не виділи тут пса та й зайця? Куди вони побігли?
А він каже:
— Видів. Заєць побіг уперед, а пес за ним.
— Та куди?
— У той бік.
І пан поїхав у той бік. А хлопець іде до тата. Прийшов — тато сидить у лісі і їсть. Сів коло него. Вкусили трохи і йдуть обидва додому. Тато з сином.
Прийшли додому. Хата старенька, непошита. Тато каже:
— Ади, синку, видиш, хата валиться. А я не маю за що нову покласти. А син каже:
— Тату, будуть гроші, буде хата — все буде. Завтра у місті ярмарок, великий ярмарок. Я перекинуся на файного коня і поведете мене продавати. Найдіть, тату, великий мішок, на п’ять ґелеток. Причепите його коневи коло хвоста, випишете маленьку табличку і причепите її на той мішок. Напишете: «Хто насипле цей повний мішок золота, той бере коня». Прийдуть купці, будуть питати, кілько дати за коня, а ви скажете: «Прочитайте».
Так вони й зробили. На другий день ярмарок, хлопець перекинувся на файного коня. Тато причепив йому на хвіст мішок і табличку. А син каже:
— Тату, би ви не забули капейстру з мене стягнути. Бо як не стягнете, то я вже до вас не вернуся.
— Стягну, — каже, — капейстру.
І повів коня на ярмарок. А кінь був дуже файний. Зійшлися купці, гендлярі, ціла купа. Обступили того коня. Кожний хоче купити, питаються, кілько за него дати. А ґазда каже:
— Коло хвоста табличка й мішок. Насипайте мішок грошей і забирайте коня.
Вони думають, ті гендлярі: «Хто ж то має тілько грошей, щоби зразу насипати цілий мішок?». І гендлярі скидаються всі потроху, аби був повний мішок, риплять, сиплять, а мішок великий, не годні насипати повний.
Але приходить ще оден купець, такий бідний, такий дрантивий, нехарапутний. Капелюх на нім теж дрантивий. Приходить до тих гендлярів та й каже:
— Е, ви сиплете та й сиплете золото. Висипайте своє золото з мішка. Я сам наповню цілий мішок.
Вони висипали золото, а той насипав сам цілий мішок. Так насипав, що й поверх мішка було, і на землю багато порозсипалося тих грошей. Ґазда зігнувся та й збирає з землі ті гроші. А той сів на коня та й поїхав. Батько капейстру не здоймив, бо не мав коли — збирав гроші по землі. Пообзирався чоловік — син уже не прийде.
Найшов він собі віз, привіз то золото додому, але сина вже не буде мати.
А це той пан був, що його вчив, що він у него був уже десять років. Та й їде він тим конем, їде, приїхав до кузні. Там коваль робив, в тій кузни. Той коваль був циган. Входить пан до кузні та й каже ковалеви:
— Ти кілько років ковалем робиш? Він йому сказав, кілько рік.
— Як ти тілько рік ковалем, то чого такий бідний?
— Тут робота тяжка, а плата мала. Не годен доробитися, тому такий бідний.
Пан каже йому так:
— Підкуй мені мого коня, і я тобі тілько грошей дам, що будеш мати на ціле життя.
Коваль каже:
— Добре, пане, підкую.
— Але слухай, що я тобі скажу, — каже пан ковалеви.
— Слухаю.
— Одна підкова має важити десять пудів. Викуй мені штири таких підкові і підкуй коня.
Циган зібрав де яке було залізо. Старе й нове — де що було. Зробив одну підкову і питає пана:
— Добра підкова?
— Добра.
Зробив дві підкові. Зачало гриміти, пішов великий дощ. Просто злива. А цей пан боїться дощу і грому, бо то дідьчий пан. Каже ковалеви:
— Ходім до хати, бо я боюся.
— Ходім, — каже коваль.
І пішли вони до хати. А коло кузні була велика груша — до неї прив’язали коня. А вітер наоббивав грушок, і хлопці прибігли ті грушки збирати. Під грушкою стоїть прив’язаний кінь. Хлопці призирають до того коня — дуже файна капейстра на нім. Золота.
— Мой-мой, дивися, яка на цему коневи капейстра золота. А другий каже:
— Як би ми її здоймили?
— Та здоймемо, — каже третій.
А кінь уже чує, що хлопці змовляються, хотять здоймити капейстру. І голову нагнув удолину, аби хлопці могли досягнути капейстру. Хлопці підскочили, капейстру з коня здоймили і повтікали.
Кінь уже вільний — і тікає. А ті в хаті сидять, пан з ковалем, бо то ще малий дощ іде. Кінь біг, біг і прибіг до річки. Вода велика. Він не годен ту річку перескочити або перепливти. Перекинувся на велику рибу, скаче в річку і плине на той бік.
Дощ перестав, блиснуло сонце. Ті повиходили з хати, коваль і пан, ідуть до кузні. Приходять, а коня коло грушки нема, там, де вони його прив’язали. Пан біжить за конем. Біг, біг, прибіг до тої річки, дивиться, а через річку риба плине. Пан і собі перекидається на рибу, скаче у воду і плине за тою рибою. Але той уже далеко вплив. Пан ще в хаті був, а той уже плив. Хотів пан його здогонити і не міг. Той уже доплив до берега, вискакує на берег, а пан ще плине. Як хлопець опинився на сухім, перекинувся він на файного голубця і летить. Добрий уже кавалок влетів, нім пан переплив на сухе. А як приплив на сухе, так само перекинувся на голубця і того голубця здоганяє. Здоганяв, здоганяв, а хлопець залетів до царя на подвір’я. Царівна сиділа в покою коло вікна, а вікно було втворене. Хлопець залетів через вікно до покою царівни. Царівна вздріла, що такий делікатний голубець, і живенько заперла вікно, аби він не вилетів назад.
А пан видів, що той залетів у вікно, та й собі туди. Бах у шибу, а вікно заперте. І він не заскочив до покою.
Вернувся пан додому. А царівна так ся втішила — такий файний голубець. Поставила його на стіл і не може на него надивитися, бо дуже файний. А їй принесли їсти, ті цареві доньці. Кухарка поклала на стіл тарільчики та й пішла з того покою. А дівчина й собі вийшла з хати на хвилину. Голубець перекидається на хлопця, сідає до стола і скоренько з’їдає все, що там було в тарілках. Потім знов перекинувся на голуба, та як був, сів собі та й сидить. А тарільчики вже порожні.
Дівчина входить, царева дочка, — тарільчики порожні. Кличе вона кухарку та й каже:
— Що ти мені внесла? Тарільчики є, а їсти нема чого. А та каже, що внесла їду.
— Та, ади, нема нічого, — каже царева дочка. — Іди неси другий раз.
І кухарка несе ще раз. А дівчина не може знати, хто з’їв. Каже:
— Я мушу придивитися, що то є.
Пішла вона до другої зали, стала собі за двері і через шпарку дивиться на стіл, де їда стоїть. А голубець перекинувся на хлопця і сідає собі знов коло тарілок їсти. Вона вбігає до хати. Коло стола сидить хлопець та й їсть. Молодий, файний хлопець.
— То це ти, — каже, — з’їв мій обід? А він їй:
— Я.
Сідає вона коло него, і їдять обоє. Пообідали і балакають собі. Вона дуже сподобала собі хлопця, а хлопець її. І каже вона йому, аби вже не перекидався на голубця. Він і не перекидається.
Побув трохи в них і, нарешті, каже, що буде сватати дівчину, хоче з нею женитися. Вона каже цареви, аби лагодився на весілля. Той погодився.
Та й лагодяться на весілля. Що, в царя нема відки, чи що? Скоро лагодяться на весілля. Пішов цар годити музики. Обійшов усі — на той день, що він хоче, музиків нема. Усі зайняті. Найшов цар якихось циганів і згодив їх.
Приходи він додому та й каже своїм, що всі музики обійшов і всі зайняті.
— Я, — каже, — згодив циганів. Файні музики, але цигани, що мав робити? Яких найшов, таких згодив.
А той хлопець, князь, уже знає, що межи тими циганами є його давній пан. І зажурився, бо знав, що хоче його той пан відокрасти.
Починається весілля, вже й музики прийшли. І так багато їх, тих циганів. Дуже файно грають. Гості навіть їсти не хотять, лиш слухають, як ті цигани грають. Ще не чули вони зроду таких файних музик. А хлопець каже до свої княгині, до царівни:
— Ти знаєш, якої ці цигани плати схотять? Вона йому:
— Не знаю.
— За старшого коло цих музик — пан, що хоче мене відокрасти. Він буде допоминатися плати. Схоче забрати з мене шлюбний перстень, грошей ніяких не схоче. Ти би-с персня не давала. Але, — каже, — нічого не поможе, треба буде той перстень йому віддавати. Але як здоймеш перстень з руки, аби-с не дала йому в руки, тому панови. Аби-с кинула перед ним на підлогу, бо як, — каже, — поступишся, то мене вже не вздриш. Пан мене відкраде. А як кинеш на підлогу, з того персня зробиться просо. Аби-с ти стала на то зерно і стояла на нім до кінця.
Вона каже:
— Добре, я зроблю так, як ти кажеш.
Вже й відограли весілля. А той пан, старший серед музик, каже до царівни:
— Дайте мені шлюбний перстень з руки. Ми грошей не хочем, нічого не хочем, лиш дайте перстень з руки.
Царівна не дає. Але вона розуміє, що нічого не поможе, що мусить той перстень віддати. І вона перстень з пальця здоймає і кидає до підлоги: перстень розсипався по цілій підлозі просом. А вона стала на то зерно обома ногами. Трохи його притолочила і стоїть на нім.
Пан перекинувся на квочку з курятами і то зерно прячуть, дзьобають. А царівна стоїть, і в неї під ногами трохи того зерна. Князь перекидається на половика і квочку з курятами довбає: чисто він їх пороздзьобував і доїхав їм кінця. А царівна відступила з того зерна, і перстень їй зробився на руці.
Решті музик дали гроші, і вони пішли. А молодий ґазда лишився в царя за зятя. І до тата вже не вертався. Але тато мав міх золота і жив собі поволи без сина.