☼ Живіть, здорові і щасливі, із сонечком ласкавим у душі. ☼

Українські казки

Як слуга відучував попа ходити до молодиці
Українська народна казка Закарпаття

Слухайте мене Горішнього та й Мелика грішного. То оті два, що рубали дрова, та й ті три, що ганяли вітри, та й ті чотири, що горох молотили, та й ті п’ять, що у вівсяній соломі сплять, та й ті шість, що держать кобилу за хвіст, та й ті сім, що у них була церква з книша, пирогами побита, а ковбасні двері яйцем замкнені.

Прийшов я до церкви. Я там поклонився і об яйце голову розбив. Зайшов я до церкви, а там попище, як вівсяний снопище, ходить коло престола, і тягнеться за ним свинська застола. Питає мене піп:

— Що треба, хлопче?

— Пирогів, панотче!

— Йди до попаді — дала іншим, то дасть і тобі. Прийшов я до попаді, а попадя сидить за столом і приклалася ковбаном.

— Попаде, попаде, від вас ковбан пропаде!

А попадя вхопила поліно і — хрясь мені в коліно! Я не знав, що робити, як попадю перепросити. Попадю перепросити не мож, бо вона плаче, як дощ. А чому плаче? Бо піп у царину скаче!

Та досить фіглювати — час казку зачинати.

Жив чоловік та й жінка. Жінка весь час хворіла. Нікому було робити на ґаздівстві, й газда пішов шукати слугу. Зустрічає хлопця.

— Куди ти йдеш?

— Хотів би найнятися служити.

— Та мені якраз треба слугу.

— Ну, то я буду служити у вас.

— А як тебе звати?

— Іван.

— Ой, моя жона таке ім’я не любить

Вони розійшлися, а леґінь швиденько переодягнувся, взяв крисаню й іншою дорогою побіг наперед. Чоловік дорожить далі. Зустрічав легіня.

— Куди ти йдеш, хлопче?

— Хотів би найнятися служити.

— Та мені якраз потрібно слугу.

— То я буду служити у вас.

— А як тебе звати?

— Іван.

— Ой, моя жона таке ім’я не любить... А що ти би попросив за службу?

— Нічого, лише їсти і пополудню дві години прогулятися. Чоловік подумав, подумав і каже:

— Ну, хай буде.

І вони прийшли додому. Сіли за стіл, погостилися.

— А тепер, Іване, добре виспися, відпочинь, бо ранком підемо на поле орати.

На другий день запрягли волів і пішли орати. Полуденок узяли з собою.

Як настав обід, волів випрягли, дали їм сіна й самі сіли трохи відпочити та поїсти. Каже слуга:

— Ви лягайте спати, а я погуляю. Гуляючи, він прибіг додому і з двора закричав:

— Ей, газдиньо!

А ґаздиня потай любилася з попом, і якраз лежали на постелі. Коли почули голос слуги, схопилися з ліжка. Піп перелякався.

— Що робити? Де сховатися?

— Біжіть у хлів і лягайте в ясла під переїдки.

Іван запримітив пана превелебного, коли той тікав у хлів, і каже ґаздині:

— Ґазда наказав вичистити хлів.

— Ой Іванку, я вичищу сама, не мусиш ти трудитися. Ти й так у полі наробився.

— Ні, я мушу виконати наказ свого ґазди, — і рушив у хлів. Узяв залізні вила й почав ними штрикати у ясла. Піп перелякався і промовив:

— Ой, Іванку, не пробий мене вилами! Дам тобі сто срібних, лиш не скажи газдові!

Слуга взяв гроші, стягнув з плота газдинину хустку й, прогулюючись, повернувся в поле. По дорозі хустку дав циганці.

Подає ґазді сто срібних. Той здивувався:

— Звідки в тебе стільки грошей?

— А я продав газдинину хустку.

— Сто срібних не дадуть за все наше дрантя!

Запрягли волів і до вечора орали, а увечері повернулися додому.

Жінка тремтить і думає собі: слуга, певно, розповів усе чоловікові. Але Іван не сказав ґазді, що спіймав коло жінки любаса-попа.

Переночували, а ранком ідуть знову на поле орати. На полуднє випрягли волів, дали їм сіна і самі сіли обідати. Як наїлися, слуга каже:

— Ну, ґаздо, ви відпочивайте, а я прогуляюся.

І, гуляючи, — додому. Піп і ґаздиня не думали, що Іван прийде, бо полуденок узяли із собою. Пан превелебний налякався і не знав, Що діяти.

— Вилізьте на під і там сховайтеся у бочку з пір’ям. Піп так і зробив. Виліз на горище і сховався в бочку. Слуга відчинив двері, а ґаздиня питає його:

— Що тобі, Іванку, треба?

— Газда послав мене по бочку, в якій лежить пір’я.

— Ой Іванку, в нас є друга бочка, не лізь ти на під. Але слуга не слухав її:

— Я мушу виконати наказ!

І покотив бочку з попом до лазива, спустив її вниз. Бочка упала в сіни, й піп дуже побився.

— Ой Іванку, не скажи ґазді, дам тобі ще сто срібних! Слуга гроші взяв, бочку підняв на плечі й несе. Зустрів циганку:

— У тебе є діти?

— О-йой, ще й скільки!

— Ну, то пригодиться тобі пір’я, — і дав циганці бочку. Сміючись, гуляючи, повернувся до ґазди:

— Тут маєте ще сто срібних. — Звідки в тебе гроші?

— Я продав циганці пір’я, що було в бочці. — Якби ти продав їй усю нашу птицю, то стільки би не коштувала.

Увечері прийшли вони додому, переспали ніч і на другий день знову йдуть орати. Чоловік хоче брати їсти, але Іван каже:

— Но треба нам полуденок.

— Чому?

— Бо ґаздиня сама принесе.

А слуга підслухав, як вона домовлялась із своїм любасом, що завтра приготує йому смачний обід і принесе на поле.

— Тільки як я вас знайду? — питала хазяйка.

— Побачиш бика з білою латкою на череві — туди й приходь, — пояснив їй піп.

Як наближалося полуднє, Іван узяв верету, в якій привезли сіна, і обв’язав бика.

— Нащо обв’язуєш бика? — здивувався ґазда.

— Так мухи його дуже кусають...

Вийшла ґаздиня на поле з обідом і дивиться, де бик а білою латкою. «Ага, там є!» — зраділа вона, як побачила бика у вереті, й рушила туди. Підходить ближче — а там чоловік!

Іван її позвав:

— Сюди, сюди, господинько!

Що мала робити? Мусила смачний полуденок понести своїм. Чоловік зачудувався:

— Скільки ґаздуємо, живемо разом, а ніколи ти мені не носила їсти. Завжди була хвора.

— Та, неборята, нині я не хвора — зробила добрий полуденок і принесла вам.

Сіли вони їсти. А слуга набрав пончиків і пирогів і побіг на поле, де орав піп. Йдучи, накидав пончиків і пирогів на землю. Прийшов до попа й каже:

— Пане превелебний, ґазда про все знає. Знає, що ви любитеся з його жінкою. Зараз тут буде з сокирою.

Повернувся до свого хазяїна і — йому:

— У пана превелебного поламалася теліжка. Просить вас поправити.

Ґазда узяв сокиру і рушив на попове поле. Нахиляється за пончиками і пирогами, а піп подумав, що збирає каміння. Піп давай утікати! Ґазда не розуміє, що з ним сталося. Звав поправити теліжку, а тепер тікає?

Повернувся ґазда, йде на своє поле, але по дорозі бачить пироги й пончики. Шкодував залишити й почав їх збирати.

Слуга каже ґаздині:

— Ваш чоловік, напевне, довідався, що ви з попом щось маєте. Дивіться — каміння на вас збирає.

Ґаздиня — тікай!

Тоді Іван говорить хазяїнові:

— Ґаздиня зварила полуденок не вам, а пану превелебному. Дивіться, як злякалася, коли я їй сказав, що будете бити.

Вони орали до вечора, а дома їх чекала смачненька вечеря: ґаздиня хотіла придобритися до свого чоловіка і приготувала йому доброго їсти, ще й паленки купила.

Полягали спати, а на другий день знову пішли орати. Орали до полудня, а як пообідали, слуга пішов, як завжди, погуляти.

І прибіг додому. Піп і ґаздиня не чекали слуги. Як почули надворі голос Івана, поскакали з постелі.

— Ой, куди сховатися?

— Біжіть у кліть, там є бочка з дьогтем, і туди сховайтеся. Ачей, там вас не буде шукати?

Піп так і зробив. Сховався в бочку з дьогтем. Слуга — прямо до хати.

— Що, Іванку, треба?

— Треба принести дьогтю на теліжки, бо вісь суха і дуже скрипить.

«Ну, — думає ґаздиня, — це просто нещастя з тим клятим слугою!»

А Іван бочку заденчив, кинув на плече і несе на поле. Пан превелебний душиться і стогне, але той не слухає, лиш несе бочку з паном. На одному місці став і закричав:

— Хто заплатить п’ятсот срібних, побачить таке, що світ ще не бачив!

Люди зупиняються і дивляться, слухають, та стільки грошей не має ніхто. Раз везеться на кочії граф, а Іван кричить:

— Хто заплатить п’ятсот срібних, побачить таке, що світ ще не бачив ніколи!

Граф вийняв п’ятсот срібних, дав Іванові. Іван відкрив дно бочки і випустив попа — замащеного, чорного, як чорта. Граф перелякався, скочив на кочію і поїхав. Іван, сміючись, повернувся до ґазди.

— Ну, тут маєте ще п’ятсот срібних!

— Звідки?

— Я продав бочку з дьогтем.

І розповів, як пана превелебного провчив.

— Думаю, що більше не буде любитися з вашою жінкою. А жінку навчіть розуму самі...

Газда подякував слузі за вірну службу. Просив його, щоб ще послужив у нього пару років, але Іван далі не хотів.

А казка — небилиця, та пай ґаздам лисіє потилиця!

Як слуга відучував попа ходити до молодиці, «Сравнительный указатель сюжетов: Восточнославянская сказка / Сост. Л. Бараг, И. Березовский, К. Кабашников, Н. Новиков. — Л.: Наука, 1979.» — 1725. Друкується за: «Казки одного села / Запис текстів, післямова та примітки П. В. Лінтура; Упорядник Ю. Д. Туряниця. — Ужгород: Карпати, 1979.», с, 248 — 252. Варіанти: Гебрян — «Як чоловік відьму підкував, а кішку вчив працювати: Закарпатські народні казки. Гумор та сатира / Запис текстів та впорядкування П. Лінтура. — Ужгород: Карпати, 1966.», с. 172 — 176; Калин — «Дідо-всевідо: Закарпатські народні казки / Запис текстів та впорядкування П. Лінтура. — Ужгород: Карпати, 1969.», с. 215 — 218; Тегза-Порадюк — Архів П. В. Лінтура.; Холод — Архів П. В. Лінтура.; Ільтьо — Архів П. В. Лінтура.: Грига — Архів П. В. Лінтура.; Скубенич-Кость — Архів П. В. Лінтура.; Гебрян — Архів П. В. Лінтура.

Зачаровані казкою: Українські народні казки Закарпаття в записах П. В. Лінтура [Упорядники І. М. Сенька та В. В. Лінтур; вступна стаття, примітки та словник І. М. Сенька; післямова П. В. Лінтура; Редколегія: В. І. Данканич, О. І. Дей, П. К. Добрянський та ін.; Художник М. М. Дем’ян]. — Ужгород: Карпати, 1984. — 528 с, іл. (Бібліотека «Карпати»).